Очима клоуна - Белль Генріх

— Я не можу довго затримуватись біля телефону, але скажи мені: що, власне, сталося з тобою?

Очевидно, вона єдина в Бонні досі не читала рецензії Костерта, крім того, мені спало на думку, що вона могла й не знати нічого про те, як вийшло у нас із Марі. Адже у неї не було знайомих у тому "колі".

— Сабіно, — сказав я, — Марі кинула мене... і вийшла заміж за якогось Цюпфнера...

— Боже мій! — вигукнула вона. — Та не може цього бути!..

— Все це правда, — мовив я.

Вона замовкла, і я почув, що хтось тарабанить по телефонній будці. Певно, якийсь ідіот хотів скоріше розповісти своєму партнеру по скату, як він мало не виграв на "чирвового туза без трьох".

— Тобі слід було одружитися з нею, — тихо сказала Сабіна, — я маю на увазі... ну, та ти й сам розумієш.

— Розумію, — мовив я, — я вже й сам хотів, але виявилося, що треба мати ще той проклятий папірець із мерії та щоб я дав письмове зобов'язання — ти чуєш? — зобов'язання виховувати дітей у католицькому дусі.

— Але ж, я гадаю, не через це все розбилося? — натякнула вона. По телефонній будці загупали ще гучніше.

— Не знаю, — відповів я, — це послужило приводом, та, певно, тут домішалося ще багато чого, мені цього не зрозуміти. Ну, Сабінко, вішай трубку, інакше той схвильований справжній німець уб'є тебе на порозі кабіни. Наша країна кишить такими розбійниками.

— Обіцяй мені, що прийдеш, — мовила вона, — і не забувай: твій горщик супу тепленький чекає на тебе цілий день. — Я ще чув, як вона вже тихше додала: — Як це підло, як підло.

Очевидно, Сабіна в замішанні поклала трубку не на важіль апарата, а на столик, де звичайно лежить телефонна книга. Я почув голос того суб'єкта: "Нарешті!.." Але Сабіна, як видно, вже вийшла з кабіни. Тоді я закричав у трубку:

— Пробі! Рятуйте! — Закричав таким високим і різким голосом, що той тип спіймався на гачок, схопив трубку й запитав:

— Чим я можу вам допомогти? — Голос його звучав серйозно, рішуче й дуже мужньо, і я почув по запаху, що він недавно їв щось кисле — мариновані оселедці чи щось подібне. — Алло, алло! — гукнув він, і я сказав:

— Ви німець? Я принципово розмовляю тільки з справжніми німцями.

— Правильний принцип, — погодився він. — То що ж з вами скоїлось?

— Я страшенно турбуюся за ХДС, — відповів я. — Ви як — теж завжди голосуєте тільки за ХДС?

— Але ж це само собою зрозуміло, — трохи ображено відповів він.

— Ну, тоді я спокійний, — мовив я і поклав трубку.

21

Того суб'єкта слід було образити по-справжньому, запитати його, чи він уже згвалтував свою дружину, чи виграв гранда з двійкою і чи вже пробазікав зі своїми колегами по службі обов'язкові дві години про війну. У нього був голос типового повелителя своєї дружини, бравого німця, а його коментар: "Нарешті!" — прозвучав, наче команда: "До бою!"

Голос Сабіни Емондс трохи втішив мене, він звучав трохи роздратовано, як у зацькованої людини, але я зрозумів, що вона щиро вважає поведінку Марі підлою і що в неї завжди знайдеться для мене тарілка теплого супу. Бона дуже добра куховарка, і поки не вагітніла й не починала дивитися на всіх чоловіків осудливо ("Ех ви, чоловіки!.."), то була весела і значно приємніша католичка, ніж Карл, який і досі зберіг дивовижні семінарські судження про сексуальне питання. Сповнені докору погляди Сабіни дійсно стосувалися всього чоловічого роду, і лиш коли вона їх кидала на Карла, конкретного винуватця, її очі ставали особливо темними, майже грозовими. Я часто намагався розважити Сабіну, демонстрував їй свої номери, від яких вона мимоволі сміялась, довго і щиро сміялась, до сліз, але потім так і сиділа в сльозах, сміху — наче й не було... Тоді Марі мусила виводити її в другу кімнату й утішати там, а Карл тим часом сидів біля мене з похмурим, винуватим виразом обличчя й кінець кінцем у розпачі брався перевіряти учнівські зошити. Часом я допомагав йому, підкреслюючи помилки червоним чорнилом, проте мені він не довіряв, проглядав усе ще раз і кожного разу сердився, що я нічого не пропустив і точно помітив чорнилом усі помилки. Він не міг припустити, що я здатний виконати цю роботу бездоганно і в його дусі. Всі проблеми Карла зводяться до грошей. Коли б Карл Емондс мав семикімнатну квартиру, вся та роздратованість і зацькованість не були б неминучими.

Якось я сперечався з Кінкелем про його розуміння терміну "прожитковий мінімум". Кінкель вважався одним з геніальних фахівців у таких питаннях, і, помоєму, саме він визначив прожитковий мінімум для одинака великого міста в розмірі вісімдесяти чотирьох, а потім вісімдесяти шести марок, не враховуючи платні за житло. Я навіть не закинув йому, що сам він, судячи з розказаного колись мерзенного анекдота, вважає своїм прожитковим мінімумом суму, разів у тридцять п'ять більшу. Такі ж бо закиди вважаються нетактовними і пошлими, але пошлість якраз і полягає в тому, що подібні суб'єкти підраховують прожитковий мінімум для інших. В тих вісімдесяти шести марках навіть передбачені витрати на культурні потреби: очевидно, кіно або газети, та коли я спитав Кінкеля, чи сподіваються вони, що цей одинак зможе за ті гроші подивитись пристойний фільм, цінний у виховному розумінні, — він розлютився, а коли я спитав, як слід розуміти графу "Відновлення запасу білизни" — чи міністерство спеціально не наймає якогось добродушного дідка, що бігає по Бонну, поки протре підштанки, а потім доповідає міністерству, скільки часу потрібно, щоб їх протерти, — його дружина зауважила, що я страшенно нетактовний, а я відповів, що можу дещо збагнути, коли комуністи починають планувати стандартні обіди, термін зносу тканин та подібні дрібниці, — зрештою, комуністи лицемірно не шукають виправдання в чомусь надприродному, — але що християни типу її чоловіка доходять до такої претензійності, здається мені просто неймовірним; вона відповіла, що я безнадійний матеріаліст і не маю ніякого уявлення про жертовність, страждання, злу долю та велич злиденного життя. В житті Карла Емондса я ніколи не помічав ні жертовності, ні страждання, ні злої долі, ані якоїсь величі його злиднів. Він заробляє досить добре, і єдине, що нагадує про злу долю та велич, є його постійне роздратування, а походить воно від того, що він підрахував і знає: ніколи йому не оплатити пристойної квартири. Усвідомивши, що саме Карл Емондс — єдиний, у кого я міг би попросити грошей, я остаточно зрозумів своє становище. У мене не було жодного пфеніга.

22

Я також зрозумів, що не зроблю того, про що думав: у Рим не поїду, з папою не говоритиму, завтра ввечері на материн журфікс не піду, красти сигарет і сигар та напихати кишені земляними горіхами не буду. У мене вже не було сили вірити в те, що ми з Лео пиляли деревину, і в подібні речі. Будь-яка спроба знову зв'язати розірвані маріонеткові нитки й піднятися на них — зазнає невдачі. Колись я таки дійду до того, що проситиму грошей у Кінкеля і в Зоммервільда, навіть у того садиста Фредебойля, а він, певно, буде тримати перед моїм носом п'ятимаркову монету і змусить мене стрибнути, щоб спіймати її. Я радітиму, коли Моніка Сільвс запросить мене випити чашку кави, і не тому, що запросить Моніка, а тому, що кава дарова. Доведеться й ще дзвонити тій дурепі Белі Брозен, підлещуватись до неї і сказати, що я більше не питатиму про розмір суми, а будь-яку суму прийму з подякою, і нарешті одного чудового дня піду до Зоммервільда і переконливо доведу йому, що я розкаявся, все зрозумів і готовий навернутися до католицької віри, і тоді станеться найжахливіше: Зоммервільд інсценує моє примирення з Марі та Цюпфнером... Але якщо я перейду в католицтво, батько, напевно, вже нічим не допоможе мені. Для нього це, мабуть, найстрашніше. Треба все як слід обмізкувати: тут вибір не між rouge et noir,[19] а між темно-коричневим і чорним: бурим вугіллям та церквою. Я ще стану тим, чого вони всі од мене давно чекають: справжнім чоловіком, зрілим, уже не суб'єктивним, а цілком об'єктивним і готовим разом з ними в великопанському клубі глибокодумно забивати в скат. У мене ще лишалась надія на деяких людей: на Лео, Генріха Белена, на мого діда і на Цонерера, який, можливо, пристроїть мене слащавим гітаристом, і я співатиму: "Вітер кучерями бавиться твоїми — знаю, ти моя". Я вже співав колись ту пісеньку Марі, але вона заткнула вуха і сказала, що виходить жахливо. Кінець кінцем мені не лишиться нічого іншого, як піти до комуністів і демонструвати їм усі ті номери, які вони визнають цілком антиканіталістичними.

Одного разу я справді їздив туди до них і в Ерфурті натрапив на якихось "начальників культури". Вони зустріли мене на вокзалі з помпою — піднесли велетенські букети квітів, слідом за тим частували в готелі форельками, ікрою, морозивом і щедро поїли шампанським. Потім запитали, що, власне, нас найбільше цікавить в Ерфурті. Я сказав, що охоче оглянув би місце, де Лютер дискутував з опонентами, захищаючи докторську дисертацію, а Марі сказала, що чула, нібито в Ерфурті є католицький теологічний факультет, а вона цікавиться релігійним життям. Наші господарі зробили кислі міни, але нічого не могли вдіяти, і все вийшло досить неприємно — і для "начальників культури", і для теологів, і для нас. Теологи, певно, думали, що у нас із тими "начальниками культури" щось спільне, тому не могли одверто говорити з Марі. Навіть якийсь професор, що з ним вона завела розмову про становище віруючих, — він якось догадався, що Марі не по-справжньому одружена зі мною. В присутності функціонерів запитав її: "Але ж ви дійсно католичка?" Марі почервоніла по самі вуха й відповіла: "Так, хоч я й живу в гріхах, а все ж лишаюсь католичкою". Ми не знали, куди подітись, коли збагнули, що й функціонерам не подобається наш "несправжній" шлюб; а коли ми потім знову повернулися в готель і сиділи в кафе, один з функціонерів завів розмову про деякі форми дрібнобуржуазної анархії, які він особисто не схвалює. По тому мене запитали, з якими номерами я хотів би виступити в Лейпцігу, Ростоку та інших містах і чи не міг би я показати їм "Кардинала", "Прибуття в Бонн" та "Засідання спостережної ради". (Звідки вони дізналися про "Кардинала", і досі лишилося для нас загадкою, бо цей номер я підготував не для публіки, показував його тільки Марі, і вона умовила мене не виступати з ним, бо "зрештою кардинали носять червоні мантії мучеників").