Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Особа недоторкана - Войнович Володимир

Генерал здивувався і, кинувши трубку, припав до перископа.

Він побачив, що шеренги атакуючих залягли, а бійці ударного взводу, втиснувшись у землю, повзуть назад. Халати на них були вже не зовсім білі, або, точніше, зовсім не білі, цілком придатні тепер для маскування. Пересунувши трубку перископа трохи ліворуч, генерал побачив, що кулеметний вогонь ведеться з літака, який крутиться на місці, а рухає його якась незрозуміла сила.

— Що за чортівня! — здивувався генерал, але, відрегулювавши різкість, здивувався ще більше. Хтось явно жіночої статі в квітчастому платті, розстебнутій тілогрійці й хустці, що злізла на плечі, тягає цього літака за хвоста. Ось літак повернувся боком, і на його хвості генерал чітко розгледів зірку. "Невже наш?" — промайнуло в генералових мізках. Ні, не може бути. Звичайна ворожа хитрість. Для того ця жінка його й крутить, щоб обманути. Він знову повернувся до телефону. Викликав командира полку.

— Слухай, Другий,— сказав він йому,— це говорить Перший! У нас в гарматі скільки снарядів лишилося?

— Один, товаришу Перший.

— Дуже добре,— сказав Перший.— Накажи підтягти гармату до нужника, на якому щось написано іноземними літерами, і нехай вжарять прямою наводкою впритул.

— Так кулемет же, товаришу Перший.

— Що кулемет?

— Не дає наблизитися. Стріляє. Люди загинуть.

— Загинуть! — загримів генерал.— Гуманіст мені знайшовся. На те й війна, щоб гинули. Підтягти гармату, я наказую!

— Слухаюсь, товаришу Перший! У цей час кулемет замовк.

Відбивши атаку, Чонкін зняв пальці з гашетки. І одразу запала така тиша, аж у вухах задзвеніло. З боку противника теж ніхто не стріляв.

— Нюрко! — озирнувся Іван. '

— Ща тобі? — Нюра стояла, спершись на хвіст, важко дихала, і обличчя її було червоне й мокре, як після лазні.

— Жива,— посміхнувся їй Чонкін.— Ну перепочинь трохи.

Було вже зовсім видно, і він добре бачив і тих, у брудних халатах, які жбурляли пляшки, й інших, в сірих шинелях, котрих було набагато більше. Але всі вони лежали, не подаючи ніяких ознак життя, і навіть відчуття небезпеки почало нібито минати. Десь голосно кукурікнув півень, до нього обізвався другий, потім третій...

"Ич, як голосно кукурікають",— думав Чонкін, не помічаючи, що артилеристи підтягують свою сорокап'ятку, прикриваючись нужником Гладишева, на якому було написано " Water closet".

— Нюрко,— сказав Іван лагідно,— перепочила трохи?

— А що? — Нюра витирала обличчя ріжком хустки.

— Принесла б води. Пити хочеться. Тільки бігом, а то ще підстрелять.

Нюра, зігнувшись, кинулася до хати.

Гримнув запізні лий постріл, але Нюра була вже за рогом.

Заскочивши в хату, вона спершу звернула увагу на ляду льох/, але в цьому розумінні все було гаразд, полонені нишкнули внизу і нічим себе не виявляли. Нюра зачерпнула з відра води, і в цей час пролунав такої приголомшуючої сили вибух, що підлога під нею перекинулася, і, падаючи, вона почула, як сипалися з дзенькотом шибки.

41

Постріл був дуже вдалим. Єдиний снаряд улучив прямісінько в ціль. Бійці, як і досі, лежали, притиснувшись до землі,й^чекаючи відповіді з боку противника. Відповіді не було.

І тоді тимчасово виконуючий обов'язки командира першого батальйону молодший лейтенант Букашев звівся навка-рачки.

— За Батьківщину! — крикнув він хрипким від хвилювання голосом.— За Сталіна! Ура-а!

Зірвався на ноги і побіг по мокрій траві, розмахуючи пістолетом.

На якусь хвилю завмерло серце, здалося, що він сам і за ним нікого. Але вже наступної миті почув він за спиною могутнє "ура" і тупіт десятків ніг. Тоді помітив він і другий батальйон, який теж з вигуками "ура" біг розсіяним цепом по вулиці, третій батальйон, обігнувши село знизу, наближався з боку річки.

Молодший лейтенант Букашев зі своїми орлами першим перестрибнув через тин і увірвався на город. Те, що він побачив, здалося йому неймовірним. Не побачив він гору ворожих трупів, не побачив солдатів противника, які панічно здаються. Він угледів розтрощеного літака, в якого права верхня площина була зрізана осколком і зависла на тонких тросиках, а хвіст взагалі валявся збоку. Неподалік від літака на купі землі лежав червоноармієць з блакитними петлицями, а над ним невтішно ридала розпатлана жінка в розстебнутій тілогрійці.

Букашев зупинився. Зупинилися й бійці, які бігли за ним. Задні ставали навшпиньки, аби поглянути, що відбувається попереду. Молодший лейтенант, знічено потупцювавши, стягнув з голови каску. Бійці вчинили так само.

Підійшов і полковник Лапшин. Також зняв каску.

— Як прізвище цього червоноармійця? — запитав він у жінки.

— Чонкін це, Ваня, чоловік мій,— сказала Нюра, обливаючись слізьми.

З гуркотом під'їхав бронетранспортер. З нього вискочили автоматники і почали відтручувати червоноармійців, розчищаючи шлях генералові, який через силу вилазив з машини. Розібрали частину тину, щоб комдиву не довелося задирати ноги. Заклавши руки за спину, генерал неквапно пройшов до літака. Побачивши Чонкіна, котрий лежав на землі, повільно стягнув з голови папаху.

Підбіг полковник Лапшин.

— Товаришу генерал,— доповів він,— завдання по ліквідації банди Чонкіна виконано.

— Це і є Чонкін? — запитав Дринов.

— Так точно, товаришу генерал, це Чонкін.

— А де ж банда?

Полковник розгублено закрутив головою. В цей час двері хати відчинилися, і декілька озброєних червоноармійців вивели зв'язаних людей в сірих мундирах.

— Ось вона, банда,— сказав позаду хтось з бійців.

— Яка ж це банда? — виник звідкілясь Ревкін.— Це наші товариші.

— Хто сказав про них "банда"? — запитав генерал і втупився в червоноармійців, що напирали один на одного.

У лавах відбулося певне замішання. Бійці позадкували. Кожен намагався сховатися за спину іншого.

— Розв'язати їх! — наказав генерал полковнику Лапшину.

— Розв'язати! — сказав полковник молодшому лейтенанту Букашеву.

— Розв'язати! — наказав Букашев бійцям.

— Де ж усе-таки банда? — запитав генерал, всім корпусом обертаючись до Ревкіна, котрий стояв позаду.

— А про це треба в нього запитати,— відповів Ревкін і вказав на голову Голубєва, який під'їжджав на бричці.— Іване Тимофійовичу! Де ж банда?

Голубєв прив'язав коня до тину і підійшов.

— Яка банда? — запитав він, з жалем дивлячись на свого вчорашнього партнера по чарці.

— Ну як же,— захвилювався Ревкін.— Пам'ятаєш, я тобі дзвонив по телефону, питав щодо оцих товаришів, хто їх заарештував? А ти мені сказав: "Чонкін зі своєю бандою".

— Я не казав "з бандою",— насупився Голубєв.— Я казав "з бабою". З нею от, з Нюрою.

Почувши своє ім'я, Нюра заридала ще сильніше. Пекуча сльоза впала на обличчя Чонкіна. Чонкін здригнувся і розплющив очі, бо був не вбитий, а тільки злегка контужений. ,— Живий! Живий! — прошелестіло серед бійців.

— Ванечко! — вигукнула Нюра.— Живий!

І почала покривати лице Чонкіна поцілунками. Чонкін потер скроню.

— Щось я довго спав,— сказав він невпевнено і раптом побачив над собою безліч зацікавлених облич. Чонкін спохмурнів і зупинив погляд на одному з чоловіків, які стояли над ним, а саме на чоловікові з папахою в руці.

— Хто це? — запитав він у Нюри.

— А біс його зна,— сказала Нюра.— Якийсь начальник, я в їхніх званнях не розбираюся.

— Так це ж генерал, Нюрко,— подумавши, сказав Іван.

— Так, я генерал, синку,— лагідно сказав чоловік з папахою.

Чонкін дивився на нього недовірливо.

— Нюрко,— запитав він схвильовано,— а я часом не сплю?

— Ні, Ваню, ти не спиш.

Чонкін їй не дуже повірив, але подумав, що генерал є генерал і до нього треба поставитися відповідно навіть уві сні. Він полапав по землі рукою і, знайшовши пілотку, що лежала поруч, натяг її на вуха. Підвівся на непевні ноги і, відчуваючи легке запаморочення та нудоту, приклав розчепірені пальці до скроні.

— Товаришу генерал,— доповів він, ковтаючи слину,— за час вашої відсутності ніякої присутності...— не знаючи, що казати далі, він замовк і, часто кліпаючи віями, вирячився на генерала.

— Послухай, синку,— сказав генерал, надіваючи папаху,— невже ти сам бився з цілим полком?

— Не сам, товаришу генерал! — Чонкін підтягнув живота і випнув груди.

— Значить, усе-таки не сам? — зрадів генерал.— А з ким же?

— З Нюркою, товаришу генерал! — опам'ятовуючись, гаркнув Чонкін.

Серед червоноармійців пролунав сміх.

— Хто там сміється?! — генерал розгнівано стрельнув очима по натовпу. Сміх одразу вщух.— Сміятися нічого, сто чортів вам у пельку! — вів далі генерал, поступово пригадуючи всі відомі йому вислови.— Тюхтії трах-тарарах... Цілим полком не могли впоратися з одним миршавим солдатом. А ти, Чонкін, я тобі прямо скажу,— герой, хоча на вигляд звичайний лопух. Від імені командування, дідько б тебе взяв, оголошую тобі подяку і нагороджую орденом.

Генерал засунув руку під плащ-накидку, зняв із себе орден і пригвинтив його до гімнастерки Чонкіна. Ставши "струнко", Чонкін покосував на орден і перевів погляд на Нюру. Він подумав, що добре було 6 сфотографуватися, а то ж згодом ніхто не повірить, що сам генерал вручав йому цей орден. Він згадав Сьомушкіна, старшину Пескова, каптенармуса Трохимовича. Ось перед ними б зараз з'явитися!..

— Товаришу генерал, дозвольте звернутися! — лейтенант Філіппов хвацько скинув руку до скроні.

Генерал здригнувся і позирнув на лейтенанта без особливої приязні. Не встигли розв'язати, а він уже лізе.

— Ну, кажи,— буркнув неохоче.

— Прошу ознайомитися з цим документом,— лейтенант розгорнув аркуш паперу з діркою в правому нижньому кутку. Генерал узяв папір і повільно став читати. Чим більше він читав, тим більше супився. Це був ордер. Ордер на арешт зрадника Батьківщини Чонкіна Івана Васильовича.

— А де ж печатка? — запитав генерал, сподіваючись, що ордер не оформлено законним чином.

— Печатка прострелена в бою,—>з гідністю відповів лейтенант і похнюпився.

— Ну що ж,— сказав генерал зніяковіло,— ну що ж... Коли так, то, звичайно... У мене немає підстав не вірити. Чиніть згідно з ордером,— він одійшов назад, звільняючи дорогу лейтенанту. Лейтенант ступив до Чонкіна і двома пальцями, мов обценьками, вп'явся в щойно отриманий тим орден. Чонкін інстинктивно позадкував, та було пізно. Лейтенант рвонув і видрав з орденом шмат гімнастерки.

— Свинцов! Хабібуллін! — пролунала команда.— Взяти заарештованого!

Чонкіна схопили під пахви.