Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Особа недоторкана - Войнович Володимир

Що ж могло статися? Може, місто Долгов уже захопили німці? Може, Установу вже давно ліквідовано? Може, завдання використати Установу на трудовому фронті дано Чонкіну згори? На свої нескінченні "може" Миляга шукав і не знаходив відповіді. І одного чудового дня у винахідливій голові капітана визріло рішення: треба тікати. Тікати будь-що. І капітан почав придивлятися до Чонкіна, вивчаючи його звички і нахили, бо перш ніж перемогти ворога, треба його вивчити. Капітан спостерігав за довколишньою місцевістю, але місцевість була рівною, бігти, не ризикуючи бути застреленим, важко, а ризикувати капітан поки не хотів. У голові його визрівав інший, сміливіший за задумом план.

ЗО

Хоча наука і стверджує, що рабська праця себе не виправдовує, практика використання працівників Установи в колгоспі "Червоний колос" показала інше. В районні організації стали надходити зведення про збирання картоплі, в яких значилися такі цифри, що навіть Борисов розхвилювався і зателефонував Голубєву сказати, аби брехав, та знав міру. На це Голубєв відповів, що він свою державу дурити не збирається і документи відображають тільки те, що є насправді. Прибулий за дорученням Борисова інструктор райкому Чмихалов повернувся в район з підтвердженням, що в зведеннях сама лише правда, він на власні очі бачив бурти картоплі, відповідні отриманим зведенням. Як повідомили йому в колгоспі, подібна продуктивність досягнута за рахунок повного використання людських резервів. Урешті-решт у районі повірили і звеліли газеті дати статтю, яка б узагальнювала досвід передового господарства. Господарство ставили за приклад іншим, кажучи: "Чому Голубєв може, а ви не можете?" Вже й до області докотилися вісті про колгосп, керований головою Голубєвим, вже й у Москві хтось згадав Голубєва в якійсь доповіді.

Невдовзі Голубєв дізнався, що в якійсь голові районного масштабу визріла ідея направити рапорт про дострокове збирання картоплі особисто товаришеві Сталіну. Іван Тимофійович зрозумів, що тепер пропав остаточно, і, запросивши до себе Чонкіна, виставив дві пляшки найміцнішого перваку.

— Ну, Ваню,— сказав він майже радісно,— оце нам із тобою капець.

— А в чім річ? — поцікавився Чонкін.

Голубєв розповів. Чонкін почухав потилицю і, сказавши, що втрачати все одно нічого, став вимагати в голови нового фронту робіт. Голова погодився і пообіцяв перекинути ланку Чонкіна на силос. Угоду було обмито, і в сутінках, поки-даючи контору, обидва насилу трималися на ногах. На ганку голова зупинився, щоб замкнути двері. Чонкін тупцював поряд.

— Ти, Ваню, людина дуже розумна,— намагаючись намацати в пітьмі засув, говорив голова, ледве володаючи язиком.— На вигляд дурень дурнем, а придивишся — розум державний. Тобі 6 не рядовим бути, а ротою командувати. А то й батальйоном.

— Так мені хоч би дивізією,— хвальковито підтримав Чонкін. Тримаючись однією рукою за поруччя, він відливав, не сходячи з гайку.

— Ну, щодо дивізії це ти занадто,— облишивши спроби намацати замок, голова став поряд з Чонкіним і теж почав відливати.

— Ну, так полком,— збавив Чонкін, застібуючись. Раптом під його ногами опинилася сходинка, яку він не помітив і з гуркотом покотився з ґанку.

Голова стояв на ґанкові і, тримаючись за поруччя, чекав, коли Чонкін підведеться. Чонкін не підводився.

— Іване,— голосно сказав Голубев у темряву.

Ніякої відповіді. Щоб не беркицьнутись, голова ліг на живіт і сповз уперед ногами з ґанку. Потім він повзав рачки, мацаючи по росяній траві руками, доки не наткнувся на Чонкіна. Тонкій лежав на спині, широко розкинувши руки, і безтурботно сопів. Голубєвзаліз на нього і ліг поперек.

— Іване,— покликав він.

— Га? — Чонкін поворушився.

— Живий? — запитав голова.

— Не знаю,— сказав Чонкін.— А що це на мені лежить?

— Певне, я лежу,— сказав Голубев, трохи подумавши.

— А ти хто?

— Я? — голова хотів образитися, але, напружуючи пам'ять, подумав, що він, власне кажучи, й сам до ладу не знає, хто він такий. Насилу все ж таки пригадав: — Голубев я, Іван Тимофійович.

— А що це на мені лежить?

— Так я ж і лежу,— Голубев починав сердитись.

— А злізти можеш? — поцікавився Чонкін.

— Злізти? — Голубев спробував підвестися на чотирьох, але руки підігнулися, і він знову впав на Чонкіна.

— Пожди,— сказав голова.— Я зараз буду вставати, а ти впирайся в мене ногами. Та не в пику сунь ноги, дідько 6 тебе взяв, в груди. Ну от.

Нарешті Чонкіну вдалося його все ж таки зіпхнути. Тепер вони лежали поряд.

— Іване,— покликав Голубєв після нетривалої мовчанки.

— Га?

— Пішли, чи що?

— Пішли.

Іван зіп'явся на ноги, але протримавшись недовго, впав.

— А ти отак іди,— сказав Іван Тимофійович, знову стаючи на чотири. Чонкін учинив так само, і друзі подалися в невідомому напрямку.

— Ну як? — трохи згодом запитав голова.

— Добре,— відповів Чонкін.

— Так навіть краще,— впевнено сказав голова.— Коли й упадеш, не заб'єшся. Жан-Жак Руссо казав, що людина повинна стати рачки і йти назад, до природи.

— А хто цей Жан-Жак? — запитав Чонкін, з натугою вимовляючи дивне ім'я.

— А біс його знає,— мовив голова.— Якийсь француз. Тут він набрав повні груди повітря і заспівав:

Вдо-оль деревни от избы и до избы За-ашагали торопливые столбы...

Чонкін підхопив:

Загудели, заиграли провода, Мы такого ке видали никогда...

— Іване,— спохопився раптом голова.

— Що?

— А контору я замкнув чи ні?

— А дідько тебе знає,— недбало відповів Іван.

— Ходімо назад.

— Ходімо.

Рачкувати було добре, хоч від роси мерзли трохи руки і промокли штани на колінах.

— Іване!

— Га?

— Гайда іще заспіваємо.

— Гайда,— сказав Чонкін і затягнув єдину відому йому пісню:

Скакал казак через долину, Через кавказские края...

Голова підхопив:

Скакал казак через долину, Через кавказские края.

Чонкін розпочав наступний куплет:

Скакал он садиком зеленым...

Але враз йому спало на думку таке, що зупинило його.

— Чуєш,— запитав він голову,— а ти не боїшся?

— Кого?

— Моїх рештантів.

— А чого мені їх боятися? — розперезався голова.— Я все одно на фронт іду. Я їх...

Тут Іван Тимофійович вжив дієслово недоконаного виду, з якого іноземець, котрий не знає тонкощів нашої мови, міг би зрозуміти, що голова Голубєв перебував з працівниками Установи в інтимних стосунках.

Чонкін був не іноземець, він збагнув, що Голубєв висловився в переносному значенні. Голова перерахував ще деякі державні, партійні і громадські організації, а також ряд окремих керівних товаришів, з якими в переносному значенні він теж був у інтимних стосунках.

— Іване! — згадав раптом голова.

— Га?

— А куди це ми йдемо?

— Здається, в контору,— невпевнено відповів Чонкін.

— А де вона?

— А біс її знає.

— Чекай, ми, здається, заблукали. Треба визначити напрямок.

Голова перекинувся на спику і став шукати в небі Полярну зорю.

— На дідька вона тобі? — запитав Чонкін.

— Не заважай,— сказав Іван Тимофійович.— Спершу знаходимо Великий Віз. А від нього два вершки до Полярної зорі. Де Полярна зоря, там і північ.

— А контора на півночі? — запитав Чонкін.

— Не заважай,— голова лежав на спині. Зірки подекуди були закриті хмарами, а решта подвоювались і потроювались, і їх все одно було багато, і, коли зважати на них, північ знаходилася в усіх напрямках, що голову цілком влаштовувало, бо давало можливість повзти в будь-який бік.

Доки він знову ставав рачки, Чонкін значно просунувся вперед і несподівано вперся лобом у щось тверде. Помацав перед собою руками.

Це було колесо машини, тієї, якою сірі приїхали його заарештовувати. Отже, й контора мусить бути поряд. Так воно і є. Обігнувши машину, Чонкін проповз ще трохи і незабаром наткнувся на стіну, що туманно біліла в пітьмі.

— Тимофійовичу, здається,контора,— покликав Чонкін. Підповз голова. Провів долонею по шкарубкій стіні.

— От, бачив,— сказав він задоволено.— А ти ще питаєш, навіщо Полярна зоря. Тепер шукай, тут десь має бути й засув.

Деякий час мацали по стіні, то натикаючись один на одного, то розповзаючись урізнобіч, і раптом Чонкін здогадався:

— Чуєш, Тимофійовичу, а взагалі засув має бути там, де двері, а двері там, де ґанок.

Голова помізкував і погодився з доказом Чонкіна.

Не для того, щоб покепкувати над п'яною людиною зайвий раз, а тільки заради істини треба повідомити, що, навіть знайшовши двері, Чонкін і голова довго не могли з ними виоратися. Засув, мов живий, виривався з рук і щоразу боляче вдаряв голову по коліну так, що тверезий давно зо^ стався 6 без ноги, але п'яного, як відомо, все ж Бог трохи оберігає.

Назад рушили нарізно. Залишається загадкою, як Чонкін знайшов дорогу додому, можна тільки думати, що за час рачкування він мало-помалу все ж таки протверезів.

Увіходячи в хвіртку, Чонкін почув за городами притишену чоловічу розмову і помітив вогник цигарки.

— Гей, хто там? — гукнув Чонкін.

Вогник зник. Чонкін стояв, напружуючи слух і зір, але тепер нічого не було чути, нічого не було видно.

"Певне, примарилося на п'яну голову",— заспокоїв себе Чонкін і увійшов до хати.

31

Гніт дванадцятилінійної лампи було прикручено майже зовсім, тільки маленький язичок полум'я кидав своє немічне світло по кімнаті.

Нюра з гвинтівкою, затиснутою між коліньми, сиділа на табуретці біля дверей. Полонені, напрацювавшись за день, спали покотом на підлозі.

— І де був? — запитала Нюра сердито, але пошепки, щоб не розбудити сплячих.

— Де був, там уже нема,— відповів Чонкін і вхопився за одвірок, щоб не впасти.

— Ох і набрався! — охнула Нюра.

— Набрався,— дурнувато посміхаючись, кивнув Чонкін.— Як же ж не хильнути. Завтра, Нюрко, кидають нас на нову ділянку.

— Та ти що! — сказала Нюра.

Двома пальцями вільної руки Чонкін дістав з кишені гімнастерки записку голови про додаткову видачу продуктів і простягнув Нюрі. Нюра піднесла записку до лампи і, ворушачи губами, вдумалася в зміст.

— Лягай, відпочинь трохи, а то ж не спавши,— сказала вона, надаючи своєму голосу ласкавої інтонації.

Чонкін у відповідь поплескав її по спині.

— Гаразд уже, ти поспи, а вдосвіта на годинку підміниш мене.

Він узяв у Нюри гвинтівку, сів на табуретку, прихилився спиною до одвірка. Нюра, не роздягаючись, лягла обличчям до стіни і невдовзі заснула. Було тихо. Тільки лейтенант повискував уві сні, як цуценя, і гучно цмокав губами. Сіра міль кружляла над лампою, то б'ючись об скло, то відлітаючи.