Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Особа недоторкана - Войнович Володимир

Росіянин я, товаришу генерал.

— Який же ти росіянин, бісів сину, коли ти слова російською сказати не можеш?

— Я можу,— приклавши руку до грудей, став гаряче запевняти Миляга.— Я можу. Я дуже навіть можу,— і, аби переконати генерала, вигукнув: — Хай живе товариш Гіт-лер!

Звичайно, він хотів назвати інше прізвище. Це була просто помилка. Трагічна помилка. Але той важкий стан, у якому він перебував з моменту захоплення в полон, спричинився до страшного сум'яття в його голові. Вигукнувши останню фразу, капітан схопився обома руками за цю голову, впав і почав качатися по землі, розуміючи, що його вже нізащо не простять, та й сам би він не простив.

— Розстріляти! — сказав генерал і зробив характерний жест рукою.

Двоє бійців з його охорони підхопили капітана під пахви і потягли до виходу. Капітан пручався, вигукував якісь російські й німецькі слова (виявилося, що він надто добре знає цю іноземну мову), і носки його хромових брудних чобіт креслили по перемішаній з половою землі дві кривулясті борозни.

У багатьох із тих, хто дивився на нього, стислося серце від жалю. Стислося воно і в молодшого лейтенанта Букашева, хоча він і розумів, що капітан сам заслужив свою долю. А начальник СМЕРШу, проводжаючи поглядом свого колегу в останню путь, думав: "Дурень ти, капітане! Ох і дурень!"

І справді, загинув капітан Миляга, недавня гроза району, як дурень, через найбезглуздіше непорозуміння. Адже коли б він, потрапивши на допит, розібрався в обстановці і зрозумів, що це свої, хіба став би він говорити про російське гестапо? Хіба став би він вигукувати "Хайль Гітлер!", "Сталін капут!" та інші антирадянські гасла? Та нізащо в світі. І надалі вважався б першосортним патріотом. І цілком можливо, дослужившись до генерала, отримував би зараз пристойну пенсію. І перебував би на заслуженому відпочинку, забиваючи з друзями-пенсіонерами "козла". І виступав би в житлових конторах з лекціями, навчаючи молодь патріотизму, культурі поведінки в побуті і нетерпимому ставленню до всіх проявів чужої ідеології.

39

Чонкін не знав, яка над ним нависла небезпека, але неприємності в зв'язку з втечею капітана Миляги передбачав.

Тому незадовго до світанку, користуючись тим, що й полонені, і Нюра спали міцним досвітнім сном, він розв'язав свій рюкзак, перевдягся в чисту білизну і став перебирати своє майно. Про всяк випадок він хотів лишити Нюрі щось на згадку.

Майна було негусто. Крім білизни, переміна байкових зимових онуч, голка з нитками, недогризок хімічного олівця і загорнуті в газету шість фотокарток, де він був знятий до пояса. Його товариші по службі фотографувалися, щоб порадувати картками рідних чи знайомих дівчат. Чонкіну радувати було нікого. Тому всі шість карток у нього збереглися. Він витягнув з пачки верхню і підніс до лампи. Роздивившись свій відбиток, Чонкін цілком ним задовольнився. Каптенармус Трохимович, котрий підробляв фотографуванням, зобразив його з допомогою спеціальної рамки на тлі танків, що йшли знизу, і літаків, які летіли згори. А над самою головою Чонкіна вився ореолом напис: "Привіт з Червоної Армії".

Примостившись на ріжку столу, він довго слинив олівця і обдумував текст. Потім,згадавши напис, який рекомендував йому свого часу той же Трохимович, і висолопивши від напруги язика, вивів нерівними, майже друкованими літерами:

Поглянь на карточку оцю, Побачиш копію мою, І, може, в пам'яті в тебе Про мене пам'ять оживе.

Подумав і дописав:

"Нюрі Б. від Вані Ч. в дні спільного життя". Олівець сховав до кишені, а карточку поклав на підвіконня.

За вікном світало, і дощ, здається, припинився. Час був будити Нюру, а самому подрімати хоч трохи, бо скоро треба полонених виводити на роботуД там, у чистому полі, стежити пильно, аби не повтікали, як їхній начальник. '

Будити Нюру було шкода. І взагалі шкода. Скільки вони разом живуть, стільки вона через нього витримує, стільки пліток довкола, а от ніколи не скаржиться. Було, щоправда, натякнула боязко, що не завадило б оформити стосунки, та він відмовився, пояснивши, що червоноармійцю без дозволу командира одружуватися не можна. Це, звичайно, так, але коли по правді, річ не в дозволі, а в тому, що він сам не наважувався, обмірковував, що робити...

— Нюрко, чуєш, Нюрко,— мовив лагідно.

— Га? Що? — Нюра, здригнувшись, прокинулась і дивилася на нього безтямними зі сну очима.

— Чуєш, змінила б мене трохи,— попрохав він.— Спати хочеться, терпіти несила.

Нюра слухняно злізла з ліжка, всунула ноги в чоботи, взяла гвинтівку і сіла біля дверей.

Іван, не роздягаючись, ліг на звільнене місце. Подушка після Нюри була теплою. Він заплющив очі, і тільки-но свідомість його почала плутатися між сном і дійсністю, коли це почувся якийсь дивний, з присьорбами звук, щось гахнуло десь — і задзвеніло віконне скло. Іван одразу отямився і сів на ліжку. Прокинулися Свинцов і Єдренков, Нюра сиділа на тому самому місці, але обличчя її було схвильоване.

— Нюрко,— пошепки покликав Іван.

— Га? — пошепки озвалася вона.

— Що там таке?

— Здається, стріляють.

І раптом знову бабахнуло, тепер наче з іншого боку, Чонкін здригнувся.

— Господи, твоя воля! — пошепки видихнула Нюра. Прокинулася й решта полонених. Тільки лейтенант Фі-

ліппов цмокав губами. Свинцов підвівся на лікті і переводив погляд з Нюри на Чонкіна й назад.

— Нюрко! — сказав Іван, квапливо зашнуровуючи черевики.— Дай мені гвинтівку, а собі візьми з кошика ліволь-вер, та більший.

Іван, не намотуючи онуч, вийшов надвір. Надворі було тихо, брудно, але дощ припинився. Ще не зовсім розвиднілося, але видимість уже була непоганою. Літак, розкинувши свої безглузді крила, чапів на місці.

Чонкін озирнувся, і дивне видовище вразило його. Метрів за двісті за городами клубочилися білі замети.

"Що за чорт? — здивувався Чонкін.— У таку теплінь звідкіля сніг?"

Він помітив, що замети ці ворушаться і пересуваються в його бік. Чонкін ще більше здивувався і придивився уважніше*. І тільки тоді він зрозумів, що ніякі це не замети, а гурт людей, які повзуть в напрямку до нього, Чонкіна. Він не знав, що це ударний взвод, якому було доручено закидати противника пляшками з запальною сумішшю. Коли їх обмундировували, на складі не вистачило шинелей і бійцям видали зимові маскхалати, які були використані з огляду на кепську погоду. "Німці!" — подумав Чонкін. Тієї ж миті гахнув гвинтівочний постріл, і куля продзижчала під самим вухом Івана. Він упав. Підповз до правої стійки шассі і закріпив гвинтівку між стійкою і колесом.

— Гей, здавайтеся! — гукнув хтось звідтіля, від білих халатів. "Росіяни не здаються!" — хотів гукнути Чонкін, але посоромився. Замість відповіді він приклався до прикладу і вистрілив, не цілячись. І тут почалося. З боку противника безладно забахкали постріли, і кулі засвистіли над Чонкі-ним. Більша частина пролетіла мимо, але деякі черкали по літаку, розпорювали обшивку і з дзенькотом розплющувалися об сталеві деталі двигуна. Чонкін ткнувся обличчям у землю і раз по раз, економлячи набої, стріляв невідь-ку-ди. Перевів першу обойму, заправив другу. Кулі продовжували свистіти, деякі з них — зовсім близько. "Якби старшина видав мені каску",— зажурено подумав Іван, але міркувати далі не зміг. Щось м'яке гепнулося поруч із ним. Він здригнувся. Потім злегка повернув голову і розплющив одне око. Поряд з ним лежала Нюра і так само, як він, притиснувшись до землі, стріляла в повітря одразу з двох пістолетів. Кошик з рештою пістолетів лежав поруч про запас.

— Нюрко,— штовхнув Чонкін подругу.

— Га?

— Ти нащо їх покинула?

— Не бійся,— сказала Нюра, натискуючи одразу на два спускових гачки.— Я їх у льох загнала і цвяхами забила. Ой, поглянь!

Іван підвів голову. Тепер білі просувалися вперед короткими перебіжками.

— Так, Нюрко, ми з ними не впораємося,— сказав Чонкін.

— А ти з кулемета вмієш? — запитала Нюра.

— А де ж його взяти?

— А в кабінці.

— Ох, як же ж це я забув! — Чонкін скочив і вдарився го-

ловою об крило. Ховаючись за фюзеляжем, обірвав тасьму

брезенту, заліз на крило, і не встигли білі відреагувати, як

він був уже в задній кабіні. Тут дійсно знаходився турель-

ний пристрій і кулемет з повним боєкомплектом. Чонкін вхо-

пився за ручки. Але кулемет був нерухомим. Турель від

тривалої бездіяльності й дощів заіржавів. '

Він почав плечем розхитувати кулемет, але той не піддавався.

Раптом щось важке без пострілу впало на верхнє крило. Потім ще і ще. І застукотіло довкола і по крилах, задзвеніло розбите скло, і гостро запахло чимсь схожим на керосин. Чонкін висунув голову і побачив, що з-за тину летить у його бік хмара пляшок, наповнених жовтою рідиною. Більшість пляшок гепалися в болото, але деякі влучали в літак, котилися по крилах і розбивалися об двигун. (Згодом з'ясувалося — бійців ударного взводу забули попередити, що пляшки з запалювальною сумішшю треба спершу підпалювати, і вони жбурляли їх просто так). Збоку на крилі з'явилася Нюра.

— Нюрко, не витикайся,— гукнув Іван,— пришиють!

— А нащо вони жбурляють пляшки? — прокричала йому на вухо Нюра, стріляючи однією рукою в повітря з пістолета.

— Не бійся, Нюрко, опісля здамо! — знайшов у собі сили для жарту Чонкін. І наказав:

— Ось що, Нюрко, хапай літак за хвоста і крути в різні боки. Збагнула?

— Збагнула! — гукнула Нюра, сповзаючи з площини на животі.

40

У цей час генерал Дринов сидів у бліндажі під трьома накатами і стежив за подіями в перископ. Не те щоб він був таким боягузом (хоробрість свою він уже не раз показував), просто вважав, що генералу за посадою належить перебувати в бліндажі і пересуватися виключно на бронетранспортері. В перископ він бачив, як його військо спочатку поповзом, а далі короткими перебіжками просувалося в напрямку крайньої хати. Звідтіля теж вели вогонь, але не дуже щільний. Генерал наказав телефоністу з'єднати його з командиром атакуючого батальйону і передав наказ розпочати атаку.

— Буде виконано, товаришу Перший! — відповів у трубку командир батальйону.

Незабаром у ланцюгу атакуючих стало помітне посилене ворушіння. Бійці ударного взводу в білих халатах підповзли впритул до тину. Генерал бачив, як вони, по черзі підводячись, змахують руками. "Кидають пляшки,— здогадався генерал.— Але чому ж немає полум'я?"

Генерал знову з'єднався з комбатом.

— Чому не горять пляшки?

— Сам не розумію, товаришу Перший.

— А сірниками їх підпалювали? — підвищив голос генерал.

Було чути, як важко дихає в трубку командир батальйону.

— Я тебе питаю! — не діждавшись відповіді, гримнув Дринов.— Підпалювали пляшки чи ні?

— Ні, товаришу генерал.

— Чому?

— Я не знав, товаришу Перший,— помовчавши, зізнався комбат.

— У трибуналі дізнаєшся,— пообіцяв генерал.— Хто є поруч з тобою з комскладу?

— Молодший лейтенант Букашев.

— Передай йому командування батальйоном і відправляйся під арешт.

— Слухаюсь, товаришу Перший,— ослаблим голосом відповіла трубка.

У цей час застукотів кулемет.