Сигнальники і горністи - Алексін Анатолій
В ті часи на горищах сушили білизну… Два сусідні будинки горіли. А ваш було врятовано! Але вибухова хвиля від фугаски, що впала неподалік, скинула Тетянку вниз.
— І тоді наш Андрійко…
— Нещадно відшмагав боягуза. Гнєдков і тут захлинався від страху: "Пробач, Андрію! Пробач!.." Але той відповідав: "Ні!" Життя навчило його нарешті не лише любові, але й ненависті. Ненавидіти необхідно… Інакше ми, кажучи звичною для мене математичною мовою, поставимо знак рівності між добротою і безпринципністю. "Скажи, хто твій друг, і я скажу, хто ти". Оце точна приказка. Але так само точно прозвучало б: "Скажи, хто твій ворог…" Заговорилась я щось! — Вона помовчала, передихнула. — Після Тетянчиної загибелі всі мої хлопчики написали заяви до військкомату. Крім Гнєдкова: сказав, що зір не дозволив. Хоч вигоду свою розгледить за сто кілометрів! Та й взагалі… з таким зором як у нього, багато воювало. Ось і вся історія!
— Спасибі, Катерино Іллівно.
— За що?
Я хотів сказати: "За довір'я!", але стримався.
— У дворі розповідати про це не треба, — попередила вона. — Ні за якою давністю строку зрада не може бути прощена. Але у Гнєдкова є дружина, син…
— Такий же, як і він! — випалив я.
— Згодна: він взяв у спадок дещо, чого краще було б не брати. Але мати його, кажуть, мила жінка. Я завжди проти нападу на сім'ю: при цьому страждають безвинні. Та й Надія Омелянівна не знає подробиць.
— І вірить Гнєдкову? — знову випалив я. — Адже він знав, що ці троє, які обіцяли життям пожертвувати… ним пожертвували?
— Знав. А що?
— А то, що він докоряв їм: мовляв, не заходять. Тетянчину матір забули. Загиблим докоряв! Уявляєте? — Я змахнув своїми ручищами. — Ще б надавати йому по щоках!
— Стримайся! Зосередься краще на хворобі Надії Омелянівни. Бо ти — Горніст! До речі, передай, як кажуть, в дар від мене картину "Невідома з портфелем" і зошит Володі Бугрова. Тут на обкладинці написано: "Тетяна, милая Тетяна!" Сам він віршів не писав, але за допомогою звернувся до великого. "Телеграфний стовп"? Запам'ятай, Петре: болото завжди ненавидить гору. І чим вища гора, тим більше це дратує болото.
У нашому подвір'ї, як на стадіоні, буквально ні на один день не затихав спортивний запал. Валько Гнєдков дуже любив бути суддею. Усі інші мріяли ганяти м'яча або шайбу, тож свисток охоче уступали йому. До того ж Валько володів "надгодинником" — з барометром і секундоміром, а за волейбольними змаганнями спостерігав крізь перламутровий театральний бінокль. Це справляло враження на гравців і болільників.
Судив Валько з насолодою: йому підкорялись! З особливим задоволенням він призначав штрафні удари: одних карав, інших заохочував.
Коли я з картиною і зошитом увійшов на подвір'я, Валько остигав від щойно закінченої сутички. Спітнілі гравці розійшлися по домівках, і Валько, як хазяїн, сам походжав по майданчику. Сповнений відчуття влади, він спрямував на мене бінокль.
— Який ти маленький! — радісно констатував Валько.
— Переверни бінокль — і буду великий.
Але він перевертати не поспішав. Бінокль викривляв зір Валькові: йому здалося, що я десь вдалині… І він відважився проголосити:
— Носильник? Постачальник додому? Знову щось комусь несеш? Бюро послуг!
Слово "добрих" він проковтнув.
"Бабський угодник", "підлогомийка"!.. — подумки скипів я. — А зараз "носильник"… Скільки ж можна?"
— До речі, я вияснив: Тетяна Ткачук загинула на війні, Гнєдков. Запам'ятай: на війні!
Я хотів, щоб Валько заперечив мені. Але він цього не відчув — і пішов назустріч моєму бажанню:
— Невже! Вона просто з даху звалилася.
— Тобі татусь так пояснив?
— Адже він краще знає!
— Він бреше. Йому вигідно так пояснювати!
Валько перестав бути суддею: він зрозумів, що я не буду йому підкорятися.
— Твій тато бреше, — повторив я. І, забувши про попередження Катерини Іллівні, чітко додав: — Він зрадив у ту ніч наш будинок. А вона врятувала!
Валько почав вперто переминатися з ноги на ногу, ніби пританцьовувати:
— Вона звалилася. Дощ був… Вона і звалилася!
Я не поспішаючи поклав на лаву картину і зошит. І за звичкою відправив руки за спину.
— Ану, ще скажи!
Він і далі продовжував переминатися з ноги на ногу. Але для мене і цього було досить. Бінокль полетів геть…
— Захищайся! — запропонував я Гнєдкову.
Але він умів тільки звинувачувати й судити. Мої незграбно довгі руки вихопилися із-за спини, як із-за укриття.
— Ось тобі за батька-боягуза! А ось тобі… за тебе самого! Ось! Ось іще…
— Пробач, Петре! Я не думав. Я не хотів… Пробач, — бурмотів Валько так само, як колись вимолював пощади у Андрійка його батько.
— Ні! Ні! Ні! — осатаніло вигукував я.
Потім обтрусив руки, взяв із лави картину, зошит і попрямував до свого під'їзду. Бінокль валявся в траві.
Через півгодини істеричний, безперервний дзвінок увірвався в нашу квартиру. Ми з мамою разом кинулися до дверей.
На порозі стояв Гнєдков-старший. Він стирав пальцями піт із спадистого лоба. Навіть сірі скельця окулярів не могли приховати його панічного погляду.
— Ніно Василівно… Ви дома? Це порятунок! Я думав, не доповзу. Дикий спазм… Серце зупинилось!
— В такому разі, я думаю, ви й справді не доповзли б, — сказала мама.
Гнєдков, обережно ступаючи, боячись кожного свого кроку, поплентався до кімнати.
— Я сподіваюсь, що ви зробите укол. Судинорозширюючий… Хотів викликати невідкладну. Але згадав, що прямо над нами — бюро добрих послуг.
— Це трапилося зненацька? — сухо поцікавилася мама.
— Валя повернувся з двору побитий… — Щоб не сваритися з членом маминої сім'ї, він промовив у мій бік: — Я до тебе, Петре, не маю претензій. Хтось тебе ввів в оману. Але коли рідний син вимагає виправдовувань…
Отже, того дня Валько і вдома продовжував бути суддею.
— Зрозумійте: коли рідний син вимагає від батька виправдовувань і пояснень, серце не витримує! — вигукнув Гнєдков. — Дикий спазм… Такого ще не було. Ніно Василівно, я сподіваюся, ви, як лікар, мені співчуваєте?
— Як лікар… так. — Мама взяла шприц, який завжди був у неї напоготові в металевій коробочці. — Нарешті мені вдасться вас уколоти! Лягайте на тахту. Спустіть штани… Петю, йди на кухню.
Надія Омелянівна уже пересувалася по квартирі, сідала то на стілець, то на канапу. Картину пензля Сергія Нефьодова вона не випускала з рук.
— Як же це я сама не здогадалася? Тетянка розповідала про нього. Низький уклін його пам'яті. Він відчув… спіймав головне в моїй доньці: доброту і відчайдушність. Я називала її "декабристкою". І боялася тих її достоїнств, які інші дуже цінували. Доброта інколи робить людину беззахисною, а відчайдушність — безрозсудною. Я боялася і того й іншого. Але не догледіла… Не догледіла того вечора. Мені б самій на дах піднятися! І все було б гаразд… — Вона сіла на канапу. — Ти заходь до мене, Петре. Коли зі школи повертаєшся. Або у двір біжиш. Це ж по дорозі…
— Гаразд! Тільки ви маму слухайтесь.
— Якщо ти заходитимеш, буду слухатися. Тоді ще поживу…
— Дуже прошу вас!
— А "В. Б." — це Володя Бугров. Звичайно… Як це я сама не здогадалася? Тетянка захоплювалася ним: "Майбутній Лобачевський!" Майбутній… Ох, якби те, що обіцяє нам це слово, завжди збувалося! У Володі в листі е такий рядок… ось він: "Хоч математика — негуманітарна наука, прояви до неї гуманність". Це він мав на увазі себе самого. Як же я? "Тетянко, милая Тетянко!"
Вона трохи переінакшила Пушкіна, бо зверталася до власної доньки.
— І за зошит спасибі! — Надія Омелянівна картала себе: — Завжди була заднім розумом сильна. Тепер мені ясно, що "С." — це Саша Лєпьошкін. Тетянка казала про нього: "Добріший із добрих! Возиться з першокласниками, як нянька". — Вона підійшла до вікна. — Я їх в гості чокала. І ніби соромила: "Обіцяли життям пожертвувати, а адресу забули". Пробачте мені.
Надія Омелянівна заховала листи і зошит в шафу, зачинила її на ключ. А картину поставила на квадратний столик перед ліжком.
— Ще загинув Дима Савельєв з п'ятого поверху. Точніше, пропав безвісти, — сказала вона.
— Тепер вже не знайдеться… мабуть.
— Мати чекає на нього. Коли повідомлення про смерть не було… І Боря Луцько з другого під'їзду. Віддав життя на "Дорозі життя", під Ленінградом. Його матері вже нема. Я про всіх знаю, хто загинув у нашому будинку. Дима і Бори теж з Тетянкою вчилися.
— У Катерини Іллівни?
— В їхній школі перед війною один десятий клас був… Не забудеш до мене заходити?
— Що ви, Надіє Омелянівно!
— Я тоді ще поживу…
Вона випрямилася і, ніби перевіряючи, чи зможе викопати свою обіцянку, навмисно твердою ходою пройшлася до вікна й повернулася до канапи.
— Я часто згадую, Петре, про наших хлопчиків. І ось що думаю… Про тих, що працювали на заводі, в різних організаціях, золотом на мармурових дошках написано: "Тут працювали… Вічна слава!" І справді, виходить, що ніхто не забутий і ніщо не забуто. А хлопчики нашого будинку ніде ще не працювали. Не встигли вони… Про них не написано. Може, десь на полях, на дорогах. А в місті, де вони жили, нема нічого. Звичайно, в школі написали б, та школу знесли: стара була.
— Знесли, — підтвердив я. — Що ж робити?
— Не знаю, — сказала вона. — Але ж вони не винні, що ще не працювали? Вони багато чого не встигли.
І тут я скочив зі стільця від несподіваної думки.
— Надіє Омелянівно… Послухайте! А якщо зробити дошку, хай дерев'яну або ще з чого-небудь… І встановити її в нашому будинку? В під'їзді, біля ліфта. Якщо зробити так, га?
— Як ти… кажеш?
— Якщо дошку встановити? — Я почав розмахувати своїми ручищами. — І плюс до того ще літопис написати: "Герої, що жили в нашому будинку"!
— Так роблять… де-небудь? — спитала вона.
— Я точно не знаю… Але ж і в організаціях колись мармурових дощок не було. А зараз є! Все з чогось починається. Ви подумайте: матері будуть кожного дня бачити, що їхні сини не забуті. І батьки будуть бачити… І брати, і сестри.
Думка, яка ніби мимохідь мені спала, ставала дедалі значимішою і реальнішою.
— Ви подумайте: якщо навіть син чи брат ніде ще не працював… ну, прямо з десятого класу на війну пішов, все одно про нього буде написано!
— А про дочку? — спитала вона.
Наступного дня я виклав свій план Катерині Іллівні.
— Якщо ти це зробиш, я ляжу в лікарню зі спокійною душею, — сказала вона.
— Зроблю! Я вже й дошку знайшов.
