Сигнальники і горністи - Алексін Анатолій

Таких красунь, що я отетерів з пляшечками та коробочками в руках.

— Це моя донька, — глухо мовила Надія Омелянівна.

— А поруч?

— А поруч… я. Що, не віриться?

Щоб я не порівнював її з фотографією, вона ще глибше закуталась у хустку. Однак я все ж помітив, що губи, ніс, підборіддя лишилися тими ж: роки не змогли змінити їхню форму, стерти їхню значимість. Але раніш це була значимість надії, впевненості в собі, а зараз…

Я пам'ятав, що, розмовляючи з дітьми, Надія Омелянівна починає плакати. І з усіх сил намагався, щоб цього не трапилось.

— Сьогодні чудова погода! — проголосив я. — І вигляд у вас набагато кращий, ніж… у ті дні.

— А у ті дні ти не приходив до мене, — глухо, без жарту відповіла вона.

— Увечері до вас прийде мама! — Своїми повідомленнями я хотів запобігти її сльозам. — А у нас в будинку ремонт збираються робити!

— Будинок старий, — погодилась вона. — Але міцний. Скільки ще простоїть!

Їй хотілося, щоб він простояв якомога довше.

— Тетянку я прямо сюди привезла. З пологового будинку… — Помовчала й додала: — Вона любила вистрибувати у двір через вікна.

— Це вже… потім? Пізніше?

— Там, під вікнами, на неї чекали хлопчаки. Сюди заходити не наважувались.

Вона пошепки попросила:

— Сядь.

Я сів біля низького квадратного столика, що стояв поблизу ліжка. На ньому були розкладені аркуші, вирвані із зошитів у клітинку й лінійку, із блокнотів та записників. Аркушиків було багато… З роками колір їхній змінився, і, як на обличчях людей, з'явилися зморшки. Одні повністю списані, на інших було всього кілька рядків, олівцевих чи чорнильних. Рядки таки не встояли перед роками: поблякли і вицвіли.

— Оце все колись Тетянці писали… — сказала Надія Омелянівна.

Відчуваючи, що вона може заплакати, я вигукнув:

— Її так любили?!

— Тут тільки записки. А листи я ховаю!

Вона трохи підвелася, дотяглась до комода і, висунувши верхню шухляду, вийняла звідти кілька листів.

— Оці троє обіцяли пожертвувати заради неї життям. — Вона поклала на стіл три побляклих конверти. — Цікаво, де вони зараз? Чи пам'ятають її?

— Пам'ятають! — вигукнув я, відчуваючи, що голос її тремтить і ось-ось зірветься. — Ці пам'ятають! І решти, я думаю. Ні, я впевнений!

Надія Омелянівна заплющила очі, розмірковуючи, чи можна вірити моїм словам. Нарешті тихо промовила:

— Мені б хотілося дізнатися, хто вони… ці колишні хлопчики.

— Ви їх не знаєте?!

— Вони ж страждали під вікнами… А підписувались однією літерою. Або двома. — Вона трохи підвелася. — Тільки в цій записці є ім'я: "Петро".

— І мене Петром звати!

— Я знаю: Петро Перов…

— Виходить: Пе-Пе! Є таке оповідання. Чули?

Мої вигуки стримували її, відволікали од гірких думок. Тому я голосно і занадто урочисто пообіцяв:

— Знайду їх! Не вірите? Розшукаю усіх трьох!

— Як? — Вона знову примружила очі і повільно випросталася під ковдрою. — Школи, в якій вони вчилися, вже давно немає… Її знесли.

— А по війні вони приходили сюди?

— До кого приходити.

— До вас!

— Навіщо я їм потрібна? Гнєдков, який на другому поверсі живе, одного разу сказав: "Стукають у двері, коли є нужда!"

— І ви йому вірите?

— Гнєдков з ними в одному класі вчився. Я розпитувала його, а він і відповів… тією фразою. Виходить, має слушність: до мене вони не зайшли.

— Отже, в інші міста переїхали! — впевнено мовив я, відчуваючи, що голос її знову ладен зірватися. — Поміняли адреси — от і все. А я розшукаю! Перепишу оці літери.

— Навіщо? Ти листи візьми… Тільки не загуби.

Тут я помітив, що пляшечка і коробочки з ліками ще й досі у мене в руках.

— Тетянка була не лише красивою, — сказала Надія Омелянівна. — Вона була доброю. Завжди старалася допомогти… Як твоя мама. — Надія Омелянівна теж помітила пляшечки і коробочки. — Як ти…

Валько Гнєдков був сином свого батька: встрявав у справи, які його зовсім не стосувалися, і з цікавістю стежив за переміщеннями в будинку і у дворі.

— По квартирах ходиш? — спитав він зацікавлено, як недосвідчений слідчий, заглядаючи мені в очі. Гнєдков-старший робив це обережніше: довірливо і співчутливо. — Бюро добрих послуг? Ха-ха!

— А ти бюро яких послуг?

— Я взагалі нікому не прислужую! Хочеш, щоб тебе похвалили?

Якщо когось хвалили, Валько одразу шукав привід, щоб звести нанівець похвалу.

— Брат милосердя? Доктор медичних наук? Ха-ха!

— Чого ти гигочеш під вікнами? Вона хвора… Ти що, не знаєш? У неї донька на війні загинула!

— Хвора? Пробач, я не знав… А дочка її загинула не на війні.

— Як… не на війні?

— Не на війні. І не на землі. І не в повітрі! І не на морі…

Валько переступав з ноги на ногу в такт кожному реченню.

— А де ж?

— Між небом і землею!

Валько любив володіти чимось таким, чим інші не молоділи. Годинником з барометром і секундоміром… Футболкою з тигром, що роззявив пащу, на якого Валько поглядав з надією, як на охоронця. Чи секретом, чи хоч найменшого новиною. Це вирізняло його і ніби підносило над іншими. Розпалюючи цікавість співрозмовника, він таємниче переминався з ноги на ногу, ніби пританцьовував: ану ж здогадайся, ану ж дізнайся!

Я ухопив Валька, який нахабно переминався з ноги на ногу, за вузькі, кістляві плечі і притяг до себе:

— Де вона загинула? Кажи!

— Я ж казав: між небом і землею. На даху!

— На якому дачу?

— Нашого будинку.

— Звідки ти знаєш?

— Звідти! Вона вчилася з моїм батьком…

Мама варила на кухні дієтичний бульйон для Надії Омелянівни. Дієті і режиму вона надавала великого значення. Весь будинок знав від мами, як треба харчуватися, рухатись і дихати, щоб не конфліктувати з організмом.

Від імені нашої родини дотримуватися всіх цих правил повинен був я.

— Я буду здорова, коли здоровим будеш ти! Вважай, що стараєшся заради своєї єдиної матері.

Вона часто ставила мене в безвихідні умови.

— Ти дуже збуджений, — дивлячись в каструлю, сказала мама. — Чую по диханню.

— Бесідував з Вальком Гнєдковим…

— Сильнодіючий подразник!

— Він сказав, що Тетяна Ткачук загинула не на війні. А на даху.

— На даху теж була війна. — Мама облишила дієтичний бульйон. — Вона скидала запалювальні бомби і була змита… вибуховою хвилею. Якби не вона, ми б із Вальновим батьком могли задихнутися в бомбосховищі. Два сусідніх будинки згоріли дотла. Тепер на тому місці сквер.

— А Валько єхидствував, підтанцьовував… Можливо, вернутися у двір і вмазати йому як слід?

Мама похитала головою.

— Переможи його мирними засобами. Що у тебе в руках? Листи?..

— Старі, ще довоєнні. Я пообіцяв Надії Омелянівні знайти… колишніх хлопчаків, які надсилали їх Тетянці. Дізнатися про них: де живуть і ким стали. А як дізнатися — сам не знаю. Зворотних адрес нема. Імен і прізвищ також.

— Всього три листи? — здивувалася мама.

— Та ти що! Весь стіл завалено… Але оці обіцяли пожертвувати заради Тетянки життям.

— Закономірно. І справедливо! — сказала мама. — Це була найкрасивіша дівчинка в усій школі. Можливо, й у районі! Коли зустрічаю дівчаток-красунь, неодмінно з Тетянкою порівнюю. Ні, не тягнуть! Я була на півтора роки молодшою… Побачу, бувало, її — аж присідаю. А що робилося з хлопчаками, уявляєш? Вони і присідали і підстрибували… Словом, неодмінно себе в її присутності виявляли.

— І наш Андрійко?

— Теж намагався. Але особливо виявив себе потім… після… Коли вона загинула, на фронт пішов. Йому тільки сімнадцять виповнилося. Міг би рік зачекати. А знаєш, що таке рік на війні? Але Андрійко жодного дня чекати не хотів!

— Виходить, він, можливо, через неї… І загинув?

— Я могла б так думати. Але не хочу!

Мама витерла об рушник руки, взяла конверти й довго розглядала їх, то наближаючи до очей, то віддаляючи, ніби це були картини.

— Довоєнні штемпелі, — сказала мама. — Інший шрифт. Все по-іншому… Так і бачу на плиті примуси замість конфорок! — Мама повернулася до сучасності і увімкнула газ. — Як же ти будеш шукати?

— Я думаю, треба прочитати листи і за їхнім змістом…

— Тобі, чи що, писали? — перебила вона.

— А як же тоді?

— Є живі свідки. — Вона задумалась, накрутила на милець свій хлопчачий чубчик. — Точніше, жінка-свідок.

— Вона зможе визначити?

— Зможе. За ініціалами… І, безумовно, за почерком!

— Через стільки років? Ну, це ти…

— Зможе! Андрійко казав: "Катерину Іллівну не обдуриш. Вона ножного з нас за номерком знає: у прямому і переносному значенні".

— Хто це?

— Їхня класна керівниця. Живе близько… Через дорогу. Прогулюється вечорами, ходить по провулку, як я їй рекомендувала. Щоб не конфліктувати з організмом! Пам'ятаю, якою вона замолоду була… Уже тоді в характерах розбиралися. Сама учням прізвиська вигадувала. Нічого собі? І завжди снайперськи влучно! Так приставало, що коли власнику прізвисько і не подобалось, відклеїти вже було неможливо.

— А як вона Андрійка прозвала?

— Горністом.

І знову я порівнював фотографію на стіні з жінкою, яка стояла поруч.

— Величний у мене був вигляд, чи не так?

— Був, — відповів я з дитячою прямолінійністю, яку не завжди умів вчасно приховати.

— У нас із тобою схожі звички, — сказала Катерина Іллівна. — Я також не піддаю фрази попередній обробці. Кажуть: "Слово — не горобець: вилетить — не спіймаєш!" Дивна приказка:, ніби горобця легко спіймати. Я із цікавості спробувала, але марно.

— Мій дядько розповідав…

Вона перебила:

— Знаєш, як Андрійко називав мене? Пробач, але дядьком я його називати не можу.

— І я… вперше назвав.

— Він іменував мене класною керівницею. Робив наголос на першому слові — і воно ставало оцінкою. Тепер керувати ніким. А я звикла!

Обличчям вона була не зовсім такою, як на фотографії, а постать лишилася, як і раніше, владно пряма, статна. Голос мала густий, не потрісканий від часу. "Їй би Кармен виконувати! — подумав я. — Якби не золотисто-лляне волосся!" Воно також дивувало своєю густотою і добротністю. І завершувалося міцно сплетеною косою, яка відпочивала на лівому плечі, як у селянок із російських казок. Все в ній було добротним і ладним. І тільки колір обличчя сірувато-зів'ялий.

— Класна керівниця — це був мій чин, — вела далі Катерина Іллівна. — А було ще і прізвисько… Катерина Велика! Епітет мене тішив. Але у поєднанні з іменем… виходило щось самодержавне. І я відучила так називати мене! Пожертвувала уроком своєї рідної математики і здійснила невеликий екскурс в історію. Я намалювала такий портрет цариці Катерини, що порівнювати мене з нею стало просто незручно.

Помітивши, що я пильно дивлюся на косу, Катерина Іллівна пояснила:

— Колишню зачіску свою я змінила багато років тому з тієї ж причини: щоб не бути схожою на представницю скинутого самодержавства.

— Я чув, ви самі вигадували учням прізвиська.

— Вважала це за розумне.