Хлопчик Мотл - Шолом-Алейхем

Всі вони мають прізвиська: Колода, Кіт, Чорногуз, Лемішка, Петелеле, Дай ще, Намаж маслом...

Будьте певні, кожне прізвисько має свою підставу. Пиню звуть Колода тому, що він товстенький та кругленький, мов колода. Велвл — чорнявий, тому його прозвали Кіт, Хаїм — лемішка, тюхтій, от його й звуть Лемішка. У Мендла гострий ніс, тому він Чорногуз. Файтла прозвали Петелеле за те, що не вміє говорити. Берл — страшенний ненажера: коли йому дають скибку хліба із смальцем, він каже: "Дай ще". Зурехові дали погане прізвисько "Намаж маслом" через негарну ваду, в якій він не винен. Винна, можливо, мати, що в дитинстві рідко коли йому мила голову. А може, вона теж не винна! Не буду з вами сперечатися. А зчиняти бійку напевно ні! Одним словом, це хата, де кожний має прізвисько. Чого вам більше — кішка, без'язика тварина, що напевне нічим перед богом не завинила, зветься у них "старостиха Фей-га-Лея". Знаєте чому? Тому, що вона товста, а Фейга-Лея, жінка старости Нахмена, теж товста. Скільки, думаєте, вони дістали ляпасів, щоб більше не прозивали кішку людським ім'ям? Як горохом об стінку! Коли вони вже дали прізвисько — пропало!

5

Мені вони теж дали прізвисько — вгадайте яке? "Мотл-губань". Мабуть, їм не подобаються мої губи. Вони кажуть, що коли я їм, то ворушу губами! Хотів би я побачити таку людину, яка їсть і не ворушить губами. Я не з тих гонористих, яких не можна зачіпати. Але не знаю чому,— мені це прізвисько страшенно не до вподоби! І саме тому, що воно мені не до вподоби, вони дражнять мене і прозивають тільки так. Уїдливі істоти — я ще таких не бачив! Потім просто Губань, і нарешті: Губи.

— Губи! Де ви були?

— Губи! Утріть носа!

Мене це ображає, і я лютую й плачу. їхній батько, Песин чоловік, палітурник Мойше, якось помітив це і запитав мене, чого я плачу. Я відповів:

— Як мені не плакати, коли я Мотл, а мене прозивають Губи!

— Хто? — запитує він.

— Вашті,— кажу я.

Він хоче побити Вашті, а Вашті каже:

— Це не я, це Колода.

Він хоче побити Колоду, а Колода каже:

— Це не я, це Кіт.

Один на другого, другий на третього, кінця-краю не знайдеш. Тоді батько їхній, палітурник Мойше, кладе їх усіх по черзі на лавку і шмагає палітуркою від молитовника, приказуючи:

— Байстрюки! Я вам покажу, як насміхатися з сироти, чорти вашому батькові!..

Отож-то! Кожен заступається за мене. Всі, всі заступаються за мене!

Мені добре — я сирота!

III. ЩО БУДЕ З МЕНЕ? 1

Ану вгадайте, де рай! Не вгадаєте. Знаєте чому? Бо у кожного він в іншому місці. Приміром, мама каже, що рай там, де мій батько, кантор Пейся, перебуває. Там, каже вона, перебувають душі всіх чесних людей, які, бідолашні, поневірялися на цьому світі. За те, що їм погано було тут, на цьому світі, вони заслужили рай. Це ж ясно як день. Найкращий доказ — мій тато. Бо де ж йому бути, як не в раю? Мало він за життя намучився тут, на цьому світі?.. Так каже моя мама і витирає при цьому очі, як звичайно робить, згадуючи про тата. А ось спитайте моїх товаришів, і вони вам розкажуть, що рай перебуває десь на високій аж до неба горі з чистого кришталю. Хлопці бігають там зовсім вільно, не вчаться, а тільки цілими днями купаються в молоці і повними жменями їдять мед. Думаєте, це все? Приходить палітурник і каже, що справжній рай тільки в лазні напередодні суботи. Я сам це чув від чоловіка нашої сусідки, палітурника Мойше, щоб я так чув багато радісних новин. Тепер скажіть, чия правда? Коли б, наприклад, спитали мене, я б сказав, що рай — це сад фельдшера Менаше. Відколи живу на світі, я ще такого саду не бачив. Це єдиний сад не тільки па нашій вулиці, не тільки у нашому місті — здається, що ніде на світі такого саду немає, не було і не буде! Це вам ствердять усі. Скажіть, що вам раніше описати: фельдшера Менаше з його жінкою, фельдшерихою Менашихою? Чи раніше описати рай, тобто їхній сад? Я гадаю, що насамперед треба вам розповісти про Менаше і Мена-шиху. Вони хазяїни, їм слід віддати шану.

Фельдшер Менаше носить і взимку, і влітку сорочки з виложистими комірами. Він наслідує чорнявого лікаря. Одне око він скошує, а рот у нього трошки скривлений набік. Тобто не трошки, а помітно, навіть дуже помітно. Це з вітерця взялось. Так каже сам фельдшер Менаше. Не розумію, як може від вітру скривитися рот? Скільки вітрів, великих і маленьких, зазнав, приміром, я на своєму віку! Вся голова мусила б уже повернутись задом наперед. Я гадаю, що це тільки звичка. Хто як звикне. От, наприклад, є в мене товариш Берл — він блимає очима. Ще один товариш є в мене — Велвл, він розмовляє так, ніби юшку сьорбає. До всього на світі звикнеш. І хоч рот у Менаше скривлений, справи йдуть у нього краще, ніж у всіх справжніх лікарів. По-перше, він не такий великий пан, як оті лікарі. Коли його кличуть, він одразу прибігає спітнілий. А по-друге, у нього немає звички виписувати рецепти. Ліки він готує сам. Одного разу мене схопили кольки, почало морозити, лихоманити (мабуть, від довгого лежання в річці?). Мама зразу побігла і привела фельдшера Менаше. Він оглянув мене і промовив кривим ротом мамі:

— Вам нема чого лякатись. Дурниці! Шибеник застудив собі легені.

Сказавши це, він вийняв з кишені синю пляшечку та висипав на шість клаптиків паперу щось біле. Це називається "порошки". Один порошок він наказав мені негайно прийняти. Я морщився і крутився на всі боки. Серце мені віщувало, що це, певно, гірке, як смерть. Так воно й було. Я вгадав! Гіркішого ще ніколи в рота не брав. Свіжу кору маленьких деревець ви коли-небудь жували? Отакий смак мають його порошки. Запам'ятайте раз і назавжди: якщо порошки, то вони обов'язково гіркі. Ніщо мені не допомогло — я мусив прийняти порошок і подумав, що смерть моя прийшла... Решту п'ять порошків, наказав він мамі, я мушу приймати що дві години по порошку. Знайшов охочого живитися жовчю! Тільки-но мама одвернулась на хвилину, пішла сказати моєму братові Елі, що я хворий, я висипав усі п'ять порошків у помийницю і насипав у папірці борошна. Добру мороку взяла на себе мама: що дві години вона мусила бігти до нашої сусідки Песі дивитись на годинника. Після кожного порошка, який я приймав, вона помічала, що мені кращає. Після шостого порошка я встав з ліжка зовсім здоровий!

— Оце лікар! — сказала мама і не пустила мене до хедеру, держала цілий день у хаті і давала солодкий чай з білою булкою.

— Менаше краще лікує, ніж усі лікарі, дай йому, боже, здоров'я і довгого віку! У нього є такі порошки, що воскрешають мертвих, просто до життя повертають...

Так вихвалялася потім мама перед усіма, як завжди, витираючи при цьому очі.

З

Жінку Менаше звуть ім'ям її чоловіка. "Фельдшериха Менашиха". Вона відьма. Так кажуть усі. Знаєте чому? Тому, що в неї вдача розбійника. Обличчя у неї чоловіче, голос чоловічий, ходить вона в чоловічих чоботях, а коли говорить, вам здається, що вона гнівається. Вона зажила собі великої слави серед людей. Зроду ще не дала бідному шматочка хліба. А хата в неї — повна чаша. Ви можете знайти в неї всілякі варення позаторішньої, трирічної й десятирічної давності. Навіщо їй, цікаво знати, бтільки варення? Спитайте у неї — вона й сама не знає. Отака звичка в неї. То вже пропаща річ, ви її не переробите. Фельдшериха тільки те й знає: як почалося літо, вона цілі дні варить варення. Може, думаєте, на вугіллі варить? Де там! Вона обходиться гіллям, шишками, опалим листям і напускає при цьому стільки диму на всю вулицю, що задихнутись можна. Якщо вам доведеться коли-небудь приїхати до нас улітку і ви відчуєте запах диму, не лякайтесь — це не пожежа. То фельдшериха Менашиха варить варення, власноручно, із власних фруктів, у власному саду.

Отак і підходимо ми до саду, як я вам обіцяв. 4

Яких тільки фруктів не знайдете в цьому саду! Яблука, груші, вишні, сливи, черешні, порічки, персики, шпанку, малину, аґрус, ожину, шовковицю і чого тільки хочете! Чого вам більше — навіть виноград на осінні свята дістають у неї, у фельдшерихи Менашихи! Правда, коли покуштуєш цей виноград, очі на лоба вилазять — такий він кислий! Проте вона бере за нього гарні гроші! З усього вона робить гроші. Навіть із соняшників. Хай вас бог боронить попросити в неї дозволу зірвати соняшник. Вона вам не дозволить! Вона краще дозволить зуб вирвати з її рота, ніж віддасть одного соняшника з саду. А про яблуко, грушу, сливу — нічого й казати! Життям важите! Я знаю цей сад, як свої п'ять пальців... Знаю навіть, де кожне деревце знаходиться і що зростає на ньому, і чи вродило цього року, чи не дуже-то вродило. Звідки я це знаю? Не лякайтесь, я там ніколи ще не був. Як я міг там бути, коли сад огороджено високим парканом, а на паркані страшні цвяхи? Думаєте, це вже все? Там, у саду, є ще собака. Не собака, а вовк! Цей лютий пес на довгій мотузці прив'язаний, і нехай тільки спробує хто пройти мимо,— він починає кидатись, стрибати і гарчати так люто, що аж мороз проймає. Постає тоді питання, звідки ж я знаю цей сад? Ось послухайте — я вам розповім.

5

Мендла, різникового хлопця, знаєте чи ні? Тоді ви різникової хати і поготів не знаєте. Вона друга від хати фельдшера Менаше і заглядає до нього в сад. Коли сидиш на даху у Мендла, можеш побачити все, що робиться в саду фельдшера Менаше. Вся штука в тому, як видертись на дах до різникового Мендла? Мені це — за іграшку. Знаєте чому? Бо різникова хата межує з нашою і набагато нижча від неї. Досить видряпатися до нас на горище (я це роблю без драбини; коли-небудь я вам, може, скажу як) і висунути ноги з віконця, як ви вже на даху різникового Мендла. Там ви лягаєте, як вам зручніше: або горілиць, або долілиць. В кожному разі лягти ви мусите, а то вас можуть, крий боже, побачити! І тоді почнеться морока: "Що ви робите на даху у різника?" Я вибирав завжди сутінки, перед вечірньою молитвою, коли йшов до синагоги читати кадиш. Тоді не день і не ніч, найкраща пора. Присягаюсь вам, нема на світі більшої насолоди, ніж заглядати в сад. Це не сад, а справжній рай!

Як починається літо і дерева викидають цвіт, вкриваються білим пухом, сподівайтеся, що не сьогодні-завтра з'явиться на низеньких колючих кущах зелений аґрус. Це перший фрукт, що його хочеться покуштувати. Є люди, які ждуть, поки аґрус дозріє.