Хлопчик Мотл - Шолом-Алейхем

Я заждав, поки він прокаже молитву на ніч і засне, а тоді почав качатися по всій підлозі. Місця тепер, хвалити бога, досить. Ціле поле. Насолода! Справжній рай!..

5

— Що робити далі?

Так каже одного разу вранці мама, звертаючись до мого брата, і, наморщивши лоба, оглядає порожні стіни. Я і мій брат Еля допомагаємо їй оглядати всі чотири стіни. Мій брат Еля дивиться на мене засмучено і з жалем.

— Іди надвір! — каже він мені суворо.— Нам треба тут поговорити...

Пострибуючи на одній нозі, вискакую надвір і, зрозуміла річ,— одразу ж до сусідової телички. Останнім часом Миня виросла, стала, нівроку, на ноги і покращала, чорна мордочка гарненька така, круглі оченята тямущі, повні розуму, як у людини, жде, щоб їй дали чим-небудь поласувати, і любить, коли їй лоскочуть шийку двома пальцями.

— Уже! Ти знову з телятком? Не можеш ніяк розлучитися з твоїм любим товаришем!

Так каже мені мій брат Еля, але цього разу без прокльонів, бере мене за руку і каже, що піде зі мною до кантора Герш-Бера. У кантора Герш-Бера, каже він, мені буде добре: по-перше, я в нього, каже, матиму що їсти.

Дома у нас кепсько, каже він, тато хворий, треба його рятувати. Ми рятуємо його, каже він, як тільки можемо. І мій брат Еля розстібає капоту й показує мені на жшют:

— Ось був у мене годинник, подарунок від мого майбутнього тестя, але я його продав. Якби тесть дізнався, він зняв би страшенну бучу. Світ перевернувся б.

Я дякую і славлю бога, що його майбутній тесть ЕІЄ знає про годинника і що світ не перевернеться. Ой-ой! Боже мій! Що було б, якби світ перевернувся? Навіть подумати страшно, що сталося б з Минею, з сусідською теличкою. Німе ж створіння!..

— Ось ми і прийшли,— каже мій брат Еля, який дедалі стає лагідніший і привітніший до мене.

Кантор Герш-Бер неабиякий "співак". Тобто сам він не співає: він, бідолаха, не має голосу. Так каже тато. Але він розуміється на співі. Герш-Бер мас чоловік з п'ятнадцять півчих, а сам він дуже сердитий... Герш-Бер пробує мій голос. Я співаю з "трелями". Він гладить мене по голові і каже моєму братові, що в мене "сопрано". А мій брат каже, що такого сопрано ще світ не бачив!.. Потор-гувавшися з кантором, мій брат Еля бере завдаток і каже мені, що я лишаюся тут, у кантора реб Герш-Бера, наказує, щоб я слухався його і щоб не сумував!..

Йому легко сказати, щоб не сумував! Як я можу не сумувати влітку? Сонце пече, небо мов кришталь, грязюка вже давно висохла. Надворі перед нашою хатою лежать колоди. Вони не наші, а багатія Йосі. Він збирається будувати хату і приготував колоди, але не мав де їх покласти, через те й звалив їх коло нас. Дай боже йому здоров'я, отому багатієві Йосі! Бо з колод я можу зробити собі фортецю, а між колодами ростуть будяки і смілка. Будяками добре кидатися, а смілку надуваєш і ляскаєш себе нею по лобі — вона й лопається.

Мені добре. І Мині, теличці нашого сусіда, теж добре. Я і Миня єдині господарі тут... Як же мені не сумувати за Минею, теличкою нашого сусіда?..

6

Ось уже скоро три тижні, як я у кантора Герш-Бера, а співати мені майже не доводиться. У мене інша робота. Я ношу його Добцю. Добця горбата. їй ще нема двох років, проте вона, нівроку, важкенька, важча за мене. Я надсаджуюсь, носячи її на руках. Добця мене любить. Вона схоплює мене своїми сухорлявими рученятками і чіпляється за мене тонкими пальчиками. Вона кличе мене "Кіко". Чому "Кіко" — не знаю. Добця мене любить. Вона не дає мені спати цілі ночі. "Кіко, кі!" — це означає, щоб я її колисав. Добця мене любить. Коли я їм, вона вириває у мене з рота: "Кіко, пі!"—це означає: дай мені!..

Мене тягне додому. Харчі тут теж не дуже добрі!.. Сьогодні свято. Зелені свята. Хочеться піти надвір, побачити, як уночі небо розколюється. А Добця не пускає. Добця мене любить. "Кіко, кі!" — щоб я її колисав. Я ко-лисаю її, колисаю і засинаю. І приходить до мене гість — Миня, сусідова теличка, дивиться на мене своїми повними розуму очима і каже мені: "Ходім!" Ми спускаємося схилами до річки. Недовго вагаючись, я закочую штанці: гоп! — і я вже в річці. Я пливу, і Миня пливе за мною. На другому березі добре. Нема кантора, нема Добці, нема хворого тата... Прокидаюся — аж це тільки сон!..

Утекти! Утекти! Утекти! Але як утекти? Куди? Додому, звичайно. Проте кантор Герш-Бер уже прокинувся раніш від мене. Він має великий камертон, пробує його зубами, підносить до вуха. Потім наказує мені швидше одягтися і піти з ним до синагоги. Сьогодні під час молитви ми виконаємо його "композицію". У синагозі бачу мого брата Елю. Звідки він тут взявся? Адже він моляться з м'ясниками, там, де тато за кантора! Що б це означало? Мій брат Еля говорить про щось із кантором Герш-Бером. Кантор Герш-Бер незадоволений. Він каже:

— Тож пам'ятай, бога ради, негайно після обіду!..

— Ходім! Побачишся з татом! — каже мені мій брат Еля, і ми йдемо вдвох додому. Він іде, а я підстрибую, біжу, лечу.

— Не поспішай! Чого ти так летиш? — каже мені мій брат Еля і стримує мене. Йому, видно, хочеться поговорити зі мною.— Знаєш? Тато хворий, дуже-дуже хворий!.. Бозна, що з ним буде... Треба його рятувати, та нема чим... Ніхто не хоче допомогти... А до богадільні мама ні в якому разі не хоче його пускати. Краще сама помре, каже вона, ніж пустить його в богадільню!.. Диви-но, ось іде мама!

Простягти руки, мама йде нам назустріч, падає мені на шию, і я почуваю на моїх щоках її сльозу. Мій брат Еля йде до хворого тата, а я з мамою лишаємось надворі. Нас оточили з усіх боків: жінка нашого сусіда — гладка Песя, і дочка її Міндл, і невістка Перл, і ще дві жінки.

— Ви маєте гостя на свято? Вітаємо вас з вашим гостем!

Мати опускає додолу опухлі очі.

— Гість, кажете. Нещасна дитина. Прийшов провідати хворого тата. Все-таки дитина...

Так відповідає мама всьому гурту жінок, а сусідовій жінці Песі каже окремо, тишком, причому Песя похитує головою.

— Ну і місто! Щоб хоч хто-небудь звернув увагу... Двадцять три роки надривався перед амвоном... Здоров'я своє поклав... Я б його, може, і врятувала, та нема чим... Все, хвалити бога, спродала... Останню подушку... Дитину віддала канторові!.. Все ради нього... Все ради хворого...

Отак скаржиться мама сусідці Песі, стоячи надворі. Я кручу головою на всі боки.

— Кого ти шукаєш? — звертається до мене мама.

— Кого шукає хлоп'я? Теличку, мабуть...

Так каже наша сусідка Песя і звертається до мене з дивною приязню:

— Ех, хлопшку, нема вже телятка! Мусила продати м'ясникові. Хіба у мене був інший вихід? Досить тог