Тема нашої доби - Ортега-і-Гассет Хосе

Ніхто не повірить, що одного чудового дня Ейнштейна заскочила необхідність визнати, що світ має чотири виміри. Від тридцяти років багато вчених невпокійної вдачі дошукувались фізики чотирьох вимірів. Ейнштейн свідомо шукав її і знайшов, оскільки це не було нездійсненним бажанням.

Фізика і філософія Декарта були першим виявом стану нового духу, що якесь століття по тому поширився на всі форми життя, запанував у салонах, вітальнях і на майданах. Поєднавши риси цього стану духу, ми одержуємо специфічно "сучасне" світовідчуття. Підозру і зневагу щодо всього спонтанного і безпосереднього. Ентузіазм з приводу будь-якої раціональної конструкції. Для картезіанця, "сучасної" людини, минуле є антипатичним, бо в ті часи не визнавали more geometrico *. Отож традиційні політичні інституції видаються йому протизаконними й несправедливими. Він гадає, що на противагу їм відкрив остаточний соціальний порядок, дедуктивно виснуваний за допомогою чистого розуму. Це схематично довершена конструкція, яка вважає людей "раціональними істотами", та й годі. Якщо погодитися з таким домислом,— а "чистий розум" повинен виходити завжди із засновків, як шахіст,— то матимемо неминучі й певні наслідки. Упорядкована таким чином будова політичних концепцій [329] є виявом чудової, неперевершено! інтелектуальної "логіки". Тож тільки картезіанець може сприйняти цю чесноту — чисту інтелектуальну довершеність. Щодо всього іншого він глухий і сліпий. Тому минуле і теперішнє не заслуговують, як на нього, ані найменшої поваги. Навпаки, з погляду раціоналізму вони набувають злочинних рис. Тому треба не зволікаючи знищити наявний гріх і взятися до встановлення остаточного соціального порядку. Сконструйоване чистим інтелектом майбутнє має заступити минуле й теперішнє. Це темперамент, що провадить до революцій. Раціоналізм, докладений до політики, є революціонаризмом, і навпаки, епоха не може бути революційною, якщо вона не раціоналістична. Революціонером стає лиш той, хто не здатен відчувати історію і сприймати в минулому й теперішньому інший різновид розуму — не чистий, а життьовий.

* Геометричний закон (латин.).

Установчі збори проголошують "урочисту декларацію прав людини і громадянина", "щоб дії законодавчої і виконавчої влади належно шанувались у порівнянні з метою "всякого" політичного інституту, щоб вимоги громадян виходили із простих і безперечних принципів" і т. д., і т. д. Це схоже на трактат з геометрії. Люди 1790 року не вдовольнялися законотворенням для них. Вони не тільки задекретували нікчемність минулого й теперішнього, а й скасували майбутню історію, декретуючи, яким має бути "всякий" політичний інститут. Сьогодні ця позиція видається нам доволі зухвалою. Більше того, вона видається вузькою і жорсткою. Світ зробився на наших очах складнішим і просторішим. Ми починаємо сумніватися, чи історія й життя можуть і "повинні" керуватися принципами, немов книги з математики (3).

Чи варто гільйотинувати принцепса задля заміни його принципом? Під другим, не менш, ніж під першим, життя кориться абсолютистському режимові. Отже, ми переконуємося в цілковитій неспроможності як раціоналістичного абсолютизму, що вивищує розум і принижує життя, так і релятивізму, що, вирятовуючи життя, відкидається від розуму.

Світовідчуття новозароджуваної нині епохи позначене непокорою цій дилемі. Ми не можемо цілком удовольнитися жодним із цих понять. [330]

IV

КУЛЬТУРА І ЖИТТЯ

Ми побачили, як проблема істини переділяла людей передніших генерацій на дві антагоністичні тенденції: релятивізм і раціоналізм. Кожна з них заперечує те, що обстоює інша. Раціоналізм обирає істину, полишаючи осторонь життя. Релятивізм віддає перевагу рухливості життя на противагу незворушній і незмінній істині. Ми не годні убгати наш дух в жодну з цих двох тенденцій: така спроба видається нам скаліченням. Ми дуже добре бачимо, що є вартісного в одній і другій, усвідомлюючи воднораз і їхні вади. Те, що за інших часів кращі люди могли легко пристосуватись до будь-якої з них згідно із своєю вдачею, означає, що вони мали відмінне від нашого світовідчуття. Ми належимо до певної епохи настільки, наскільки почуваємо себе здатними прийняти її дилему і стати до борні по якийсь бік подільного шанця. Адже жити — це в певному розумінні необхідність стати під якийсь прапор і готовність до бою. Vivere militare est *,— говорив Сенека, мов той лицар-легіонер. Нас не треба вмовляти стати до бою, бо насподі душі ми вже прозираємо його результат. Кожна генерація має бути тим, що стародавні євреї називали Neftali, тобто: "Я звоював мої битви".

* Жити — це воюватися (латин.)

Для нас давні чвари з'ясовані; ми не розуміємо, як можна говорити про людське життя, відтявши орган істини, рівнозначно, як і про істину, котра задля свого існування потребує витручання життьового плину.

Побіжно заторкнута мною проблема істини — це лиш один приклад. Те саме відбувається з моральними і правничими нормами, які наміряються правувати нашою волею, як істина — нашим мисленням. Добро і справедливість, якщо вони справді такі, мають бути єдиними. Справедливість, придатна лиш для певної доби чи певного народу, перекреслює свою сутність. Свій релятивізм і свій раціоналізм існує також в етиці й у праві. Є вони в мистецтві і в релігії. Тобто проблема істини узагальнюється в усіх тих сферах, що ми їх об'єднуємо в слові "культура". [331]

Під цією своєю новою назвою питання дещо встрачає свій спеціальний аспект і зближується до психіки людини. Тож спробуємо поставити його якомога чіткіше, в усьому його крайньому драматизмі. Мислення є життьовою функцією, як травлення і кровообіг. Те, що ці, останні, належать до осяжних фізіологічних процесів, а перша — ні, не надто важить для нашої теми. Коли біолог XIX століття відмовляється визнати за життьові такі феномени, що не мають соматичного характеру, він виходить з несумісного із строгим позитивізмом передсуду. Для медика, що лікує хворого, феномен мислення такий же уявнений, як і феномен дихання. Розмисел — це частка нашого життя, як і волевиявлення. Вони є еманаціями або миттєвостями центрованого на самому собі мікрокосму — органічного індивіда. Я мислю те, що мислю, так само, як перетравлюю їжу або як пульсує кров у моєму серці. В усіх трьох випадках ідеться про життьові доконечності. Збагнути біологічний феномен означає показати його доконечність для збереження індивіда або, що є те саме, розкрити його життьову корисність. Тож в мені, як органічному індивіді, міститься моє мислення, його причина і виправданість: це інструмент мого життя, його орган, регульований і керований ним.

Втім, з другого боку, мислити — означає являти перед нашою індивідуальністю речі такими, якими вони є. Те, що ми іноді помиляємось, лише підтверджує істинний характер мислення. Ми називаємо помилкою скрахований помисел, який, власне, і не є помислом. Місія мислення полягає у віддзеркаленні світу речей, в певному пристосуванні до них. Зрештою, мислити — значить мислити істину, так як перетравлювати — значить засвоювати страви. Тож помилка не заперечує істинність мислення, як нестравність не касує факт процесу нормального засвоєння їжі.

Таким чином, феномен мислення дволикий: з одного боку, він постає як життьова потреба індивіда, керована законом суб'єктивної користі; з другого боку, він полягає в адекватній відповідності речам, і ним правує об'єктивний закон істини.

Те ж саме відбувається з нашим волевиявленням. Акт волі вистрілюється з самісінького осереддя суб'єкта. Це енергійна еманація, імпульс, що підіймається з органічних глибин. Хотіти, власне кажучи,— це хотіти [332] щось зробити. Любов до чогось, звичайне бажання чогось, безперечно, беруть участь у підготовці вольового акту, але не є йому тотожні. Ми хочемо, властиво, коли, окрім бажання, щоб речі були саме такими, вирішуємо здійснити наше бажання, виконати ефективні дії для перетворення реальності. У волевиявленні найочевидніше виказує себе життьовий пульс індивіда. Через волевиявлення він задовольняє, коригує, розширює свої органічні потреби.

Але заналізуймо акт волі, в якому чітко проступає її характер. Візьмемо випадок, коли після вагань, сумнівів і драматичних роздумів ми, зрештою, зважуємося зробити щось, притлумлюючи інші можливі рішення. Тоді ми завважуємо, що наше рішення зродилося з відданої нами переваги одному з конкуруючих намірів. Отже, будь-яке хотіння є здебільшого хотінням зробити найкраще, що можна зробити в певній ситуації, це прийняття об'єктивної норми добра. Одні вважають, що ця об'єктивна норма волі, найвище добро полягає в служінні Богові; інші ставлять вище вишуканий егоїзм або, навпаки, максимальний добробут більшини собі подібних. Але і в першому, і в другому випадках ми чогось хочемо, бо вважаємо його кращим. Тільки тоді ми вдоволені самі собою і безоглядно жадаємо, коли нам здається, що ми пристосувались до певної норми волі, котра існує незалежно від нас, десь поза нашою індивідуальністю.

Цей подвійний характер інтелектуальних і вольових феноменів властивий і естетичному чуттю та релігійності. Тобто існує ціла низка життьових феноменів подвійної динамічності й химерного дуалізму. З одного боку, вони є спонтанним продуктом живого суб'єкта, а їх причина й порядок містяться в органічному суб'єкті; з другого боку, вони мають в собі потреби підлеглості об'єктивному порядку й закону. Зважте, що обидві інстанції мають потребу одна в одній. Я не можу мислити пожиточно для моїх біологічних цілей, якщо не мислю істинно. Мислення, яке повсякчас давало б нам хибний образ світу, призводило б до постійних практичних помилок, внаслідок чого людське життя урвалося б. Інтелектуальну ж функцію я не годен пристосувати до себе, зробити її пожитковою, якщо я не пристосовуюсь до навколишніх речей, до трансор-ганічного світу, до того, що мене виводить за межі [333] власного "я". Але й навпаки: істина не існує, якщо не мислиться суб'єктом, якщо вона не породжує в нашій органічній істоті ментальний акт неодмінної внутрішньої переконаності. Щоб бути істинним, мислення мусить прийти у відповідність з речами, з тим, що поза мною; втім, щоб це мислення існувало, я мушу помислити його, мушу прилучитись до його істинності, прихилити його до себе, зробити його властивим моєму біологічному мікрокосму.

Зіммель, котрий краще за інших розумів цю проблему, цілком справедливо наголошує на дивовижному характері феномена людського життя.