Давні втрати - Рибаков В'ячеслав

Черговий підійшов до Іри. В нього було обличчя старого путилівця з історичного фільму і пальці піаніста або нейрохірурга. Він збентежено пригладив сиві вуса й запитав, по-хохляцкі м'яко видихаючи добродушне "г":

— Почекай, донько. На ту сторону, чи що?

— Ага, — відповіла Іра.

— Тоді вже покажи документи, будь ласка, — явно соромлячись, попросив він.

Іра покивала й полізла до сумочці. Косметичка, парфуми, ключі від квартири, ключі від мотоцикла, гребінець, том Акутагави — в метро читати, власне стереофото в безсоромному купальнику — на випадок подарувати, якщо якийсь хлопець пристане та сподобається, затертий п'ятак, залишений на згадку опісля того, як гроші зникли з побутового вжитку... Нема паспорту. Так, ще раз. Косметичка. Всередину не влізе, але все ж таки... Вона розкрила, звідти посипалося. І тут вона згадала.

— Фу ти! — вона навіть засміялася від полегшення. — От гава! Я ж його на столі залишила!

— Артеме! — почулося з намету. — Каву будеш?

— Звичайно буду! Зараз!.. На якому ще столі?

— Та на роботі... В Кремлі. Ви зателефонуйте товаришу Сталіну або секретарю, запитайте: Іра Гольдбурт — є така? Вам прикмети скажуть або... Ой. Ну, я не знаю.

— Ти що кажеш, метелику? Шоста година! Там або розійшлися, або сплять давно.

— Ну так — сплять... Я третій тиждень там працюю, так і не зрозуміла, коли

вони сплять.

Артем співчутливо кивнув головою.

— І як тобі там?

Іра лишень зітхнула.

— Серйозно все — аж моторошно. І страшно — аби чогось неправильно та не зробити. Сьогодні от отчебучила — думала, згорю! — Вона знову зітхнула. — Я люблю, коли всі на вухах стоять. З дітьми о-бо-жаю! Я ж до педвузу подавала, півбалу недобрала, уявляєте? Стенографію, дуринда, вивчила — конспекти писати... — Іра смикнула плечем. — Щоправда, стенографія-то як раз і стала в нагоді... Влітку знову подаватиму, обов'язково.

Артем посміхався.

— Гаразд, дуй уперед. На тому посту скажеш — Артем пропустив, мовляв, я тебе знаю, з батьком твоїм ми давні друзі. Батька твого як звуть?

— А я дитдомівська, — сказала Іра. — В мене батька немає, і мами теж.

У чергового обвисли вуса. З намету висунулася кругла голова й сварливо повідомила:

— Вичахає, Артеме!

— Почекай ти! Як же це, дівчинко... де ж?

— Там, — знехотя вимовила Іра й рвучко закрила сумочку. — В богом вибраній країні. Їх довго не випускали, не давали дозволу... а як п'ятиденна війна розпочалася, всіх, хто у відмові сидів, відразу мобілізували... Сиріт потім Червоний Хрест розвіз у ті країни, куди хотіли виїхати батьки.

— О, Господи, — сказав черговий. — Ти що ж... зовсім одна?

— Чому? — образилася Іра. — В мене старший брат є, кібернетик. Зараз у підводники пішов. Я до нього щоліта їжджу, на човні була. Знаєте, як цікаво?

— Знаю, — трохи хрипко мовив Артем і тихесенько кахикнув, прочищаючи горло. Обережно торкнувся Іриного плеча. Іра нявкнула.

— Каву хочеш? — безпорадно запитав черговий.

— Ні, дякую, Артеме. Я пішла б, а? Усю ніч креслила, то німці, то англійці...

Артем кивнув, вийняв з нагрудної кишені коробочок радіофону. Звичним рухом зробив з трьох пальців якусь "козу", недбало тицьнув у клавіатуру. Тьмяно блиснувши, вистрибнула антена, радіофон зашипів.

— Пал Семенич? Привіт! Слухай, я до тебе дівчинку пропускаю.

— Та ти що? — запитав радіофон. — Навіщо мені дівчинка?

— Гарна дівчинка, тільки документ на роботі залишила. Не гнати ж її назад, сам розсуди.

— Щось дівчинка твоя заробилася, — з єхидцею мовив радіофон. — Пропускай, гаразд.

— Ну от і добре. Бувай.

— Стій, стій, Артеме Григоровичу! Тут Вацлав все ж таки телефонував, кланявся тобі.

— Телефонував? Чому не прийшов-то?

— Інтеграл якийсь добивав. Забув, каже, про час.

— Зрозуміло, — з якоюсь поважною заздрістю сказав Артем. — Талановитий, чортисько...

Радіофон гмикнув і промовив:

— А хто зараз не талановитий? Коли робота в радість...

— Все ж таки по-різному.

— Ну, знаєш, Артеме Григоровичу, це як зріст. У кого метр сімдесят, а в кого два п'ять. Але, загалом, до життя всі придатні. А без зросту зовсім —

не буває.

Артем засміявся.

— Ти пропаганди-ист! Щось я тобі сказати ще хотів... Так! Тут знову приходив цей вчорашній дивак.

— Який?

— Ну, пам'ятаєш: як пройти на вулицю Кузнецький міст? Мені потрібен Виставковий зал Союзу художників...

— І що цей художник хотів?

— Порозмовляти, я так розумію. Безсоння в нього, чи що?.. Який же це, каже, міст, якщо в час "пік" тут машин більше, ніж води?

— Треба ж, розумний якій. А ти пояснив йому, що, наприклад... ну птах, навіть якщо крильця склав і ходить по траві, все одно птах, а не миша! Або от соціалізм — що ти з ним не роби...

— Пал Семенич, пробач, я передзвоню. Дівчинка тут просто засинає.

— Так я нічого, — винувато пробурмотіла Іра, розліплюючи очі. — Повіки тільки опустила.

— От я й бачу.

— Давай, — сказав радіофон. — Хай гуляє й нічого поганого не думає. Зв'язок закінчую.

— А я ніколи нічого поганого не думаю, — заявила Іра. — З чого б це?

На мить вставши навшпиньки, вона цмокнула Артема в зморшкувату щоку — той

навіть крякнув від несподіванки, — а потім дунула через міст.

Вона любила мости за свободу й вітер. Місто начебто змахнули вдалечінь, на край, залишилося лише головне: небо й річка. По річці тягнуло просторою прохолодою, відчувалося: скоро розвидниться. Розриви хмар наливалися яскраво-червоним соком, і по нерухомо лежачій глибоко внизу чистій воді повільно линули рожеві дзеркала. Було так весело мчати в досвітковій порожнечі, що Іра зненацька загорлала з піратською хрипотою якусь нісенітницю, дзвінко відбиваючи каблуками тільки-но вигаданий рвучкий ритм і час від часу перестрибуючи через калюжі, які залишив теплий дощ, що пройшов ввечері.

Переклад українською: Олексій Кацай, 2007 р.