Давні втрати - Рибаков В'ячеслав
Іра кинулася до дверей, — віддаляючись, протанцьовувала перед англійцями фірмова наліпка "Г.Геринг верке" на її джинсах. Оката, подумав Сталін. Молотов не зрозумів, а вона зрозуміла. Запальнички в різнобій поховалися.
— Це чарівно, — напівголосно промовив один з гостей. — Я напишу про це. Чільник першої держави світу перериває важливе засідання через каприз стенографістки! Бачить бог, напишу.
Перекладач, схилившись до вуха Сталіна, забурмотів по-російськи, задоволено посміхаючись в хіпувату свою борідку. Молотів докірливо прошепотів:
— Ти дуже балуєш молодих, Сосо.
Сталін дивився просто перед собою, обличчя його було незворушне.
— Для вас, панове, це чарівно, екзотично і не зовсім зрозуміло, — сказав він. — Для нас — природно.
— ...Бат нэчэрал форі аз, — гордовито налягаючи на "р", відбарабанив перекладач.
Пам'ять Сталіна знову зісковзнула до початку. Це була, мабуть, найважча зваба — тому що дійсно всього не вистачало. Дійсно доводилося підгодовувати, як курчат для царської кухні, тих, хто на дану мить уявлявся важливішим, а інших залишати очікувати кращих днів... Двадцяті роки, о, двадцяті роки. Як все було чревате.
— Більшовики покінчили зі стародавнім антагонізмом Юпітера та бика, — посміхнувшись, промовив Сталін. — Або ж можна всім, або ж не можна нікому. Бо лишень виникають більш-менш узаконені привілеї, люди перестають займатися справою. Починається потворна бійка за місце біля годівниці та загальне озлоблення. Все встає догори дригом, мораль стає сміховиськом і знаком життєвої непристосованості. В газетах казенними фразами хвалять самовідданих героїв праці і закликають їх продовжувати самовіддаватися, а дари природи, квартири, дачі та красиві дівчата, — англійці, як за командою, обернулися на двері, в які вибігла Іра, — дістаються політичним авантюристам і злодіям. Хто совістливіший та талановитіший, взагалі не сунеться в цю багнюку. Але й не знайде собі застосування. Можливість впливати на хід справ починає надаватися лише після відмови від етики й таланту — але неважко уявити, яким виявляється такий вплив. Попутно виникає ще одне збочення: престижність, модність неробства. Якщо сиджу, склавши руки, значить чесний і талановитий! — Годинник пробив чверть на третю. Сталін дочекався, коли згасне мідний стогін, і закінчив: — Великий Маркс більш, ніж століття тому сформулював ці істини. Соціальна практика підтвердила їх неодноразово.
— А хто ж запише цю тираду? — весело прошепотів йому на вухо Молотів. Сталін скрушно гойднув головою і поклав руку йому на коліно.
Жест був вдячним. Ще на XX з'їзді Зощенко поремствував Сталіну, що той з роками починає не говорити, а віщати. З тих пір Сталін не раз просив друзів при кожному подібному випадку негайно "збивати його з котурнів".
Нарада закінчилася на початку п'ятого. Пішли англійці, Молотів пішов — втомлено сновигаючи спорожнілим кабінетом, Сталін незабаром почув з вулиці його гучні, самотні кроки. Потім виразно дзенькнули ключі, відчинилися й зачинилися дверцята машини. Відсвіт фар, що спалахнули, трохи похитнув прямокутну темряву вікна. Настирливо, тривало продзюрчав стартер й замовк. Знову задзюркотів тривало й безплідно. Тижнів зо два вже Молотов скаржився на запалювання, але так, видно, й не викроїв часу доїхати до станції техобслуговування. Нарешті, двигун все ж таки фиркнув з незадоволенням, співуче шурхотіння глайдера потекло повз вікон до Спаської брами й швидко потонуло в прозорій досвітковій тиші. Іра теж збиралася додому, розклала по ящиках папери, потім спорожнила сумочку на стіл, відібрала найнеобхідніше й запхала назад, інше залишивши просто на столі. Страшно було подумати нести опісля такої ночі на плечі зайву вагу. Зловивши погляд Сталіна, вона розслаблено похитала головою і чесно сказала:
— Просто пливе все.
— Зате ж цікаво, — майже прохально сказав Сталін. Він знав, що дівчина не збирається працювати тут тривалий час, і шкодував за це. — Як на цей раз — сподобалося?
Вона не відразу втямила. Перше, що прийшло їй в голову, — це що він над
нею підсміюється. Вона переживала свою нетактовність. Потім пригадала, як на початку ночі схвалювала хід бесіди з фон Ратцем та його компанією.
— Так не дуже, — зізналася вона. — Якось ви з ними... як з товаришами. Я б!... — вона стиснула кулачок і смішно їм потрусила, зображаючи жорсткість позиції. — Ось хоч Індія — такий політичний козир! А ви навіть не згадали.
— Звідки ти знаєш про Індію?
Вона смикнула плечиком, відкопилила нижню губу.
— А всі знають. Дівки в шифрувальному пляшку шампузи розплескали на радощах, що там так здорово все влаштовується. Я прохала мені ковток залишити, — зітхнула вона, — так вже пів на п'яту...
— Послухай, козир. Політика — не гра в підкидного. Не хитрість, а турбота. Навіщо їх кривдити? Товариш Мао, пам'ятаю, любив цитувати когось зі своїх стародавніх даосів. Якщо, прагнучи до мети, докладеш трохи менше зусиль, чим треба, доможешся свого, хай не повною мірою або із запізненням. Але якщо прикладеш хоч трохи більше — доможешся прямо протилежного. Так важко дотримати точну міру, товариш Мао далеко не завжди сам це вмів... Люди тривалий час не вірили ані в себе, ані в ближніх своїх, тому звикли, що чим більше чавити, чим більше тиснути — тим краще. Звикли боятися недостаратися. Але перестаратися — страшніше.
Іра кивнула. Ні, подумав Сталін, не чує. Шкода. Це треба знати, це буває й з окремими людьми, не тільки з державами. Як правило — з гарними людьми, з тими, хто намагається подолати природний, але тваринний егоїзм стосунків: ледь що не по мені — пішов до дідька. Можуть, можуть траплятися в житті помилки, яких потім не виправити перебором однорідних варіантів, борсайся хоч двадцять років. І якщо не встигнути повернути круто, їх виправляє лише саме життя, сама історія, єдиним доступним їй методом — методом безнаркозної хірургії, відтинаючи все віяло рішень, що випливають з прийнятого колись невірного посилання. Але скільки ж крові ллється! І образливіше, не справедливіше за усе те, що чим більше сил, завзятості, мистецтва витрачається на маневрування, що подовжує кризу, тим страшніше виявляється кінцева катастрофа. На початку століття Росія дуже добре це взнала, не дай боже було б взнати ще раз.
— Тобі куди їхати? — запитав він.
— В Кузьмінки.
— Далеко.
— А нічого. До Кузнецького погуляю, якраз і метро пустять, тут пряма гілка... До побачення, товаришу Сталін. Вибачте. З цими сірниками чортовими...
— Дурниці, Іро, дурниці. Ти мені, навпаки, дуже допомогла. Я на машині — може, підвезти?
— Ні, дякую. Я насправді подихати хочу.
— Одна вночі не боїшся?
— Ну, ви скажете!
Вона вийшла, прощально кивнувши йому в дверях, і відразу увійшов секретар. Його очі виблискували торжеством.
— Що? — запитав Сталін, мріючи вже приступити нарешті до Осіних віршів. — Невже Микола ще днинку накинув на прочитання?
— Це ні, — мовив секретар. — Але з Капустіна Яру — телеграма. — Сталін підібрався. — Підписано: Лангемак, Корольов. Двигун пропрацював двісті сімнадцять годин, магнітна пастка не збоїла жодного разу. — Сталін задоволено повів шиєю. — Сахаров вважає, що цього достатньо для виходу на субрелятивістські швидкості. Наступне випробування вони планують на космос.
— Відмінно, — сказав Сталін.
— І сорок сім хвилин тому, — зовсім недбало додав секретар, — Вавилов дзвонив.
— Що сказав?
Секретар витримав театральну паузу мистецькі, а потім уповільненим важким рухом здійняв великого пальця.
— Заколосилося? — видихнув Сталін і, від поспішності пригинаючись та клишоножачи, кинувся до телефону.
— Просив, коли звільнитеся, зателефонувати до нього, — вже відверто пустуючи, повідомив секретар навздогін. Не обертаючись, Сталін лівою рукою показав йому кулака. Правицею зачепив слухавку, ледь не впустив, стиснув так,
що пластмаса рипнула. Трохи тремтячими від радісного хвилювання пальцями набрав код.
— Він ще сказав знаєте що? — неголосно промовив секретар. — Що
тепер, як би знадобилося, ми змогли б прогодувати увесь світ.
— Аральський філіал? — хрипко запитав Сталін. — Сталін біля апарату. З Дослідною ділянкою з'єднайте мене, будь ласка, з Миколою Івановичем. Якщо
він ще не спить.
Іра йшла по безлюдному нічному місту. Площа, що цокотіла під ногами, здавалася в темряві нескінченною, але образливо швидко нагромадилася попереду спляча брила готелю. Сміючись від шкодливого задоволення — приємно й дивно було не спускатися до підземного переходу, — Іра згори перетнула проспект Маркса, застиглий в помаранчевому світлі ліхтарів. Машин не зустрічалося зовсім, лише одного разу десь за Манежем майже безгучно — тільки шипіння розітнутого повітря із запізненням долетіло здалеку — пройшов, світячи габаритами, самотній легковий глайдер. Було так добре, що хотілося закохатися. Бузок перед Великим театром божеволів, спливаючи ароматом, величезні кисті примарно біліли в густому, настойному мороці. Шелестів летучими струменями фонтан, його звук супроводжував Іру ледь не до ЦУМу, що таємничо світив черговим освітленням зі скляної глибини. Вона проминула ЦУМ, вийшла до Кузнецького мосту.
Тут її зупинили. Позавчора вночі двоє туристів-автостоповців з Уганди намагалися висадити міст, укріпивши на одному з биків точкову міну. Тероризм, будь він клятий, ні-ні та й до нас щось проскочить... Терористів узяли, звісно, але поки в органах швидко розмотували цю справу — протягнути "точку" через кордон лжеугандійці аж ніяк не могли, значить, вони одержали її вже тут, швидше за все, в якомусь з посольств, — мости на всяк випадок охороняли добровольці з тих, кому не заснути, допоки не виправлено зненацька виявлений непорядок. На тротуарі стояв рудий туристичний намет, з нього смачно пахло кавою, два баси про щось приглушено сперечалися всередині. Спершись рукою на гранітний парапет набережної, чергував високий худий чоловік у білих брюках і квітчастій безрукавці навипуск — на грудях інфрачервоний далекогляд, на плечі ротний променекид Стечкіна, більш схожий на потужну фоторушницю, ніж на зброю.
Помітивши Іру, він відштовхнувся від парапету й неквапом пішов їй назустріч. Іра
заусміхалася. "...Тепер уяви — конвеєр, двадцять сім операцій в секунду, і так з години на годину!" — голосно сказали в наметі.
