Виховання почуттів - Флобер Гюстав

— Не ночуватиме тут. — А коли слуга пішов, Шарль вів далі: — Тобі слід би попросити цього старого, щоб він увів тебе до Дамбрезів; нема нічого кориснішого, як бувати в багатому домі! В тебе є чорний фрак і білі рукавички, скористайся з цього. Тобі треба бувати в тому товаристві! Згодом ти й мене туди введеш. Це ж людина, що має мільйони, — подумай лишень! Постарайся сподобатись йому, а також і його дружині. Стань її коханцем!

Фредерік обурився.

— Але ж я, здається, кажу тобі звичайнісінькі речі? Згадай-но Растіньяка з "Людської комедії". Ти досягнеш успіху, я певен.

Фредерік мав таку довіру до Делор'є, що аж розгубився, і, забувши пані Арну чи приклавши до неї те пророкування, яке стосувалося іншої, не міг утриматися від усмішки.

– І остання порада: складай іспити! Звання — річ завжди потрібна; і кинь ти своїх католицьких та сатанинських поетів, які в філософії пішли не далі за мислителів дванадцятого століття. Твій одчай — просто безглуздя. Найбільшим людям починати було ще важче — хоча б тому ж Мірабо*. Зрештою, розстаємося ми не на такий уже довгий час. Я примушу батька-шахрая повернути мою заграбовану пайку. Пора й мені вертатися. Бувай! Чи не знайдеться при тобі ста су, щоб я розрахувався за обід?

Фредерік дав йому десять франків, решту з тих грошей, що вранці взяв у Ісідора.

За двадцять туазів од мостів, на лівому березі, в слуховому вікні низенького дому блимав вогник.

Делор'є помітив його. Скинувши капелюха, він урочисто сказав:

— Вітання тобі, Венеро, володарко неба! Але убозтво — мати здержливості. Господи! Скільки ми зазнали наклепів із цього приводу!

Натяк на походеньки, в яких брали участь вони обидва, розвеселив їх. Ідучи вулицею, вони голосно реготали.

Пізніше, розрахувавшись у готелі, Делор'є провів Фредеріка до перехрестя поблизу лікарні, і по тривалих обіймах друзі розсталися.

III

Через два місяці Фредерік, приїхавши вранці на вулицю Чаплі, вирішив щонайперше відбути важливий візит.

Цьому сприяла нагода. Дядечко Рок, принісши йому згорнуті у трубку папери, просив передати їх у руки панові Дамбрезу; до згортка було прикладено незапечатану записку, в якій він рекомендував свого молодого земляка.

Пані Моро це доручення нібито здивувало. Фредерікові було приємно, але він приховував свою радість.

Пан Дамбрез був, власне, графом д'Амбрезом, але від 1825 року мало-помалу, нехтуючи свій титул і шляхетний стан, він звернувся до промисловості, і, спритно вивідуючи діла будь-якої контори, беручи участь у кожному підприємстві, користуючись із будь-якої сприятливої нагоди, пролазливий, як грек, і працьовитий, як овернець, він, кажуть, нажив неабияких статків; до того ж він був кавалером Почесного легіону, членом генеральної ради в департаменті Оби, депутатом і не сьогодні-завтра — пером Франції; будучи людиною послужливою, він надокучав міністрові нескінченними проханнями про пільги, ордени, тютюнові привілеї, а коли бував невдоволений владою, схилявся до лівого центру. Його дружина, гарненька пані Дамбрез, часто згадувана в журналах мод, головувала в благодійних товариствах. Підлещуючись до герцогинь, вона вгамовувала гнів аристократичного передмістя і давала привід сподіватися, ніби пан Дамбрез іще може покаятись і знову стати в пригоді.

Виряджаючись до них, юнак хвилювався.

"Краще було б одягти фрак. Мене, мабуть, запросять на бал на тім тижні? Що ж то мені скажуть?"

Думка про те, що пан Дамбрез усього-навсього буржуа, вернула йому колишню самовпевненість, і він весело вистрибнув із кабріолета на тротуар вулиці Анжу.

Штовхнувши ворітницю, він перейшов двір, піднявся на ґанок і ступив у вестибюль, де підлога була викладена кольоровим мармуром.

Прямі подвійні сходи, застелені червоним килимом з мідними прутами, здіймалися вздовж високих стін, оздоблених під мармур. Внизу східців стояло бананове дерево, широке листя якого сягало оксамитового поручня перил. Із двох бронзових канделябрів звисали на бронзових ланцюжках порцелянові кульки; крізь одслонені продухи калорифера йшло важке тепле повітря; й чулося тільки цокання великого годинника, що стояв у другім кінці вестибюля під розвішаною на стіні зброєю.

Пролунав дзвоник; з'явився лакей і провів Фредеріка в невеличку кімнату, де впадали в око дві вогнетривкі каси й полиці, заставлені папками. Пан Дамбрез щось писав, сидячи за напівкруглим бюрком посеред кімнати.

Він пробіг поглядом листа, що передав дядечко Рок, розрізав складаним ножиком тканину, в яку було запаковано папери, і став проглядати їх.

Тонкої статури, здалеку він міг видатись іще молодим. Однак рідке посивіле волосся, хирляве тіло, а головне, надзвичайно бліде обличчя свідчили про підірване здоров'я. В сіро-зелених очах, холодних, як скло, таїлася невблаганна енергія. Вилиці в нього були випнуті, пальці в суглобах вузлуваті.

Нарешті він підвівся й запитав юнака про спільних знайомих, про Ножан, про його навчання; потім, злегка вклонившись, дав зрозуміти, що не затримує його. Фредерік вийшов іншим коридором і опинився в кінці двору, біля каретень.

Перед ґанком стояла двомісна карета із запряженим вороним конем. Одчинилися дверці, в екіпаж сіла дама, і він із глухим стуком покотився по піску.

Фредерік, ідучи з другого боку, наблизився до брами в той самий час, що й карета. Проїзд був недостатньо широкий, і він мусив пропустити екіпаж. Молода жінка, висунувшись у віконце, щось тихо сказала воротареві. Фредерік бачив лише її спину, покриту фіолетовою накидкою. Жінка зникла всередині карети, оббитої блакитним репсом із позументами й шовковими торочками. Убрання дами заповнило всю карету; із цієї маленької стебнованої шкатули віяло ірисом і ніби легкими пахощами жіночої елегантності. Кучер попустив віжки, кінь помчав, колесо черкнуло прибрамну тумбу, і все зникло.

Фредерік вертався бульварами пішки. Йому шкода було, що не зміг роздивитися пані Дамбрез.

Проминувши вулицю Монмартр, юнак повернув голову: його зацікавило скупчення екіпажів; на протилежному боці, просто себе, він прочитав на мармуровій плиті:

ЖАК АРНУ.

Як він раніше не подумав про неї? А все через Делор'є. І Фредерік підійшов до крамниці; проте всередину не заходив; він чекав, чи не з'явиться Вона.

Крізь дзеркальні шиби виднілися мистецьки розміщені статуетки, рисунки, гравюри, каталоги, примірники "Художнього промислу", а умови передплати повторювалися й на дверях, оздоблених посередині ініціалами видавця. Виставлені попід стінами великі картини вилискували лаком, а в глибині стояли дві шафки, повнісінькі порцеляни та бронзи, рідкісних привабливих речей; між шафами починалися маленькі східці, заслонені вгорі триповою портьєрою; старожитня люстра саксонської порцеляни, зелений килим на підлозі, круглий інкрустований стіл — усе надавало цьому помешканню вигляду скоріше салону, ніж крамниці.

Фредерік удавав, ніби роздивляється рисунки. Після нескінченних вагань він увійшов.

Прикажчик відхилив портьєру і повідомив, що хазяїна не буде в "магазині" до п'ятої години. Але якщо є доручення, можна передати…

— Ні, я зайду іншим разом, — скромно відповів Фредерік.

В подальші дні він був заклопотаний пошуками квартири і, нарешті, спинився на помешканні на третьому поверсі мебльованих кімнат по вулиці Святого Гіацінта. З новим бюваром під пахвою він пішов на відкриття занять. Триста молодиків без головних уборів наповнювали аудиторію, що мала форму амфітеатру; дідок у червоній мантії викладав щось монотонним голосом; скрипіли пера. Фредерікові здавалося, що тут такий самий запах пилюки, як і в класах колежу, така сама кафедра і навіть нудьга однаковісінька! Він ходив сюди протягом двох тижнів. Та не сягнувши й третьої статті, занедбав Цивільний кодекс і покинув інституції на Summa divisio personarum.[2]

Радощі, на які він сподівався, не приходили; і, вичерпавши всі запаси читального залу, нашвидку оглянувши Лувр, кілька разів підряд побувавши в театрі, він запав у цілковите неробство.

Тисячі незнаних досі дрібниць поглиблювали його нудоту. Йому доводилося рахувати свою білизну, терпіти присутність воротаря, невігласа з манерами лікарняного служника, від якого тхнуло алкоголем, коли він приходив щоранку і, невдоволено буркочучи, застелював його ліжко. Та й кімната, оздоблена алебастровим годинником, не подобалася Фредерікові. Стінки були тонкі; він чув, як студенти готують пунш, регочуть і співають.

Стомившись од самітності, він вирішив розшукати одного із своїх колишніх товаришів — Батіста Мартінона і знайшов його в буржуазному пансіоні на вулиці Сен-Жак, де той біля каміна, в якому горіло кам'яне вугілля, зубрив судочинство.

Перед ним, церуючи шкарпетки, сиділа жінка в миткалевій сукенці.

Мартінон був, як то кажуть, чоловік-красень: високий, повновидий, з правильними рисами обличчя й світло-синіми банькатими очима; його батько, великий землевласник, призначав сина для судової кар'єри, і хлопець, уже тепер прагнучи виглядати статечно, запустив широку бороду.

Оскільки Фредерікова нудьга не мала жодної поважної причини, Мартінон не міг збагнути його безпідставних нарікань на життя. Сам він щоранку ходив на лекції, потім прогулювався в Люксембурзькому саду, вечорами випивав у кафе півпорції кави і, дістаючи півтори тисячі франків на рік та втішаючись коханням простої робітниці, почувався цілком щасливим.

"Ну й щастя!" — подумки вигукнув Фредерік.

В університеті він завів ще одне знайомство — з паном де Сізі, пагінцем знатного роду, що витонченістю манер скидався на дівчину.

Пан Сізі вдавався до малювання, полюбляв готику. Кілька разів вони разом ходили помилуватися на Капеллу та собор Богоматері. Проте вишуканість молодого патриція приховувала звичайнісіньке розумове убозтво. Його захоплювало геть усе; він довго сміявся з найменшого жарту і виявляв таку щиру наївність, що Фредерік спершу вважав його за такого собі веселуна, а згодом упевнився, що він просто дурень.

Отже, Фредерік не мав перед ким вилити своїх почуттів; і він усе ще очікував запрошення від Дамбрезів.

На Новий рік хлопець послав їм візитні картки, але від них не отримав нічого.

Він знову заглянув до "Художнього промислу".

Зайшовши туди втретє, він нарешті застав Арну, що сперечався серед гурту з п'яти-шести одвідувачів і ледве відповів на його вітання; Фредеріка це образило.