Виховання почуттів - Флобер Гюстав
Поки Фредерік примірював їх, швець із посмішкою оглядав взуття провінціала.
— Панові нічого не потрібно?
— Ні, дякую, — сказав клерк, ховаючи під стілець ноги в старих черевиках зі шнурівкою.
Таке приниження його друга збентежило Фредеріка. Він усе зволікав, не наважуючись сказати про свої наміри. Нарешті, ніби спохватившись, вигукнув:
— Тьху! Зовсім забув!
— Що таке?
— Сьогодні я обідаю в гостях!
— У Дамбрезів? Чому ти ніколи не писав мені про них?
Ба ні, він обідає не в Дамбрезів, а в Арну.
— Ти ж міг мене попередити! — сказав Делор'є. — Я приїхав би на день пізніше.
— Це було неможливо! — різко відповів Фредерік. — Я тільки сьогодні вранці дістав запрошення.
І, щоб загладити свою вину й відвернути увагу друга, він заходився розв'язувати мотузки, якими була обмотана корзина, розкладати в комоді всі його речі, хотів поступитися навіть своїм ліжком, мовляв, сам ляже в комірці для дров. Потім, уже з четвертої години, приступив до свого туалету.
— Часу в тебе ще досить! — сказав клерк.
Нарешті Фредерік одягнувся і вийшов.
"Ось вони, багачі!" — подумав Делор'є. І подався обідати на вулицю Сен-Жак у знайомий ресторанчик.
Фредерік кілька разів зупинявся на східцях, — так у нього калатало серце. Одна з рукавичок, занадто вузька, тріснула, і поки він ховав розірване місце під манжет, Арну, що вслід за ним піднімався східцями, взяв його за руку й завів до своєї квартири.
У передпокої, оздобленому в китайському стилі, під стелею був мальований ліхтар, по кутках — бамбук. Переходячи вітальню, Фредерік спіткнувся об тигрову шкуру. Свічок іще не запалювали, лише в глибині будуара горіли дві лампи.
З'явилася мадмуазель Марта і сказала, що мама одягається. Арну підняв її і поцілував; тоді, захотівши сам вибрати в льоху кілька пляшок вина, залишив Фредеріка з дівчинкою.
З часу подорожування в Монтеро вона дуже виросла. Її темне волосся довгими локонами спадало на голі руки. Із-під сукенки, ще пишнішої, ніж у балерини, виднілися рожеві литки, і вся її мила постать дихала свіжістю букета. Компліменти гостя вона вислухала з виглядом кокетки, зупинила на ньому глибокий пильний погляд, потім, прослизнувши, ніби кішка, між меблями, зникла.
Фредерік більше не почував збентеження. Кулі ламп, покриті мережаним папером, кидали на обтягнені бузковим атласом стіни м'яке молочне світло. Крізь камінну решітку, подібну до великого віяла, жаріло вугілля; біля годинника стояла скринька із срібними защібками; тут і там порозкидувані були домашні речі: на диванчику — лялька, на спинці стільця — косинка, на робочому столику — розпочате плетіння, в якому гостряками донизу стриміли дві шпиці слонової кості. Тут усе разом свідчило про мирне родинне добропорядне життя.
Вернувся Арну; із-за другої портьєри з'явилася пані Арну. Вона була в затінку, і він спочатку бачив тільки її обличчя. На ній була чорна оксамитова сукня, а волосся покривала довга з червоного шовку алжирська сітка, що, оповившись навколо гребеня, спадала на ліве плече.
Арну відрекомендував Фредеріка.
— О! Я дуже добре пам'ятаю вас, — мовила вона.
Тоді майже водночас надійшла решта гостей: Дітмер, Ловаріас, Бюр'є, композитор Розенвальд, поет Теофіль Лорріс, два художні критики, товариші Юссоне, власник паперової фабрики і, нарешті, знаменитий П'єр-Поль Мейнсіюс, останній представник високого живопису, який жваво ніс разом із своєю славою тягар вісімдесяти років і величезний живіт.
Коли гості рушили в їдальню, пані Арну взяла його під руку. Одне крісло залишалося вільне — для Пеллерена. Арну його любив і воднораз визискував. До того ж він побоювався його лихого язика — настільки, що, бажаючи власкавити, помістив у газеті "Художній промисел" його портрет, який супроводили перебільшені похвали; і Пеллерен, скоріше ласий на славу, ніж на гроші, з'явився перед восьмою годиною, геть захекавшись. Фредерік подумав, що вони вже давно помирилися.
І товариство, і страви — все йому сподобалось. Їдальня була обтягнена тисненою шкірою на зразок середньовічних віталень; перед голландською етажеркою був поставець для цибухів, а розставлені на столі кругом різнобарвні келихи з богемського кришталю виглядали серед квітів і фруктів, неначе ілюмінація в саду.
Фредерікові довелося вибирати з-поміж десяти сортів гірчиці. Він їв даспаккьйо, карі, імбир, корсиканських дроздів, римську локшину; він пив надзвичайні вина, лібфрауенмільх і токайське. Арну справді пишався умінням добре частувати. Він догоджав кондукторам поштових карет, дістаючи від них всілякі наїдки, приятелював із кухарями багатих домів, які передавали йому рецепти присмак.
Та найбільше захоплювали Фредеріка розмови. Він плекав мрію про подорожі — тож його вабили Дітмерові розповіді про Схід; його пристрасне зацікавлення театром удовольняв Розенвальд, який говорив про оперу, а суворе життя богеми видалося йому втішним крізь призму веселості, з якою Юссоне мальовниче описував, як він провів цілу зиму, харчуючись самим лише голландським сиром. Потім суперечка між Ловаріасом і Бюр'є про флорентійську школу розкрила перед ним нові шедеври, розширила його обрій, і він ледве стримав свій захват, коли Пеллерен вигукнув:
— Дайте мені спокій з вашою огидною реальністю! Що вона означає — ота реальність? Одні бачать чорне, інші — голубе, більшість бачить саме безглуздя. Нема нічого менше природного, ніж Мікеланджело, і нічого прекраснішого! Піклування про зовнішню правдоподібність викриває сучасну ницість; і якщо так триватиме й далі, мистецтво зійде на казна-що, стане менш поетичне, аніж релігія, і менш цікаве за політику. Його мета — так мета! — будити у нас зачарування якостями самого твору, і ви її не досягнете якимись дрібничками, незважаючи на всі ваші хитрощі оздоблення. Ось, наприклад, картини Бассольє: забавно, чепурно, чисто й не громіздко! Можна покласти в кишеню і взяти в дорогу. Нотаріуси платять за такі речі по двадцять тисяч франків, а ідеї в них на три су; але без ідеї — нічого великого! Без величі — нічого прекрасного! Олімп — це гора! Найприголомшливішим пам'ятником назавжди лишаться піраміди! Краще надмірність, аніж помірність, краще пустеля, ніж тротуари, краще дикун, аніж перукар!
Слухаючи ці речі, Фредерік дивився на пані Арну. Пеллеренові слова падали в його свідомість, немов шматки металу в горно, зливалися з його жагою й оберталися на любов.
Він сидів по той самий бік столу за троє місць од неї. Час од часу вона трохи нахилялася і повертала голову, щоб сказати кілька слів дівчинці; вона усміхалась, і тоді на щоці її з'являлась ямочка, що надавала обличчю ще більшої лагідності й доброти.
Коли подали лікери, вона вийшла. Розмова стала дуже вільною; пан Арну відзначався в ній особливим блиском, і Фредерік був здивований цинізмом усіх цих чоловіків. Проте зацікавлення жінками ніби встановило між ним і ними рівність, яка підносила його у власних очах.
Вернувшись до вітальні, він заради звичаю взяв один із альбомів, що лежали на столі. Найбільші сучасні художники оздобили його рисунками, цілі сторінки заповнили прозою, віршами чи просто залишили автографи; між знаменитими іменами траплялося чимало й невідомих, а цікаві думки тільки де-не-де проглядали серед потоку безглуздя. Всі вони містили більшу чи меншу похвалу пані Арну. Фредерікові страшно було б написати тут бодай рядочок.
Вона пішла в будуар, щоб узяти скриньку із срібними защібками, яку він устиг помітити на каміні. Це був дарунок її чоловіка, робота епохи Відродження. Друзі Арну хвалили подарунок, дружина дякувала; він, охоплений ніжністю, при всіх поцілував її.
Розмова тривала, гості повсідалися групками; старенький Мейнсіюс сидів із пані Арну на кріслах біля каміна; вона нахилилася до його вуха, їхні голови торкалися; і Фредерік ладен був стати глухим, немічним і негарним заради гучного імені та сивини, аби тільки чимось таким заслужити на подібну близькість. Він страждав, досадуючи на свою молодість.
Та от вона перейшла в той куток вітальні, де був Фредерік, спитала, чи знайомий він з ким-небудь із гостей, чи любить малярство, чи давно навчається в Парижі. Кожне її слово здавалося йому чимось новим, можливим тільки в її устах. Він уважно роздивлявся торочки її головного убору, що кінчиком торкалися оголеного плеча; він не відводив од нього очей, подумки поринаючи в білину цього жіночого тіла; проте йому бракувало сміливості звести погляд і подивитися їй просто в обличчя.
Розенвальд обірвав їхню розмову, попросивши пані Арну щось заспівати. Він почав грати вступ; вона чекала; вуста її розтулилися, й полинули чисті протяжні рівні звуки.
Слів італійської пісні Фредерік не зрозумів.
Вона почалася у врочистому ритмі, що нагадував церковні співи, далі музика пожвавлювалася, звуки наростали, переходячи в дзвінке рокотання і раптом завмирали; а там поновлювалась, оживала знову ніжна мелодія, розлягаючись широко, привільно.
Пані Арну стояла коло рояля, опустивши руки, задивлена кудись у далечінь. Час од часу, щоб прочитати ноти, вона примружувала очі й на мить нахиляла голову. Її контральто на низьких нотах набувало скорботної інтонації, від якої віяло холодом, і тоді її прекрасне лице з видовженими бровами схилялося на плече; груди здіймалися, вона розставляла руки, млосно закидала голову, ніби хтось незримий цілував її, а рулади линули й далі; вона взяла три високі ноти, зійшла донизу, тоді взяла ще вищу ноту і, після паузи, кінчила фермато.
Розенвальд не залишав рояля. Він грав уже для себе. Вряди-годи хтось із гостей зникав. Об одинадцятій годині, коли виходили останні, Арну вийшов з Пеллереном, нібито щоб провести його. Він був із тих людей, котрі почуваються хворими, якщо не прогуляються по обіді.
Пані Арну вийшла в передпокій; Дітмер і Юссоне вклонилися їй, вона протягнула їм руку; вона протягнула руку й Фредерікові, і він відчув той дотик усім єством.
Він попрощався з товаришами; йому потрібно було зостатися на самоті. Серце його було переповнене. Що означала ота протягнена рука? Був то необдуманий жест чи знак заохочення? "Ну, та досить! Я дурень!" Зрештою, ніби не все одно, якщо він тепер може навідувати її, коли захочеться, жити в одному з нею оточенні?
Вулиці були порожні.
