Виховання почуттів - Флобер Гюстав

Дерева обабіч річки схилялися до самої води; линув свіженький легіт; пані Арну неуважливо дивилася в далечінь. Коли музика стихла, вона кілька разів зімкнула й розімкнула повіки, ніби прокидаючись зі сну.

Арфіст уклінно наблизився до них. Поки Арну шукав дрібних грошей, Фредерік простягнув до музикантового картуза руку і, сором'язливо її розтуливши, впустив туди луїдор. Не марнославство спонукало його подати цю милостиню в неї на очах, а благословенна думка, майже побожний порив душі, до якого він приєднував і її.

Арну, поступаючись дорогою Фредерікові, став по-дружньому вмовляти його зійти з ним донизу. Фредерік запевняв, що він оце тільки поснідав; насправді він помирав із голоду, а в його гаманці не лишилося й сантима.

Але зараз же він подумав, що, як і всякий, має право перебувати в каюті.

За круглими столами вже їли кілька буржуа, між них сновигав офіціант; пан і пані Арну розташувалися в глибині праворуч; Фредерік сів на довгий, обтягнений оксамитом диван, прийнявши звідти газету.

В Монтеро подружжя мало пересісти в шалонський диліжанс. Їхня подорож по Швейцарії розрахована на місяць. Пані Арну кинула докір чоловікові за те, що він попускає дитині пустощі. Він щось шепнув дружині на вухо, мабуть, якусь люб'язність, бо вона всміхнулася. Потім він устав, щоб запнути фіранку на вікні у неї за спиною.

Низька біла стеля надто яскраво відбивала світло. Фредерік, що сидів проти пані Арну, виразно бачив тінь од її вій. Вона торкалася губами склянки, двома пальцями відламувала шматочки хліба; лазуровий медальйон, прикріплений до браслета на золотім ланцюжку, час од часу дзенькав об тарілку. А ті, хто там був, ніби не помічали її.

Часом крізь ілюмінатор було видно борт човна, що причалював до судна, щоб прийняти або висадити пасажирів. Люди, що сиділи за столами, нахилялися до віконця й називали прибережну місцевість.

Арну нарікав на кухаря, а коли подали рахунок, обурився, вимагаючи зменшення його. Потім він повів юнака на бак, щоб випити грогу. Але Фредерік швидко вернувся під тент, куди знову прийшла й пані Арну. Вона читала якусь тоненьку книжечку в сірій обкладинці. Куточки її вуст інколи піднімалися, і проблиск задоволення осявав її лице. Він позаздрив тому, хто вигадав усі ті речі, які видимо тішили її. Що більше він милувався нею, то ясніше відчував, як між ними пролягає безодня. Він думав, що незабаром треба буде розстатися з нею безповоротно, не залишивши навіть спомину про себе.

Праворуч тяглася рівнина; з лівого боку буяли пасовиська на схилі пагорка, де виднілися виноградники, ліщина, млин посеред зелені, а ген далі, високо, по білій скелі, що сягала крайнеба, в'юнко звивалися стежини. Яке то щастя, обнявши її стан, пліч-о-пліч виходити разом із нею на горб, — тим часом як сукня її торкатиметься пожовклого листя, — прямувати в сяйві цих очей і слухати любий голос! Пароплав міг би зупинитись, і їм залишилося б лише зійти на берег, однак усе це, таке просте, не легше було здійснити, ніж повернути сонце!

Трохи далі відкрився зáмок із стрілчатим дахом і чотирикутними вежками. Перед його фасадом стелилися квітники; липові алеї, ведучи в гущавину парку, скидалися на високі темні склепінчасті тунелі. Він уявив собі, як вона проходить доріжкою, обсадженою грабинами. В цю хвилину на ґанок, де стояли діжки з померанцевими деревами, зійшли молода жінка і юнак. Потім усе зникло.

Біля Фредеріка гралася дівчинка. Він хотів її поцілувати. Вона сховалася за няньку; мати покартала доньку за те, що вона не люб'язна з паном, який урятував мамину шаль. Чи не натяк це, щоб почати розмову?

"Може, вона тепер заговорить зі мною?" — запитував він себе.

Часу залишалося все менше. Як домогтися запрошення до Арну? І Фредерік не вигадав нічого ліпшого, як звернути його увагу на осінні барви, додавши:

— Незабаром уже й зима, пора балів та званих обідів!

Але Арну був заклопотаний своїм багажем. Уже показався сюрвільський берег, наближалися обидва мости; ось поминули канатну фабрику, потім низку приземкуватих будинків; на березі під казанами зі смолою палили дрова, на піску вперекидь гралися діти; Фредерік упізнав чоловіка в куртці і гукнув до нього:

— Швидше!

Нарешті причалили. Він ледве одшукав у юрбі пасажирів Арну, — і той, тиснучи йому руку, сказав:

— На все добре, шановний.

Вийшовши на набережну, Фредерік оглянувся. Вона стояла поблизу стерна. Він кинув на неї погляд, у який хотів укласти всю свою душу; вона не ворухнулася, так наче нічого й не сталося. Тоді, не відповідаючи на вітання слуги, Фредерік накинувся на нього:

— Чому ти не подав екіпаж ближче?

Слуга попросив вибачення.

— Ото ще бовдур! Дай-но мені грошей.

І Фредерік пішов до шинку перекусити.

За чверть години йому захотілося ніби мимохідь зазирнути на поштовий двір: чи не побачить він її ще раз?

"А навіщо?" — спитав сам себе.

І, сівши в американку, поїхав додому. З двох коней тільки один належав матері. Другого вона позичила до супряги у збирача податків, пана Шамбріона. Ісідор, виїхавши напередодні, до вечора перепочивав у Бре, а ночував у Монтеро, — отже, коні вистоялись і тепер бігли жваво.

Без кінця-краю тягнулися скошені ниви. Два ряди дерев облямовували дорогу, одна за одною миготіли купи каміння; і Вільнев-Сен-Жорж, Аблон, Шатійон, Корбей та інші населені пункти, як, зрештою, вся мандрівка, так виразно постали в пам'яті Фредеріка, що він і зараз бачив перед собою нові, інтимніші подробиці; з-під нижньої оборки її сукні виступала ніжка в шовковій вузенькій туфельці каштанового кольору; тиковий тент здіймався над її головою широким балдахіном, і червоні кульки його торочок невпинно коливалися під легеньким вітерцем.

Вона була подібна до жінок із творів романтиків. Йому не хотілося б нічого додати до її образу й нічого відняти од нього. Світ раптом розширився. Вона була променистою точкою, в якій зосередилось геть усе, і, заколисаний погойдуванням екіпажа, втупивши погляд у хмари, він примружив очі й поринув у радощі мрійливі, нескінченні.

В Бре, не чекавши, поки зададуть коням оброку, він сам-один рушив дорогою вперед… Арну звав її "Марія"! Фредерік голосно вигукнув: "Маріє!" І голос його завмер у повітрі.

На заході широким пурпуровим полум'ям палало небо. Великі стоги жита відкидали велетенські тіні. Десь далеко, на якійсь фермі, загавкав собака. Фредерік здригнувся, охоплений безпричинною тривогою.

Коли Ісідор наздогнав його, він сів на передку, щоб правити кіньми. Невпевненість минула. Він твердо поклав собі, хоч би там як, увійти в дім родини Арну й завести з нею близьке знайомство. У них повинно бути весело, та й сам Арну Фредерікові подобався. А там — хто знає? І кров ударила йому в лице, у скронях зашуміло, він ляснув батогом, смикнув за віжки, і коні так помчали, що старий кучер тільки повторював:

— Тихше, ну тихше! Ви ж їх геть позаганяєте.

Фредерік помалу заспокоївся, він слухав, що розповідає слуга.

Панича очікують з великим нетерпінням. Мадмуазель Луїза аж у сльози вдарилась, пориваючись і собі в екіпаж.

— Яка мадмуазель Луїза?

— Таж родичка пана Рока. Ви ж знаєте.

— О, я й забув! — збайдужа відповів Фредерік.

Тим часом коні підбилися. Обидва вони почали спотикатися, і на вежі св. Лаврентія вибило дванадцяту годину, коли Фредерік прибув на Збройовий майдан, де стояв материн дім. Просторий будинок із садом, що виходив до поля, надавав чималої ваги пані Моро, найбільше шанованій особі у цих краях.

Походила вона із старовинного, нині вже занепалого дворянського роду. Її чоловік, плебей, за якого видали її батьки, загинув на дуелі, коли вона була вагітна, і залишив дружині підупале господарство. Вона приймала в себе тричі на тиждень і вряди-годи давала прекрасні обіди. Проте кожна свічка була на обліку й орендну платню чекали з нетерпінням. Ця сутужність, приховувана як вада, завдавала їй постійних турбот. Однак доброчинність свою виявляла вона, не виставляючи її напоказ, не роблячи кислої міни. Найменша її милостиня здавалася великим благодіянням. Із нею радилися про вибір слуг, про виховання дочок, про те, як варити варення, а його превелебність, об'їжджаючи єпархію, зупинявся у неї.

Пані Моро покладала на сина честолюбні надії. Вона, ніби заздалегідь вживаючи застережних заходів, не любила, щоб у її присутності ганили уряд. Спочатку синові потрібна буде протекція; потім, завдяки своїм здібностям, він стане радником, послом, міністром. Його успіхи в Санському колежі давали підстави для її гордощів: він дістав першу нагороду.

Коли Фредерік увійшов до вітальні, всі шумно повставали, почали його обіймати; перед каміном розставили широким півколом крісла й стільці. Пан Гамблен зараз же запитав, яка його думка про пані Лафарж*. Цей процес, що набув тоді великого розголосу, спричинився до запальних суперечок. Однак пані Моро припинила їх, на превеликий жаль пана Гамблена, який бачив у них користь для юнака — майбутнього юриста — і, ображений, залишив салон.

А втім, не було нічого дивного — це ж друг дядечка Рока! Згадавши дядечка Рока, заговорили й про пана Дамбреза, який недавно придбав маєток Ла Фортель. Але збирач податків устиг відвести Фредеріка вбік, цікавлячись його думкою про останню працю пана Гізо*. Усім кортіло довідатись, як справи у Фредеріка; і пані Бенуа спритно взялася розпитувати про дядька. Як там почувається любий родич? Од нього чомусь нема ніякої чутки. Адже в старенького десь в Америці є троюрідний брат?

Кухарка доповіла, що паничеві подано їсти. Гості з делікатності розійшлися. А коли мати й син залишилися в залі самі, вона стиха запитала:

— Ну що?

Старий прийняв його дуже сердечно, але намірів своїх не виявляв.

"Де вона зараз?" — думав він. Диліжанс котиться, і вона, мабуть, загорнувшись у шаль, дрімає, схиливши чарівну голівку на суконну оббивку карети.

Вони вже піднімалися в свої кімнати, коли хлопчина із готелю "Сузір'я Лебедя" приніс записку.

— Що там?

— Делор'є просить мене вийти до нього.

— А! Твій товариш! — сказала пані Моро, зневажливо посміхнувшись. — Справді вибрав час!

Фредерік вагався. Але дружба перемогла. Він узяв капелюха.

— Принаймні, не барися там, — сказала мати.

II

Батько Шарля Делор'є, колишній піхотний капітан, вийшовши у відставку 1818 року, вернувся в Ножан, одружився і на гроші з посагу купив посаду судового пристава, яка ледве давала йому засоби до існування.