Зниклий Безвісти - Кафка Франц

Довкола нього, ймовірно, несли дерев'яні щити, які з висоти балкона виглядали геть біло; все було задумано так, що ці плакати зусібіч просто-таки прилягали до панка, який височів поміж них. Позаяк усе перебувало в невпинному русі, ця стіна з плакатів постійно розладнувалася і постійно складалася заново. В дальшому оточенні панка, на всю ширину завулка, якщо навіть, наскільки вдавалося в темряві оцінити, і на доволі незначну довжину, все було заповнено його прихильниками, всі як один плескали в долоні і, мабуть, скандували ім'я панка, якесь дуже коротке, але все одно незрозуміле ім'я, мало не виспівуючи його. Окремі, дуже розумно розподілені в натовпі люди тримали автомобільні ліхтарі з надзвичайно потужним світлом, яким вони повільно водили вгору-вниз стінами будинків по обидва боки вулиці. На Карловій висоті світло вже не разило, але видно було, що люди на нижніх балконах, на яких воно падало, ошелешено затуляли очі долонями.

На Брунельдине прохання Делямарш довідався в людей на сусідньому балконі, з якої нагоди цей захід. Карла трохи зацікавило, чи взагалі та яку йому дадуть відповідь. І справді, Делямаршеві тричі довелося запитати, а відповіді все не було й не було. Він небезпечно перехилився через поруччя, Брунельда зі злости на сусідів уже легенько переминалася з ноги на ногу, Карл відчув її коліно. Врешті надійшла якась відповідь, та саме тієї миті на цьому балконі, вщерть напханому людьми, всі голосно зареготали. На це Делямарш щось їм закричав, так голосно, що якби в той момент у цілому завулку не стояв такий галас, усі навколо заклякли би з несподіванки. Хай там як, але наслідок був такий, що сміх неприродно швидко вщух.

"Завтра в нашій дільниці обирають суддю, а той, кого несуть, кандидат", — сказав Делямарш цілком незворушно, повернувшись до Брунельди. "Ні! — вигукнув він трохи згодом, пестливо плескаючи Брунельду по спині. — Нам уже годі зрозуміти, що діється в цьому світі".

"Делямарше, — сказала Брунельда, вертаючись до поведінки сусідів, — як би я хотіла переїхати звідси, якби це не було так складно. Та, на жаль, не можу завдати собі аж такого клопоту". І, тяжко зітхаючи, тривожно й неуважно бгала Карлову сорочку, а сам Карл якомога непомітніше намагався відіпхати ці маленькі товстенькі ручки, що легко йому вдалося, бо Брунельда думала не про нього, її думки були зайняті чимось зовсім іншим.

Але й Карл незабаром забув про Брунельду і терпів вагу її рук на своїх плечах, бо те, що відбувалося на вулиці, дуже його поглинуло. За розпорядженням невеличкої групки чоловіків, що жваво жестикулювали, крокуючи відразу перед кандидатом — мабуть, їхні вказівки мали якесь особливе значення, бо було видно, як звідусіль до них схилилися напружені обличчя, — перед якоюсь корчмою всі несподівано зупинилися. Один із цих чоловіків-розпорядників піднятими руками дав якийсь знак, звернений і до натовпу, і до самого кандидата. Натовп змовк, а кандидат, декілька разів спробувавши підвестися на плечах свого носія і кілька разів знову опустившись, виголосив невеличку промову, під час якої відчайдушно вимахував своїм циліндром. Це було цілком виразно видно, бо під час промови всі автомобільні ліхтарі було скеровано на нього, так що він опинився в самому осерді яскравої зірки.

Тепер уже стало помітне й зацікавлення, із яким вся вулиця стежила за цією подією. На балконах, що їх зайняли однопартійці кандидата, почали виспівувати його ім'я, а над перилами машинально заплескали витягнуті руки. На решті балконів, яких, до речі, навіть була більшість, здійнявся потужний протиспів, що, втім, не був такий згуртований, бо йшлося про прихильників різних кандидатів. Натомість усі противники присутнього кандидата невдовзі об'єдналися в спільному свисті, не раз навіть запускали грамофони. Між окремими балконами спалахували політичні сутички, ще підсилені збудженням цієї нічної пори. Більшість із них були вже в нічній білизні й просто понакидали щось поверх, жінки куталися у великі темні хустки, діти, на яких ніхто не зважав, небезпечно лазили по балконних перилах і в усе більшій кількості з'являлися з темних кімнат, де перед тим були вже спали. Вряди-годи особливо розпалені жбурляли в напрямку своїх противників якісь окремі незрозумілі предмети, іноді вони потрапляли в ціль, але здебільшого просто падали на вулицю, часто спричиняючи там гнівний рев. Коли чоловікам-розпорядникам ставало забагато галасу внизу, барабанщики та сурмачі діставали наказ вступати, і їхній нищівний, поданий зі всієї сили, нескінченний сиґнал перекривав усі людські голоси аж по самі дахи. І завжди, геть раптово — просто не вірилося — вони переставали, на що, вочевидь, вишколена саме на такі випадки юрма на вулиці горланила в цій на мить запалій тиші свій партійний клич — у світлі автомобільних ліхтарів було видно широко розверстий рот кожного зокрема — аж поки противники тим часом схаменуться і вдесятеро голосніше, ніж перед тим, заволають з усіх балконів і вікон, змушуючи нижню партію після її короткої перемоги цілковито, принаймні як здавалося з цієї висоти, замовкнути.

"Як Тобі тут, маленький, подобається?" — спитала Брунельда, що вертілася туди-сюди, тісно притулившись до Карла, аби все як слід розгледіти крізь лорнетку. Карл відповів тільки кивком голови. Принагідно він помітив, що Робінсон ревно складає Делямаршеві різні повідомлення, вочевидь, про Карлову поведінку, яким той, утім, здавалося, майже не надавав значення, бо лівицею — правою рукою він обіймав Брунельду — постійно намагався відіпхнути Робінсона. "Не хочеш поглянути крізь лорнетку? " — сказала Брунельда і постукала Карла по грудях, аби показати, що має на увазі саме його.

"Я й так бачу", — сказав Карл.

"Все-таки спробуй, — сказала вона, — бачитимеш іще краще".

"У мене добрий зір, — відповів Карл, — я все бачу". Йому здалося не люб'язністю, а настирливістю, коли вона піднесла лорнетку йому до очей і справді не промовила нічого, крім одного-єдиного слова: "Ти!" — мелодійно, але погрозливо. І вже перед очима в Карла опинилася лорнетка, і тепер уже він справді нічого не бачив.

"Я ж нічого не бачу", — сказав він і спробував позбутися лорнетки, але вона міцно її тримала, а йому годі було поворухнути головою, вкладеною на її перса.

"Ну, але так-то вже бачиш", — сказала вона, покрутивши якусь шрубку на лорнетці.

"Ні, я досі нічого не бачу", — сказав Карл і подумав про те, що мимоволі й справді вивільнив Робінсона, бо тепер усі нестерпні Брунельдині примхи впали на нього.

"Коли ж нарешті побачиш?" — сказала вона, далі крутячи шрубку, її важке дихання оповило все Карлове лице. "Тепер?" — спитала вона.

"Ні, ні, ні!" — закричав Карл, попри те що й справді, хоча й дуже невиразно, почав усе розрізняти. Та Брунельда саме відволіклася на Делямарша, вона тільки неуважно тримала лорнетку в Карла перед лицем, а той міг собі дивитися на вулицю поверх лорнетки, а вона навіть нічого не зауважувала. А пізніше вже й не наполягала на своїй волі й користувалася лорнеткою сама.

Із корчми навпроти вийшов кельнер і з порога похапцем приймав замовлення розпорядників. Видно було, як він напинається, щоби розгледіти заклад всередині й прикликати якомога більше служників. Під час цих приготувань до, вочевидь, якогось великого безкоштовного розпивання кандидат не переставав промовляти. Його носій, велетенський чолов'яга, що служив суто йому, по кількох реченнях неодмінно ледь повертався, щоби промову почули всі частини натовпу. Сам кандидат здебільшого сидів скоцюрблении і тільки рвучкими рухами однієї вільної, а другої з циліндром руки намагався додати своїм словам якомога більшої проникливосте. Та іноді, мало не в рівномірних проміжках, на нього щось находило, він підхоплювався з розпростертими руками, він промовляв уже не до якоїсь групи, а до цілої спільноти, промовляв до мешканців будинків аж до горішніх поверхів, і все одно було цілком зрозуміло, що вже навіть на найнижчих поверхах ніхто його не чує, ба якщо була би така можливість, його ніхто й не слухав би, адже кожне вікно і кожен балкон були зайняті принаймні одним промовцем. Тим часом із корчми підоспіло декілька кельнерів із заставленою наповненими сяйливими келихами тацею із більярдний стіл завбільшки. Розпорядники заходилися роздавати, роздавання відбувалося у формі маршу повз двері закладу. Та попри те, що келихи на таці все наповнювали й наповнювали, натовпові їх не вистачало, і двом рядам хлопців-підливайлів доводилося прослизати зліва та справа від таці, аби й далі обслуговувати юрбу. Кандидат, зрозуміло, припинив промовляти і використовував цю павзу, щоби набратися сил. Трохи осторонь від натовпу та яскравого світла його носій повільно походжав із ним взад-уперед у супроводі лише кількох найближчих прибічників, які щось йому знизу догори говорили.

"Поглянь-но на малого, — сказала Брунельда, — так задивився, що забув, де він". Вона захопила Карла зненацька, повернувши обома руками його лице, так що дивилася тепер просто йому в вічі. Однак це потривало лише якусь мить, бо Карл відразу струсив її руки і, розлючений, що йому бодай на хвильку не можуть дати спокій, і водночас сповнений охоти вийти на вулицю і розгледіти все зблизька, з усієї сили спробував вивільнитися від Брунельдиного тиску і сказав:

"Відпустіть мене, будь ласка".

"Ти залишишся в нас", — сказав Делямарш, не відриваючи погляду від вулиці, тільки витягаючи руку, щоби не дати Карлові піти.

"Годі, — сказала Брунельда, відводячи Делямаршеву руку, — він і так залишається". І ще сильніше притиснула Карла до поруччя, йому довелося би поборюкатися з нею, щоби вивільнитися. Але навіть якби йому це й вдалося, чого би він тим добився. Зліва від нього стояв Делямарш, а справа тепер став Робінсон, він опинився у справжнісінькому полоні.

"Тішся, що Тебе не викинули", — сказав Робінсон, поплескуючи Карла рукою, яку він просунув під Брунельдиною пахвою.

"Викинути? — сказав Делямарш. — Втеклого злодюжку не викидають, а здають поліції. І це може трапитися з ним навіть завтра вранці, якщо він не вгамується".

Від цього моменту Карл уже не мав утіхи з видовища внизу. Лише вимушено, бо через Брунельду не годен був випростатися, Карл ледь перехилився через поруччя.