Зниклий Безвісти - Кафка Франц
А сходи навіть тут іще не закінчувалися, а вели кудись у напівтемряву, і ніщо не вказувало на те, що вони незабаром мають закінчитися. "Так я собі й думав, — сказав Робінсон тихенько, ніби йому досі дошкуляли болі, — Делямарш веде його! Росмане, чим би Ти був без Делямарша!" Робінсон стояв у спідній білизні, кутаючись, наскільки було можливо, в куценьку ковдру, яку дали йому з собою в готелі "Окциденталь", незрозуміло було, чому він не заходить до помешкання, замість виставляти себе на посміховисько перед людьми, що могли тут проходити. "Вона спить?" — спитав Делямарш. "Здається, ні, — сказав Робінсон, — та все одно я вирішив ліпше зачекати, поки прийдеш Ти". "Треба спочатку поглянути, чи вона не спить", — сказав Делямарш, нахиляючись до замкової шпарки. Довго порозглядавшись, у різний спосіб нахиливши голову, він підвівся і сказав: "її не видно як слід, жалюзі опущені. Вона сидить на канапі, можливо, й спить". "А що, вона хвора?" — спитав Карл, бо Делямарш стояв із таким виглядом, наче чекав якоїсь ради. Але тепер гостро перепитав: "Хвора?" "Він же її не знає", — сказав Робінсон замирливо.
Кількома дверима далі в коридор вийшли якісь дві жінки, вони витирали руки об фартухи, дивилися на Делямарша з Робінсоном і, здається, говорили про них. Із дверей вискочила ще якась зовсім молодесенька дівчинка з блискучим білявим волоссям і прошмигнула між жінок, повиснувши в них на руках.
"От огидні бабиська, — сказав Делямарш тихо, та, вочевидь, тільки з огляду на Брунельдин сон, — надалі я такого не потерплю, заявлю на них у поліцію і матиму святий спокій на роки. Не дивись", — засичав він на Карла, який не бачив нічого злого в тому, аби дивитися собі на жінок, раз уже доводиться в коридорі чекати, заки прокинеться Брунельда. І Карл роздратовано похитав головою, мовляв, не збирається він дослухатися до Делямаршевих пересторог, і вже збирався, щоби підкреслити це, рушити до жінок, коли Робінсон зі словами: "Росмане, стережися", — схопив його за рукав, а Делямарш, подратований уже Карлом, так розлютився на голосний сміх, яким залилася дівчинка, що, вимахуючи руками й ногами, кинувся до жінок, що позникали кожна в своїх дверях, ніби їх вітром здуло. "Ось так мені часто доводиться розчищати тут проходи, — сказав Делямарш, повертаючись неквапним кроком; але тут пригадав собі Карлів спротив і сказав: "Зате від Тебе я сподіваюся цілком іншої поведінки, інакше нічого доброго Тебе не чекає".
Тут із кімнати запитально, з м'якою і кволою інтонацією погукав якийсь голос: "Делямарш?" "Так, — відізвався Делямарш, радісно дивлячись на двері, — нам можна увійти?" "О, так", — долинуло з кімнати, і Делямарш, ще встигнувши кинути погляд на тих двох за спиною, повільно відчинив двері.
Вони вступили в цілковиту темряву. Завіса на балконних дверях — вікон тут просто не було — була спущена аж до підлоги й пропускала обмаль світла, до того ж до затемнення дуже докладалася і захаращеність кімнати меблями і порозвішуваним скрізь одягом. Повітря було сперте, тут просто-таки тхнуло порохами, що назбиралися в кутках, либонь, недосяжними для жодної руки. Перше, що Карл помітив, увійшовши, були три шафи, виставлені тісним рядочком.
На канапі лежала жінка, яка перед тим дивилася з балкона. її червона сукня внизу трохи задерлася і звисала тепер довгим краєчком аж на підлогу, ноги виднілися мало не до колін, на ній були грубі білі вовняні панчохи, взуття не було. "Але ж і спека, Делямарше", — сказала вона, відвернула лице від стіни, недбало простягнула руку Делямаршеві, яку той узяв і поцілував. Карлові було видно тільки її подвійне підборіддя, що перекочувалося при кожному оберті голови. "Може, розпорядитися підняти завісу?" — спитав Делямарш. "Тільки не це, — сказала вона, не розплющуючи очей і ніби розпачливо, — тоді буде ще гірше". Карл підійшов до ніг канапи, аби як слід роздивитися цю жінку, його дивували її нарікання, бо спека не була аж така надзвичайна. "Зачекай, я облаштую Тебе трохи зручніше, — боязко сказав Делямарш, розстебнув декілька ґудзиків під шиєю і розгорнув сукню, так що показалися шия та вершечки грудей і визирнув ніжний, жовтавий мереживний крайчик сорочки. "Хто це такий? — зненацька сказала жінка, показуючи пальцем на Карла. — Чого він так витріщився на мене?" "Дочекайся, заки знадобишся", — сказав Делямарш, відштовхуючи Карла, а жінку заспокоїв словами: "Це просто хлопець, якого я привів Тобі на прислугу". "Нікого мені не потрібно, — закричала вона, — чого Ти приводиш мені до помешкання чужих людей?" "Але ж Ти увесь час хотіла ще одного прислужника", — сказав Делямарш і клякнув; на канапі, попри всю її ширину, вже не було місця. "Ах, Делямарше, — сказала вона, — Ти ніяк не хочеш мене зрозуміти". "Ну, тоді я й справді Тебе не розумію", — сказав Делямарш і взяв її лице в долоні. "Але ж нічого не сталося, якщо Ти захочеш, він негайно піде звідси". "Раз він уже тут, нехай залишається", — сказала вона, мить подумавши, і Карл у своїй втомі був такий вдячний їй за ці, мабуть, не надто привітні слова, що, все ще подумки на тих безконечних сходах, якими йому, можливо, зараз знову доведеться сходити, переступив через Робінсона, що мирно спав на своїй ковдрі, і, незважаючи на Делямаршеве розлючене вимахування руками, сказав: "У кожному разі, дякую Вам за те, що дозволили ще трохи залишитися. Я не спав уже, мабуть, зо двадцять чотири години, а при цьому досить напрацювався і чимало всякого пережив. Я страшенно втомлений. Навіть не знаю, де я. Та коли кілька годин посплю, можете без зайвих балачок мене відіслати, і я радо піду". "Ти взагалі можеш тут залишитися, — сказала жінка і додала іронічно: — Місця в нас, як бачиш, досхочу". "Тож Тобі доведеться піти, — сказав Делямарш, — Ти нам не потрібен". "Ні, хай залишається", — сказалажінка споважнілим тоном. І Делямарш сказав Карлові, наче виконуючи її побажання: "Ляж кудись". "Може лягти на портьєри, але хай зніме чоботи, аби не подер". Делямарш вказав Карлові на місце, яке вона мала на гадці. Між дверима і трьома шафами було звалено велику купу найрізноманітніших віконних портьєр. Якби їх усі рівненько поскладати, найтяжчі на сам спід, легші зверху, і нарешті повитягати різні позастромлювані в ту купу дошки і дерев'яні кола, з цього вийшло би стерпне ложе, а так то була лише колихка і ковзка маса, на яку Карл все одно вмлівіч уклався, бо для якихось особливих приготувань до сну був надто втомлений, та й, з огляду на господарів, змушений якомога менше вовтузитися.
Він уже майже заснув, коли почув пронизливий зойк, підхопився і побачив, що Брунельда, випроставшись, сидить на канапі, тримаючи в обіймах Делямарша, який стоїть перед нею навколішки. Карл, знічений побаченим, знову вклався і занурився в портьєри, шукаючи продовження сну. Що він тут не витримає і двох днів, здавалося йому очевидним, та тим необхідніше було спершу як слід виспатися, щоб тоді приймати рішення при тверезому глузді, швидко і безпомильно.
Але Брунельда вже помітила його широко розплющені від утоми очі, що вже раз її налякали, і закричала: "Делямарше, я не витримаю цієї спеки, я вся горю, мені треба роздягнутися, скупатися, вишли тих двох десь із кімнати, куди хочеш, у коридор, на балкон, тільки щоб я їх тут не бачила. Людина ніби у власному помешканні, а все одно їй постійно перешкоджають. От якби я була на самоті з Тобою, Делямарше. Господи, вони ще досі тут!
Як цей безсоромний Робінсон у присутності дами розгулює в самій спідній білизні. А цей незнайомий хлопець, що хвилину тому так дико на мене глянув, знову вклався, думає ввести мене в оману. Пріч їх, Делямарше, вони мене обтяжують, вони налягли мені на груди, якщо я зараз умру, то все через них!"
"Зараз їх тут не буде; та одягнися вже", — сказав Делямарш, підійшов до Робінсона й поторсав його ногою, яку поставив йому на груди. Водночас загукав до Карла: "Росмане, вставай! Обоє мені на балкон. І начувайтеся, якщо увійдете, перш ніж Вас покличуть! А тепер раз-два, Робінсоне, — при цьому сильніше його поторсав, — а Ти, Росмане, дивись, аби я за Тебе не взявся", — на ці слова він двічі голосно сплеснув у долоні. "Як це довго триває!" — зойкнула Брунельда зі своєї канапи; сидячи, вона широко розставила ноги, щоби дати надмірно огрядному тілу більше простору, лише докладаючи неймовірних зусиль, сопучи і часто перепочиваючи, їй вдавалося схилитися настільки, щоби дотягнутися до верхнього краю панчіх і ледь-ледь їх зсунути, повністю зняти їх вона би нізащо не змогла, тут уже мусив допомогти Делямарш, на якого вона тепер нетерпляче чекала.
Геть посоловілий від утоми Карл сповз із купи портьєр і поволі рушив до балконних дверей, якийсь клапоть портьєрної тканини обплутався йому за ногу, а він байдуже волік його за собою. В своїй розсіяності він навіть мовив, проходячи повз Брунельду: "На добраніч", а тоді поманджав повз Делямарша, що трохи відхилив завісу перед балконними дверима, на балкон. Одразу за Карлом ішов Робінсон, мабуть, не менш сонний, бо дзижчав собі під ніс: "Завжди щось від тебе хочуть! Якщо Брунельда не піде, я не вийду на жоден балкон". Та, попри ці запевнення, без найменшого спротиву вийшов і, позаяк Карл уже опустився в шезлонґ, негайно вклався на кам'яну долівку.
Коли Карл прокинувся, був уже вечір, на небі світили зорі, за високими будинками вулиці навпроти сходив місяць. Тільки трохи порозглядавшись у цій незнайомій місцевості, вдихнувши кілька разів прохолодне, повне свіжости повітря, Карл усвідомив, де він. Який же він необачний, знехтував усіма порадами надкухарки, всіма Терезиними застереженнями, всіма власними побоюваннями, і ось сидить тут преспокійно на Делямаршевому балконі, проспав тут пів дня, так ніби там за фіранкою нема Делямарша, його запеклого ворога. На долівці крутився лінивий Робінсон, смикав Карла за ногу, здавалося, так він його і збудив, бо сказав: "Але ж і сон у Тебе, Росмане! Ось що значить безжурна юнь. І скільки Ти збираєшся ще спати. Я би дав Тобі поспати ще, але, по-перше, мені тут на підлозі нудно, а по-друге, я страшенно зголоднів. Встань на хвильку, будь ласка, я там у кріслі заховав щось їстівне, хочу витягнути. Тобі теж перепаде".
