Війна з салмандрами - Чапек Карел

Франтік мені розкаже, що там пишуть у газетах. А тоді підемо додому, на Вишеград, і невістка приведе до нас обох діточок…" Пан Повондра на хвилинку поринув у спокійне щастя дідуся. За рік Марженка піде до школи, радів він; а малий Франтік, онучок, важить уже тридцять кілограмів… Пана Повондру охопило сильне й глибоке почуття, що все гаразд, усе в якнайліпшому порядку.

А он уже й син стоїть на березі й махає рукою. Пан Повондра веслує туди.

— Зібрався-таки, — докірливо каже він. — Гляди не впади у воду!

— Клює? — питає син.

— Не дуже, — буркає батько. — Попливемо вище?

Неділя, гарна пообідня година; ще рано, ще не сунуть додому з футболу та всяких таких дурниць різні бевзі та нероби. Прага безлюдна й тиха; поодинокі перехожі на набережних і на мосту нікуди не квапляться, ступають статечно, з гідністю. Це поважні, розумні люди, вони не збиваються в купки на березі й не глузують із влтавських рибалок.

Повондру-батька знов охоплює приємне й глибоке почуття порядку.

— Ну, що ж там, у газетах, нового? — питає він по-батьківському суворо.

— Нічогісінько, тату, — відповідає син. — Ось тільки пишуть, ніби саламандри вже підкопались аж під Дрезден.

— То вже й німцям капець? — констатує старий. — Знаєш, Франтіку, ті німці страх який чудний народ. Культурний, але чудний. Я знав одного німця, він шофером на фабриці служив, то вже такий грубіян був! Але машину держав у порядку, що правда, то правда… Виходить, уже й Німеччина зникла з карти світу… — міркував пан Повондра. — А як козирилася колись! Страхіття! Все армія, все солдати… Та де там! Саламандрам і німець не дасть ради. Я, бач, тих саламандр знаю. Пам'ятаєш, як я водив тебе на них подивитися, ще як ти отакенький був?

— Он клює, тату, — перебив син.

— Та то верховодка, — буркнув старий і ворухнув вудлищем. "То виходить, уже й Німеччина, — подумаз він. — Ну що ж, тепер нас нічим не здивуєш. А скільки раніш було галасу, коли саламандри потоплять яку країну! Хай там навіть якась Месопотамія чи Китай, однаково всі газети були того повні. А тепер уже цим там не переймаються, — міркував меланхолійно пан Повондра, мляво позираючи на свою вудку. — Звикають люди до всього, що вдієш. До нас іще не дійшло, то й дарма… Аби лиш не оця дорожнеча. Приміром, скільки нині деруть за каву… Звісно, Бразілія теж зникла вже під водою… Все ж таки це позначається на торгівлі, коли потоне такий шмат землі!"

Поплавець пана Повондри погойдується на легеньких хвильках. "Скільки ж ті саламандри вже затопили! — згадує старий. — І Єгипет, і Китай, і Індію… Як подумаєш, що Чорне море тепер сягає аж Полярного кола… Такої води, страх! Ніде правди діти, добре вони пообгризали наші материки… Ще хоч не дуже швидко воно в них посувається…"

— Кажеш, саламандри уже в Дрездені? — промовив старий.

— За шістнадцять кілометрів од Дрездена. Це вже трохи не вся Саксонія під водою.

— Бував я там колись із паном Бонді, — згадав Повондра-батько. — Багатюща земля була, Франтіку, але щоб їли там дуже смачно, то не скажу. А взагалі, славні там люди, не те що пруссаки. Куди там і рівняти.

— Таж і Пруссії вже катма.

— І невелике диво, — процідив старий. — Я пруссаків не люблю. Зате французам тепер добре, коли німців не стало. Передихнуть тепер французи.

— Не дуже, тату, — заперечив Франтік. — Недавно було в газетах, що й Франції вже добра третина під водою.

— Еге, — зітхнув старий. — У нас, у пана Бонді цебто, був один француз, камердинер, Жаном звали. До жіноцтва був ласий — страм, та й годі. А воно ж до добра не доводить — така легковажність.

— Але за десять кілометрів від Парижа тих саламандр нібито розбили, — повідомив Франтік. — Наробили підкопів і висадили їх у повітря. Два корпуси саламандр там нібито загинуло!

— Атож, вояка з француза добрий, — підтвердив тоном знавця пан Повондра. — Той Жан наш теж був такий, що не підступай. Не знаю, звідки воно в нього й бралось. Напахчений, наче з перукарні, але як устряне в бійку, то вже бився так бився. Але два корпуси саламандр — то небагато. Як подивлюся, — замислився старий, — то з людьми люди краще вміли воювати. І швидше все було. Бо з цими саламандрами вже дванадцять років тягнеться, а все нічого, тільки підготовляють вигідніші позиції. Ех, як я був молодий, хіба такі бували бої! Тоді, було, зійдуться — з одного боку три мільйони солдатів і з другого три мільйони, — старий розвів руками так рвучко, що аж човен гойднувся, — та як ударять одні на одних! А це хіба справжня війна… — розсердився Повондра-батько. — Самі бетонні дамби, а щоб багнетна атака — де там!

— Та як же людям із саламандрами так битися! — став на захист новітніх методів війни молодий Повондра. — Як же ви підете в багнетну атаку під воду?

— Отож-бо, — зневажливо буркнув пан Повондра. — Не можуть вони з ними битися по-справжньому. А пусти людей на людей, то й рота роззявиш, як побачиш, що вони вміють. Що там ви знаєте про війну!

-. Хоч би вона сюди не дійшла… — сказав Франтік трохи несподівано. — Знаєте, коли маєш дітей…

— Як це сюди? — вигукнув старий наче аж роздратовано. — Цебто сюди, до Праги?

— Та взагалі до нас, у Чехію, — засмучено пояснив Повондра-молодший. — Бо якщо саламандри вже під Дрезденом…

— Дурний! — докірливо сказав Повондра-батько. — Як вони сюди доберуться? Через наші гори?

— А по Лабі… Й далі понад Влтавою. Повондра-батько зневажливо пирхнув.

— Таке скажеш — по Лабі! Це хіба до Подмокл, а далі як? Там, хлопче, скеля на скелі. Я там бував. Ні, сюди саламандри не доберуться, нам боятися нічого. І швейцарцям теж. Бач як воно вигідно, що в нас нема морських берегів, скажи? Нині нещасний той, у кого є море.

— Таж воно тепер уже до Дрездена дійшло…

— Там німці, — рішуче перебив старий. — То їхнє діло. Але до нас саламандри не доберуться, хіба не ясно? Адже їм перш довелось би розламати оті скелі, а хіба тобі втямки, скільки тут роботи!

— Що там робота! — похмуро відказав Повондра-син. — Роботи вони не бояться. Ви ж знаєте, що в Гватемалі вони ціле нагір'я затопили.

— Це інша річ, — відказав старий категорично. — Не плети дурниць, Франтіку! То було в Гватемалі, а не в нас. У нас зовсім не ті умови.

Повондра-молодший зітхнув:

— Вам видніше, тату. Але як подумаю, що ці потвори вже затопили п'яту частину всіх суходолів…

— Коло моря, дурню, тільки коло моря. Ти не тямиш політики. Адже ті держави, що коло моря, воюють із ними, а ми — ні. Ми нейтральна держава, і того вони не можуть на нас напасти. Отак воно. І не балакай безперестану, а то я нічого не спіймаю.

Над водою стояла тиша. Дерева на Стрілецькому острові вже відкидали довгі прозорі тіні на поверхню води. На мосту дзеленчав трамвай, по набережній гуляли няньки з колясочками та по-недільному статечні люди.

— Тату, — раптом шепнув Повондра-син якось по-дитячому.

— Що таке?

— То не сом?

— Де?

Якраз навпроти Національного театру з води вистромилась велика чорна голова й помалу рухалася проти течії.

— То сом? — знову спитав Повондра-молодший. Батько пустив з руки вудку.

— Ото? — скрикнув він, показуючи тремтячим пальцем. — Ото?

Чорна голова зникла під водою.

— То не сом, Франтіку, — сказав старий Повондра якимсь чужим голосом. — Ходімо додому. Це кінець.

— Який кінець?

— То саламандра. Вони, значить, уже тут. Ходімо додому, — повторив він, неслухняними руками складаючи вудлище. — Це вже кінець!

— Ви весь дрижите, — злякався Франтік. — Що з вами?

— Ходім додому, — збуджено бурмотів старий, і підборіддя його жалісно трусилося. — Мені холодно. Мені холодно. Ще цього нам бракувало. Це кінець, розумієш? То вони вже тут. Господи, як холодно! Я хочу додому.

Повондра-син стривожено подивився на нього й схопився за весла.

— Я проведу вас, тату, — сказав він теж ніби не своїм голосом і сильними ударами весел погнав човен до острова. — Облиште, я сам прив'яжу.

— Чого це раптом так холодно стало? — дивувався старий, цокаючи зубами.

— Я триматиму вас, тату. Ходімо, — заспокоював його син, узявши під руку. — Ви, мабуть, застудилися на воді. То якась деревина пливла.

Старий тремтів, наче осиковий лист.

— Знаю я, яка деревина. Ти мені будеш розказувати. Кому, як не мені, знати, що таке саламандри. Пусти!

Повондра-молодший зробив те, чого не робив ще ні разу в житті: підкликав таксі.

— На Вишеград, — сказав він і підштовхнув батька в машину. — Я вас відвезу, тату. Воно й пізно вже.

— Ще б пак не пізно, — цокотів зубами Повондра-батько. — Таки пізно. Це вже кінець, Франтіку. То не деревина була. То вони.

Вдома синові довелося трохи не на руках знести старого сходами нагору.

— Постеліть, мамо, — квапливо зашепотів він на дверях. — Треба тата покласти, він чогось занедужав.

І ось Повондра-батько лежить у постелі; його ніс якось дивно зморщується, а губи белькочуть щось нерозбірливе. Який же він старий на вигляд, який старий! Ось наче трохи заспокоївся…

— Вам полегшало, тату?

В ногах у ліжка шморгає носом і плаче в фартух стара пані Повондрова; невістка розпалює грубку, а діти — Франтік і Марженка — втуплюють великі злякані очі в дідуся, ніби не впізнають його.

— Може, лікаря покликати, тату?

Старий Повондра дивиться на дітей і щось шепоче. Раптом з очей у нього бризкають сльози.

— Вам подати щось, тату?

— Це я, це я, — шепоче старий. — Щоб ти знав, це я в усьому винен. Якби я тоді не пустив того капітана до пана Бонді, то нічого цього б не сталося…

— Так нічого ж не сталося, тату, — заспокійливо сказав Повондра-син.

— Що ти тямиш, — прохрипів старий. — Це ж кінець, розумієш? Кінець світу. Тепер море прийде й сюди, коли вже саламандри тут… І це я наробив: не слід було пускати того капітана… Нехай же люди колись дізнаються, хто в усьому цьому винен.

— Дурниці, — відрубав син. — І не думайте про це, тату. Цз всі люди зробили. Уряди зробили, капітал… Усі хотіли мати тих саламандр якнайбільше, Всі хотіли на них нажитись. Ми Також посилали їм зброю і всяку всячину… Ми всі винні.

Старий Повондра неспокійно заворушився:

— Колись усюди було море — і знов буде. Це кінець світу. Мені якось один пан сказав, що й тут, де Прага, було колись морське дно… Я гадаю, що це й тоді саламандри зробили. Отож не слід було мені тоді про того капітана доповідати. Мені наче й підказувало щось: "Не треба!" — але я подумав, може, він, капітан той, якусь там крону в руку тицьне… А він, бач, і не тицьнув.