Війна з салмандрами - Чапек Карел
Перша держава, яка опинилась у стані війни з саламандрами, була Великобританія. За кілька годин саламандри потопили майже всі британські судна, що стояли на якорі в портах; протидіяти цьому не було ніякої змоги. Тільки судна, що перебували в чистому морі, були у відносній безпеці, та й то лиш поки вони крейсували в глибоководних районах моря; так урятувалась частина британського військового флоту, яка прорвала блокаду Мальти й зосередилась над глибинами Іонічного моря. Але й ці судна незабаром були вистежені маленькими підводними човнами саламандр і одне за одним потоплені. За шість тижнів Великобританія втратила чотири п'ятих усього свого морського тоннажу.
Історія дала Джонові Булю нагоду ще раз виявити свою славнозвісну впертість. Уряд його величності не захотів вести переговори з саламандрами й не скасував заборони постачати їм продовольство й матеріали.
— Британський джентльмен ставиться гуманно до тварин, але угод з ними не укладає, — заявив англійський прем'єр від імені всієї нації.
Вже через кілька тижнів на Британських островах почала даватися взнаки катастрофічна нестача харчових продуктів. Тільки діти одержували щодня скибочку хліба та кілька ложок чаю або молока; англійський народ терпів цю знегоду з безприкладною мужністю, хоч і впав так низько, що з'їв усіх своїх породистих коней. Принц Уельський власноручно провів першу борозну на спортивному полі Королівського Гольф-клубу, де мали вирощувати моркву для лондонських сирітських притулків. На тенісних кортах у Вімблдоні посадили картоплю, іподром у Аскоті засіяли пшеницею.
— Ми не спинимось і перед найбільшими жертвами, — запевнив у парламенті лідер консервативної партії, — але честі британця не заплямуємо.
Оскільки прорвати блокаду узбереж Британських островів не було змоги, для Англії лишалась єдина дорога для довозу припасів і зносин з колоніями — повітряна. "Ми повинні мати сто тисяч літаків"[144], — заявив міністр авіації, і всі, хто мав руки й ноги, взялися за здійснення цього гасла; промисловість гарячково готувалась випускати тисячу літаків щодня, але несподівано втрутились уряди інших європейських держав, висловивши різкий протест проти такого порушення рівноваги в повітрі, і британському урядові довелось відмовитися від своєї авіаційної програми й зобов'язатись, що літаків буде збудовано всього двадцять тисяч, і то аж за п'ять років. Отже, англійцям лишалось або голодувати далі, або платити кошмарні ціни за продукти, приставлені літаками інших держав; фунт хліба коштував десять шилінгів, пара пацюків — одну гінею, баночка кав'яру — двадцять п'ять фунтів стерлінгів. Одне слово, то були золоті дні для торгівлі, промисловості й сільського господарства континентальної Європи. Оскільки англійський військовий флот був знищений з самого початку, бойові дії проти саламандр провадилися тільки з суходолу й з повітря. Наземні війська стріляли в воду з гармат і кулеметів, не завдаючи, як видно, великих втрат саламандрам; трохи ефективніше було бомбардування моря з літаків. У відповідь саламандри обстрілювали з підводних гармат британські гавані й скоро обернули їх у купи руїн. З гирла Темзи вони обстрілювали й Лондон, і командування англійської армії спробувало знищити саламандр бактеріями, гасом та їдкими хімікаліями, отруївши ними Темзу й деякі затоки. А саламандри тоді пустили на узбережжя стодвадцятикілометрову хмару отруйних газів. Це була тільки демонстрація, але її вистачило: англійський уряд уперше в історії змушений був просити втручання інших держав, посилаючись на заборону хімічної війни.
Наступної ночі в ефірі залунав хрипкий, гнівний, владний голос Верховного Саламандра:
— Алло, люди! Хай Англія не дуріє! Якщо ви отруюватимете нам воду, ми вам отруїмо повітря. Ми користуємось тільки вашою власною зброєю. Ми не варвари. Ми не хочемо воювати з людьми. Ми тільки хочемо, щоб нам дали змогу жити. Пропонуємо вам мир. Ви постачатимете нам вашу продукцію й продаватимете свої континенти. Ми ладні добре заплатити за них. Ми пропонуємо вам навіть більше, ніж мир. Пропонуємо торгівлю. Ми дамо вам золота за вашу землю. Алло, звертаюсь до уряду Великобританії. Повідомте свою ціну за південну частину Лінкольншіру над затокою Уеш. Даю вам три дні на роздуми. На цей час припиняю всі воєнні дії, крім блокади.
В ту саму хвилину на узбережжях Англії затихла підводна канонада. На суходолі теж замовкли гармати. Настала дивна, майже моторошна тиша. Британський уряд заявив у парламенті, що не має наміру вести переговори з саламандрами. Населення районів поблизу затоки Уеш та Лінн-Діпа попередили, що, очевидно, цим краям загрожує великий наступ саламандр, а тому краще було б евакуюватися з узбережжя в глиб країни; але надані для цієї мети поїзди, автобуси та автомобілі вивезли тільки дітей та частину жінок. Чоловіки всі до одного лишились на місці: їм просто в голові не вкладалося, що англієць може втратити свою землю. За хвилину після кінця триденного перемир'я пролунав перший постріл: під звуки полкового маршу "Червона троянда" вистрелила гармата королівського Північно-Ланкашірського полку. У відповідь загримів страхітливий вибух. Долина річки Нен запалась аж до Вісбека, і туди ринули морські води з затоки Уеш. Окрім усього іншого, під воду пішли знамениті руїни Вісбекського абатства, замок Голланд, корчма "Святий Георгій і дракон" та інші пам'ятки старовини.
Наступного дня британський уряд, відповідаючи на запит у парламенті, заявив, що для оборони узбереж Англії було вжито всіх можливих заходів військового характеру і що не виключені й нові напади на територію Англії, які можуть мати далеко більші масштаби; одначе уряд його величності не може провадити переговори з ворогом, який не щадить цивільного населення і навіть жінок. (Схвальні вигуки). Тепер ідеться вже не про долю Англії, а про весь цивілізований світ. Великобританія бажає почати переговори про міжнародні гарантії, які стримали б ці жахливі варварські напади, що загрожують усьому людству.
Через кілька тижнів після цього у Вадуці зібралася всесвітня конференція держав.
Вадуц обрали тому, що Високим Альпам саламандри не загрожували, а до того ж туди ще раніше повиїжджала більшість заможних людей та визначних суспільних діячів із приморських країн. Конференція, як визнавали повсюди, енергійно взялася за вирішення всіх актуальних світових проблем. Насамперед усі країни (крім Швейцарії, Абіссінії, Афганістану, Болівії та інших держав, віддалених від моря) принципово відмовилися визнати саламандр самостійною державою — учасницею війни, головним чином через те, що потім і їхні саламандри могли б вважати себе підданими цієї саламандрової держави; не виключено, що визнана таким чином саламандрова держава стала б претендувати на суверенітет над усіма водами й узбережжями, де живуть саламандри. Через це і юридично, і практично неможливо було оголосити саламандрам війну чи якимсь іншим чином натиснути на них у міжнародному плані: кожна держава мала право виступати тільки проти своїх саламандр, бо це її чисто внутрішня справа. Тому не могло бути й мови про якісь колективні дипломатичні чи воєнні демарші проти саламандр. Державам, які зазнали їхнього нападу, можна було подати міжнародну допомогу тільки в формі закордонних позик на оборонні потреби.
Тоді Англія висунула пропозицію, щоб усі держави принаймні зобов'язалися припинити постачання саламандрам зброї та вибухових речовин. Уважно розглянувши цю пропозицію, її відхилили — насамперед через те, що таке зобов'язання вже є в Лондонській конвенції; по-друге, жодній державі не можна заборонити, щоб вона постачала своїм саламандрам "тільки для власних потреб" технічне спорядження і зброю для оборони власних берегів; і, по-третє, приморські держави, "як легко зрозуміти, зацікавлені в підтриманні добрих взаємин із жителями моря", а тому вважають за доцільне "поки що утриматись від будь-яких заходів, що їх саламандри могли б сприйняти як репресивні"; проте всі держави ладні були обіцяти, що постачатимуть зброю та вибухові речовини й тим державам, які зазнають нападу саламандр.
На таємному засіданні прийняли пропозицію Колумбії почати з саламандрами хоча б неофіційні переговори. Верховного Саламандра попросять прислати до Вадуца своїх уповноважених. Представник Великобританії різко заперечував проти цього, відмовившись брати участь у спільних із саламандрами засіданнях, та врешті погодився тимчасово виїхати до Енгадіну "з огляду на стан здоров'я". Тієї ночі урядові радіостанції всіх приморських держав передали звернення до його ексцеленції Верховного Саламандра, щоб він призначив своїх представників і послав їх до Вадуца. Відповіддю було хрипке: "Гаразд, цього разу ми ще підемо до вас, але наступного ваші делегати з'являться до мене під воду". Потім — офіційне повідомлення: "Повноважні представники саламандр приїдуть післязавтра ввечері Східним експресом на станцію Букс".
У якнайбільшому поспіху було підготовано все потрібне, щоб прийняти делегатів саламандр; для них опорядили найрозкішнішу лазню у Вадуці й спеціальним поїздом привезли в цистернах морську воду їм для ванн. Увечері на станції в Буксі мала бути лиш так звана неофіційна зустріч, і на неї з'явилися тільки секретарі делегацій, представники місцевої влади й зо дві сотні репортерів, фотографів та кінооператорів. Точно о 6 годині 25 хвилин на станції зупинився Східний експрес. Із салон-вагона зійшли на червоний килим троє високих елегантних добродіїв, а за ними кілька бездоганних, вичепурених секретарів із важкими портфелями.
— А де ж саламандри? — спитав хтось півголосом.
Дві чи три офіційні особи нерішуче ступили назустріч тим трьом добродіям; та перший з них уже сказав тихо й квапливо:
— Ми — делегація саламандр. Я — професор ван Дотт із Гааги, це метр Россо Кастеллі, паризький адвокат, а це доктор Маноель Карвальйо, адвокат із Лісабона.
Ті, що прийшли їх зустрічати, вклонилися й відрекомендувались.
— То ви не саламандри, — зітхнув з полегкістю французький секретар.
— Звичайно, ні, — відказав д-р Россо Кастеллі. — Ми їхні адвокати. Пробачте, он ті добродії ззаду, мабуть, хочуть зняти нас для кінохроніки.
І усміхнених саламандрових делегатів почали завзято фотографувати та знімати на кіноплівку.
