Чужинець на чужій землі - Гайнлайн Роберт
Майку, ти не марсіанин, ти людина.
— Що таке "людина"?
Джубал подумки зітхнув. Він був впевнений, що Майк зміг би процитувати весь перелік словникових визначень. Проте досі хлопчина ще не ставив таких дратівливих питань; він завжди питав про щось, очікуючи, що його водний брат зможе відповісти.
— Я людина, ти людина. Ларрі людина.
— Але Анна не людина?
— Гм... Анна людина, самиця людини. Жінка.
(— Дякую, Джубале.
— Заткнись, Анно.)
— Немовля — це людина? Я ніколи не бачив немовлят, але бачив картинки у гримучій кор... по стереобаченню. Немовлята не такі, як Анна... І Анна не така, як ти... І ти не такий, як я. Але немовля — це пташеня людини?
— Гм... Так, немовля — це людина.
— Джубале... Я думаю, що ґрокнув, що мій народ — і марсіани, і люди. Без форми. Форма — це не людина. Людина — це ґрокання. Я правильно висловився?
Джубал відчув, що має рішучий намір відмовитися від Філософського Суспільства і почати плести мереживо. Що таке "ґрокання"? Він й сам використовував це слово вже тиждень, але все ще не ґрокнув його. Але що таке "людина"? Безстрашне двоноге без пір'я? Образ Божий? Чи просто випадковий результат "природного відбору" у цілковито обридлому тавтологічному визначенні? Невільник смерті і податків? Здається, марсіани перемогли смерть, і він уже зрозумів, що, здається, у них немає ні грошей, ні власності, ні уряду в людському розумінні. Тож навіщо їм потрібні податки?
І знову хлопець мав рацію; форма не підходить для визначення "людини": неважлива, як пляшка, у якій міститься вино. Ти можеш зробити з цієї пляшки людину, — як той нещасний хлопець, чиє життя росіяни наполегливо хотіли "врятувати", помістивши живий мозок у скляний контейнер і оточивши дротами, ніби телефонну станцію. Боже, що за жахливі жарти! Йому було цікаво, чи нещасний зберіг почуття гумору, — хоча б чорного.
Але зараз, якщо по суті, з неупередженої точки зору марсіанина: чим саме людина відрізняється від інших земних тварин? Чи буде раса, яка освоїла левітацію (і Бог святий знає, що ще), підтримувати мистецтво інженерії? І якщо так — то що виграє перше місце: Асуанські греблі чи тисячі миль коралових рифів? Людська самовпевненість? Це лише пусте марнославство; з північних графств не доповідали, тому нині ні в кого немає доказів, що серед китів чи гігантських секвой не було видатних філософів чи поетів, більших від людських.
Була одна галузь, в якій людині не було рівних: вона свідчила про необмежену майстерність у вигадуванні ефективніших способів убивати, підкорювати, мучити та всіма шляхами створювати одне одному неприємності. Людина — це її власний найжорстокіший жарт на собою. Основа гумору була...
— Людина — це тварина, яка сміється, — відповів Джубал.
Майк серйозно над цим задумався:
— Тоді я не людина.
— Що?
— Я не сміюся. Я чув сміх, і це мене налякало. Потім я ґрокнув, що це не шкодить. Я намагався навчитися... — Майк відкинув голову назад і видав сипле гоготіння, що дратувало більше від каркання дурня.
Джубал закрив вуха:
— Зупинись! Зупинись!
— Ти почув, — сумно погодився Майк, — я не можу правильно цього зробити. Тож я не людина.
— Зачекай-но хвилину, синку. Не здавайся так швидко. Ти просто ще не навчився сміятися... І ніколи не навчишся, просто намагаючись це копіювати. Але колись ти навчишся — я обіцяю. Якщо житимеш серед нас достатньо довго, одного дня ти побачиш, які ми смішні, і сам почнеш сміятися.
— Буду?
— Будеш. Не переймайся цим і не намагайся ґрокнути це; просто дозволь йому прийти. Знаєш, синку, навіть марсіанин колись засміється, коли ґрокне нас.
— Я чекатиму, — спокійно погодився Сміт.
— А поки ти чекатимеш, навіть не сумнівайся в тому, що ти людина. Ти людина. Людина, народжена жінкою, народжена для тривог... і одного дня ти ґрокнеш її повноту і сміятимешся, тому що людина — це тварина, яка сміється сама з себе. Що ж до твоїх марсіанських друзів — я не знаю. Я ніколи їх не бачив, не ґрокнув їх. Але ґрокнув, що вони можуть бути "людьми".
— Так, Джубале.
Гаршоу думав, що розмова закінчена, і відчув полегшення. Він вирішив, що не почувався таким розгубленим з того дня, як його батько взяв на себе сміливість пояснити йому про пташок, бджіл та квіти — коли було занадто пізно.
Але Людина з Марса ще не закінчив:
— Джубале, мій брате, ти запитував мене: "Хто створив Світ?", і я не мав слів, щоб сказати, чому не відразу зрозумів, що це питання. Я розмірковував над словами.
— І?
— Ти сказав мені: "Бог створив Світ".
— Ні, ні! — поспішно сказав Гаршоу. — Я сказав тобі це, оскільки всі ці релігії кажуть багато, а більшість з них стверджують: "Бог створив Світ". Я сказав тоді, що не ґрокаю повноту, але "Бог" — це слово, яке вони використовують.
— Так, Джубале, — погодився Майк, — "Світ — це Бог".
А потім додав:
— Ти ґрокаєш.
— Ні. Мушу визнати, що ні.
— Ти ґрокаєш, — обережно повторив Сміт. — Я поясню. У мене не було слів. Ти ґрокаєш, Анна ґрокає. Я ґрокаю. Трава під моїми ногами ґрокає у радісній красі. Але мені потрібно було слово. Це слово — Бог.
Джубал трусонув головою, щоб прояснити свідомість:
— Продовжуй.
Майк із тріумфом вказав на Джубала:
— Ти є Бог!
Джубал ляснув себе по обличчю:
— О Ісусе! Що я накоїв? Послухай, Майку, заспокойся! Охолонь! Ти мене не зрозумів. Вибач. Мені дуже шкода. Просто забудь, що я казав і ми почнемо спочатку іншим разом. Але...
— Ти є Бог, — спокійно повторив Майк. — Той, що ґрокає. Анна — Бог. Я — Бог. Радісна трава — Бог. Джилл завжди ґрокає у красі. Джилл — Бог. Усе сформоване, зроблене і створене разом... — він пробурчав щось марсіанською та посміхнувся.
— Добре, Майку. Але нехай це почекає. Анно, ти запам'ятала усе це?
— Ви ж готові закластися, що так, бос!
— Зроби для мене запис. Я над ним попрацюю. Я не можу залишити це просто так. Я мушу... — Джубал підняв очі і сказав: — О, мій Бог! Усім бойова тривога! Анно! Встанови тривожну кнопку в режим аварійного керування і, заради Бога, тримай пальця на ній; вони не повинні летіти сюди, — він глянув знову, два великих повітряних авто прямували до них з півдня. — Але боюся, що саме це вони і роблять. Майку! Ховайся в басейн! Пам'ятай, що я тобі казав, вниз у найглибшу частину, залишайся там, підтримуй спокій і не піднімайся, аж доки я не відправлю за тобою Джилл.
— Так, Джубале.
— Негайно! Рухайся!
— Так, Джубале. — Майк пробіг кілька кроків, стрибнув у воду та зник. Він пам'ятав, що потрібно тримати коліна прямо, пальці випрямити, а ноги разом.
— Джилл! — закричав Джубал. — Пірни і вилізь нагору. Ти теж, Ларрі. Якщо хтось це бачив, то я хочу заплутати їх у тому, скільки людей користуються басейном. Дорказ! Вилазь швидше, дитинко, і знову пірни. Анно... Ні, у тебе тривожна кнопка; ти не можеш.
— Я можу надягти свою мантію і підійти до краю басейну. Бос, ти хочеш якоїсь затримки з цим аварійним керуванням?
— Гм... Так — тридцять секунд. Якщо вони приземляться тут, одразу ж надягни свою мантію Свідка і знову поклади пальця на кнопку. Потім — чекай. Якщо я покличу тебе до себе, відпускай повітряну кульку. Але я не посмію закричати "Вовк!", якщо тільки не... Ох, схоже, що там — ще й тюремний фургон; прекрасно. О чорт, я думав, вони спочатку влаштують переговори.
Перше авто зависло, потім почало вертикально приземлятися у саду, поруч з басейном; друге на низькій висоті повільно закружляло над будинком. Авто були чорні, вони були розміром із транспортний фургон і мали лише одну маленьку непомітну особливість: стилізований малюнок глобусу Федерації.
Анна поклала радіоприймач, який мав "відпустити повітряну кульку", швидко переодяглася у професійну уніформу, знову підняла приймач і поклала пальця на кнопку. Двері першого авто почали відчинятися, ніби до них доторкнулися, і Джубал пішов до неї із самовпевненою войовничістю пекінеса. Звідти вийшов якийсь чоловік. Джубал закричав:
— Заберіть свою прокляту Богом груду металу з моїх трояндових кущів!
Чоловік сказав:
— Джубал Гаршоу?
— Ви мене почули! Скажіть тому телепню, який вас привіз, щоб підняв цю таратайку і від'їхав назад! Повністю з саду на траву! Анно!
— Йду, бос.
— Джубале Гаршоу, я маю повноваження...
— Мене це не цікавило б, навіть якби ви мали повноваження Короля Англії; спочатку заберіть ту залізяку з моїх квітів! Тоді, присягаюся, я виступлю в суді за... — Джубал глянув на чоловіка, який щойно приземлився, вдавши, ніби тільки щойно його побачив:
— О, то це ви, — сказав він з гірким презирством. — Ви народилися таким тупим, Гайнріх, — чи вас цього вчили? І коли той телепень у формі, який працює на вас, навчився літати? Сьогодні вранці? У той час, коли ми з вами розмовляли?
— Будь ласка, ознайомтеся з ордером, — капітан Гайнріх сказав з обережним терпінням. — Потім...
— Заберіть своє авто з моїх клумб зараз же, або я подам на вас до суду, який буде коштувати вам пенсії!
Гейнріх вагався.
— Зараз! — закричав Джубал. — І скажіть отим іншим селюкам вийти і підняти свої великі ноги! Отой ідіот з кривими зубами стоїть на премії Елізабет М. Г'юїт!
Гайнріх повернув голову:
— Хлопці, обережно з тими квітами. Пескіне, ти стоїш на одній з них. Роджере! Підніми авто та пересунь його десь на п'ятдесят футів, подалі від саду.
Він знову зосередився на Гаршоу.
— Це вас задовольнить?
— Якщо він пересуне її, — але ви все одно відшкодуєте збитки. Погляньмо на ваше посвідчення особи... і покажіть його Справедливому Свідку та голосно й чітко назвіть їй своє ім'я, звання, організацію та платіжний номер.
— Ви знаєте, хто я. А зараз у мене є повноваження...
— У мене є повноваження загального закону зробити вам проділ дробовиком — якщо ви не діятимете згідно з чинним законодавством! Я знаю, хто ви. Ви виглядаєте там само, як та приручена мавпа, з якою я говорив по телефону сьогодні вранці, — але це не доказ, і я не впізнаю вас. Ви мусите назватися згідно з формулюванням закону — Світовий Кодекс, параграф 1602, частина II, — перед тим, як зможете показати свій ордер. І це стосується також і тих мавп, і того паразита-пітекантропа, який у вас за пілота.
— Вони офіцери поліції, що діють за моїми наказами.
— Я не знаю, що вони собою являють. Вони могли взяти ці, які їм не за розміром, клоунські костюми напрокат. Буква закону, сер! Ви вдерлися до мого замку.
