Пертська красуня - Скотт Вальтер

Дівчина завмерла в святобливій позі, слухаючи повчання ченця-картезіанця в білій сутані та каптурі. Своє казання чернець завершив молитвою, яку побожно повторювала його прозелітка.

Скінчивши молитву, священик кілька хвилин сидів, мовчки задивившись на чудовий краєвид, красу якого не могла приховати навіть ця рання й прохолодна пора. Нарешті чернець знов звернувся до своєї учениці:

— Коли я бачу цей багатий і розмаїтий край з його замками, церквами й монастирями, ці величні палаци і родючі ниви, ці розлогі ліси й широку річку, я не знаю, дочко моя, чому дужче дивуватися — господній щедрості чи людській невдячності. Бог дав нам землю, прекрасну й родючу, а ми обернули його щедрий дарунЬк на всіяне кістьми бойовище. Він дав нам снагу підкоряти стихії, навчив зводити оселі, щоб у них жити й мати захисток, а ми обернули їх на кубла грабіжників і горлорізів.

— Але ж, отче мій,— відказала Катаріна,— навіть у тому, що щі тут бачимо, можна знайти втіху. Гляньте на оті чотири монастирі з церквами та дзвонами, які своїми мідними голосами закликають людей подумати про їхній святий обов'язок. Мешканці тих монастирів зреклися всього світу, його радостей та прагнень, і віддали себе служінню небесам... Хіба це не свідчить про те, що хоч Шотландія і стала краєм крові й гріха, вона все ж таки жива і не глуха до вимог, що їх віра ставить перед родом людським?

— Істинно, дочко,— відказав священик,— слова твої звучать правдиво. Та як придивитися ближче, то надто багато з утіх, про які ти кажеш, виявляться оманливими. Це правда, були часи, коли добрі християни добували собі хліб працею рук своїх і гуртувалися в громади не для того, щоб легко було жити й солодко спати, а щоб покріплювати одне одного у вірі, вчитися проповідувати слово боже. Безперечно, й тепер можна знайти таких людей у святих обителях, на які ми оце дивимось. Та боюся, що в серцях багатьох із них любов до бога охолола. Наші церковники розбагатіли завдяки всіляким дарам. Праведні люди дають їх з набожності, а грішні — через невігластво, гадаючи, що так куплять прощення церкви, яке небо дарує тільки тим, хто щиро покаявся. Отож церква дедалі багатіла, а її вчення, на превеликий жаль, ставало все темнішим і невиразнішим,— так пломінця за ґратками золотого світильника, бува, видно гірше, ніж крізь скляне віконце. Бог свідок, я придивляюсь до всього цього й кажу про це не з бажання відзначитись чи стати пророком, а через те, що в моїх грудях палає вогонь і не дає мені мовчати. Я підкоряюся правилам свого ордену і законам суворого часу. І хай там що, а я дав обітницю їх додержувати. Головне для мене — повернути чистоту віри й первісну простоту звичаїв священнослужителі в.

— Але ж, отче мій,— промовила Катаріна,— за такі погляди люди називають вас лоллардом і вікліфіанцем1 і кажуть, нібито ви хочете знищити церкви та монастирі й поновити поганську віру. *

— Нехай і так, дочко моя. Я змушений шукати пристанища в горах серед оцих бескидів і рятуватися втечею до темних горян. Але вони добріші за тих, від кого я втікаю, бо їхні злочини породжені темнотою, а не пихою... Але чому ти так тривожно дивишся на північ, дитя моє? Очі в тебе гостріші, ніж у мене... Ти там когось побачила?

1 Лолларди — народні проповідники, учасники анти католицького селянського руху в Англії та інших країнах Західної Європи; вікліфіанці — послідовники англійського релігійного реформатора, попередника Реформації Джона Вікліфа.

б*

163

— Я виглядаю, отче, юного горянина Конахара. Він проведе вас у гори, туди, де його батько дасть вам притулок — хай не дуже зручний, зате надійний. Хлопець мені не раз це обіцяв, коли ми з ним розмовляли про вас і про ваші напучення... Але тепер, коли Конахар серед своїх, він, боюся, швидко забуде про ваші поради.

— Юнак має в душі іскру добра і ласки,— відказав отець Клімент,— хоч люди його роду звичайно надто сліпо додержують своїх диких і жорстэких правил, щоб терпіти обмеження релігії та законів суспільства... Ти ніколи не розповідала мені, дочко, як наперекір усім звичаям міста й гір той юнак поселився у вашому домі.

— Я знаю тільки те,— сказала Катаріна,— що Конахарів батько серед горян дуже значний чоловік. Він попросив мого батька зробити йому послугу й узяїи хлопця на якийсь час до себе. В Конахарового батька з моїм свої справи — вони торгують один з одним. І тільки два дні тому хлопець пішов од нас — кого покликали додому, в гори.

— А чого це моя дочка,— спитав священик,— підтримує такі тісні взаємини з тим юнаком із Гірської Країни і навіть знад, як його сповістити, коли треба допомогти мені? Адже для цього дівчина повинна мати на такого дикуна неабиякий вплив.

Катаріна зашарілася і, затинаючись, відповіла:

— Коли я й маю на Конахара якийсь вплив, то, бог свідок, користаюся ним тільки для того, аби приборкати його норовисту вдачу й навчити хлопця жити не таким диким життям. Це правда, отче, я давно здогадувалась, що вам доведеться рятуватись утечею, і тому домовилась зустрітися з Конахаром на цьому місці, як тільки він одержить від мене звістку й умовний знак. І вчора я послала до нього гінця — одного прудкого хлопчину з їхнього клану. Конахар і раніше посилав його з дорученнями в гори.

— Якщо я добре зрозумів, дочко, цей вродливий юнак був дорогий тобі лиш тому, що ти прагнула наставити його на розум і навчити краще жити?

— Так, отче мій, тільки тому,— відказала Катаріна.— І, може, я хибно вчинила, що допустила в наших взаєминах таку щирість, але думала я лише про його добро. А в наших із ним розмовах я ніколи не заходила далі.

— Тоді я помилився, дочко. Бо віддавна мені почало здаватися, ніби в тобі щось змінилося і ти з тугою озираєшся на світ, якого колись мала намір зректися.

Катаріна похнюпила голову й зашарілася ще дужче, коли промовила :

— Ви самі, отче, бувало, відмовляли мене від думки постригтися в черниці.

— Я й тепер її не схвалюю, дитя моє,— відповів священик.— Шлюб — це благородне таїнство, вказаний небом шлях продовжувати рід людський. І в святому письмі я не вичитав нічого такого, що потверджувало б людський вимисел про вищість безшлюбності. Але я дбаю про твою долю, дитя моє, як батько дбає про долю єдиної своєї дочки, і боюся, щоб ти не віддала руку негідному тебе. Я знаю, твій батько ставиться до твого вибору не так ревно, як я. Йому до вподоби отой гарячий і буйний гуляка, якого звуть Генрі Віндом. Може, він живе й заможно, але ж то звичайний забіяка, ладен проливати людську кров, як воду. Ще й водить компанію з розпусниками та вітрогонами. Хіба такий чоловік — пара Кйтаріні Главер?! А вже ходять чутки, ніби ви скоро поберетеся.

Лице Пертської Красуні з рум'яного зробилося блідим, потім кого знов залила краска, коли дівчина поквапно відказала:

— Я про нього й не думаю. Це правда, останнім часом ми ставимося одне до одного привітно,— адже він товаришує з моїм батьком, а тепер, за народним звичаєм, ще й став моїм Валентином.

— Твоїм Валентином?! — здивувався отець Клімент.— Ти така сором'язлива, розважлива... Як ти можеш легковажити дівочою скромністю й заходити в такі взаємини з отим чоловіком?..

— Отче,— промовила Катаріна невдоволеним тоном, яким досі до картезіанця ще не зверталася,— я не розумію, чому ви так суворо дорікаєте мені за те, що я чиню тільки згідно з народним звичаєм, освяченим традицією і визнаним моїм батьком? Мені прикро, що ви так хибно тлумачите мою поведінку.

— Прости мені, дочко,— лагідно мовив священик,— якщо я тебе скривдив. Але тсй Генрі Гоу, чи Сміт,— безсоромний, розпусний чоловік, і ти не повинна допускати з ним ніякого панібратства й фамільярності, коли не хочеш, аби пішов лихий поголос. Якщо, звісно, ти й справді не маєш наміру скоро виходити за нього заміж.

— Не говоріть більше про це, отче,— сказала Катаріна.— Ви завдаєте мені глибшого болю, ніж хотіли б, і я можу відповісти вам не так, як мені годиться відповідати. Я вже й так, здається, маю досить причин шкодувати, що здалася на той безглуздий звичай. В усякім разі, повірте мені: Генрі Сміт для мене — ніхто й ніщо. І навіть товаришуванню, яке зав'язалося між нами після Валентинового дня, тепер покладено край.

— Я радий чути про це, дочко моя,— відказав картезіанець,— і хочу тепер побалакати з тобою ще про одну справу, яка тривожить мене ще дужче. Ти, звісно, про неї знаєш, хоч я волів би, аби про такі небезпечні речі не доводилось розмовляти навіть серед оцих скель та каміння. Та мовчати я теж більше не можу... Катаріно, адже до тебе залицяється ще один юнак, і належить він до одного з найвельможніших родів Шотландії.

— Я знаю, отче, — відповіла Катаріна стримано.— І хотіла б, щоб цього не було.

— Мені б теж цього хотілося,— мовив священик,— коли б я бачив у своїй дочці лише дитя глупоти, як це буває з більшістю молодих дівчат, наділених згубним даром вроди. Та коли вже твої чари, кажучи мовою цього суєтного світу, полонили серце такого високородного жениха, то я певен: твоя доброчесність і мудрість допоможе тобі полонити й принців розум.

— Отче,— відказала Катаріна,— принц — розпусний баламут, і його уцадання може накликати на мене тільки ганьбу й загибель. Щойно ви ганили мене за те, ніби я вчинила нерозважливо, відповівши на звичайну люб'язність чоловікові одного зі мною стану. То чому ж ви так спокійно говорите про стосунки, які мені нав'язав спадкоємець шотландського трону? 'Знайте ж, отче: два дні тому вночі принц із ватагою розбещених своїх поплічників був би витяг мене силоміць з батьківського дому, якби не той самий шибайголова Генрі Сміт!.. Він хоч і любить кидатися ні з сього ні з того в бійку, але завжди ладний, ризикуючи життям, захистити невинну дівчину чи заступитися за слабкішого. В цьому я мушу віддати йому належне.

— Я про це дещо знаю,— сказав чернець.— Адже то мій голос закликав його поквапитися тобі на допомогу. Проходячи повз ваш будинок, я побачив ту ватагу й поспішив по міську варту, але дорогою помітив якогось чоловіка, що поволі йшов мені назустріч. Я подумав, що то, либонь, один із напасників, і сховався під каплицею святого Іоанна. Та коли чоловік підійшов ближче, я впізнав у ньому Генрі Сміта й здогадався, куди він простує. Тоді я тихенько попередив його, і він одразу подався швидше.

— Я вам дуже вдячна, отче,— промовила Катаріна.— Але цей випадок і слова, які казав мені герцог Ротсейський, тільки доводять, що принц — юнак розпусний, задля своєї забаганки він не спиняється ні перед чим і будь-що домагається свого.