Хлопці, наших б'ють - Шулмен Макс

красива, — пробурмотів Гаррі, обмацуючи "найка". — Потворна... і брудна, — додав він, одриваючи якийсь червоний промаслений ярличок, що теліпався на носі ракети. Потім знайшов ще три таких же брудних ярлички. — Знаєш, що я зроблю, — звернувся він до снаряда. — Я тебе трохи почищу, а тоді побачу, яка ти насправді. — Гаррі одірвав решту ярликів і знову оглянув ракету. — Все одно потворна, — промимрив він.

— Дай пляшку, Гвідо, — мовив Уолкер.

— Я не Гвідо, я Опі, — сказав Опі.

— А де Гвідо? — запитав Уолкер.

— Я тут, — обізвався Гвідо.

— Дай пляшку, — сказав Уолкер, налапавши Гвідо.

— Ні, спочатку скажи, хто ти такий, — мовив Гвідо.

— Я забув, — відповів Уолкер.

— Подумай, — сказав Гвідо.

— Уолкер замислився.

— А, згадав, — мовив він. — Я двонога тварина.

— Молодець! — сказав Гвідо і простяг Уолкеру віскі.

Капітан прилип до пляшки.

— Ей, Хоксі, — гукнув Гаррі, все ще обнімаючи "найка". — Знаєш, що я тобі скажу? Твій "найк" потворний! Потворний, чуєш? Потворний!

— Брехня! — гримнув Уолкер. — Спитай у хлопців. Хлопці, правда, "найк" красунь?

— Як молодий жеребчик, — сказав Опі.

— Як метеор, — додав Гвідо.

— Я цього не бачу, — зауважив Гаррі.

— Звичайно, ти цього не бачиш! — вигукнув Уолкер. — Тут дуже темно. Давай піднімемо його нагору, щоб ти міг роздивитись.

Він підійшов до контрольної панелі й натиснув кнопку, що вимикала гідравлічний ліфт. В ту ж мить у них над головою з грюкотом розчинилися сталеві дверцята люка, і платформа, на якій стояв Гаррі, повільно рушила вгору. Переляканий мало не до смерті, Гаррі раптом помітив, що рейки, між якими застиг "найк", теж почали підніматися. Коли платформа досягла поверхні, снаряд уже стояв вертикально, готовий до зльоту.

— От так штука, хай йому біс! — захоплено прошепотів Гаррі.

— Гей! — долинув знизу голос Уолкера. — Що ти зараз скажеш?

Гаррі задер голову і, примруживши одне око, уважно оглянув "найка", стрункий силует якого чітко вимальовувався на тлі зоряного неба.

— Я помилявся! — крикнув Гаррі. — Це справді гарна штука!

— Отож-то! — вдоволено відповів Уолкер.

А це, джентльмени, станція батарейного контролю, — сказав полковник Торвальд групі янкі, закінчуючи екскурсію по РТС. — Ось із цієї будки ми й стріляємо "найками". Правда, вони злітають із спеціальної стартової позиції, за милю звідси, але тільки після того, як ми увімкнемо ось цей рубильник. Це, так би мовити, курок батареї.

Він ткнув пальцем у звичайнісінький собі рубильник, що стирчав на контрольній панелі.

— Ой, обережно! — занепокоєно вигукнув Джордж Мелвін. — Ви майже торкнулися цієї штуки!

Полковник хихикнув.

— Нічого б не сталося, навіть коли б я й торкнувся, — сказав він. — На "найкових" батареях запроваджено надзвичайно досконалу систему безпеки. Перш за все, для того щоб запустити ракету, треба дати сигнал бойової тривоги, — а цей сигнал дається лише після того, як десь поблизу виявлені ворожі літаки... Проте я хочу, щоб ви самі переконались, наскільки безпечна і надійна ця батарея. На кілька секунд я вмикаю сигнал бойової тривоги.

З цими словами полковник натиснув червону кнопку на контрольній панелі. В ту ж мить завили сирени, спалахнули вогні і замигали екрани радароскопів.

Сполохані янкі збились докупи і перелякано закліпали очима.

— Не бійтесь, джентльмени, — заспокійливо мовив полковник. — Я просто хочу довести вам, що батарея аж ніяк не загрожує вашій безпеці... Зараз ми на бойовій тривозі. Але все одно запустити ракету поки що не можна. Чому? А тому, що на СП ніхто не підняв її на поверхню... Та припустимо на хвилину, що сталася така неймовірна помилка і хтось вивів ракету на стартову позицію, "найк" все одно не злетить! Знаєте чому?

— Чому? — здивовано запитав Ісаак Гудпасчер.

— Тому, — відповів полковник, — що, як остаточний запобіжник, "найк" має чотири червоних ярлички, які одривають рукою перед самим запуском.

— Здається, що й справді надійно, — зауважив Меннінг Соу.

— Повна гарантія! — переконано вигукнув полковник. — Ось підійдіть сюди, містер Соу. Увімкніть рубильник!

— Ні-ні, я й так вірю, — відсахнувся Меннінг.

— Ну, прошу вас, — наполягав полковник. — Я хочу, щоб ви, нарешті, заспокоїлись.

— Та ми...

— Вмикайте, — сказав Торвальд.

— Ну, гаразд, — мовив Меннінг і опустив рубильник.

Бейзбольні трибуни на Баранячому узбережжі ломилися від тисяч городян, що прийшли сюди подивитися на традиційний святковий фейерверк, підготовлений Добровільною пожежною командою №4.

Спочатку глядачам було показано тематичні видовища: перехід Вашінгтоном ріки Делавар та інші, не менш патріотичні сцени. Потім запалали вогняні колеса й фонтани. А далі, на радість усім присутнім, в небо полетіли ракети.

Перша ракета спалахнула над головами яскравим снопом синьо-жовто-білого полум'я.

— А-а-а!.. — зашуміла юрма.

Друга спочатку розсипалась червоними, зеленими й оранжевими іскрами, а потім вибухнула сліпучою вогняною кулею.

— А-а-!.. — зашуміла юрма.

Третя утворила справжню зливу золотих, зелених, рожевих, лілових, жовтих і білих бризок.

— А-а-а-а-а-а!.. — загула юрма.

Четверта розітнула темряву низкою яскравих спалахів усіх кольорів райдуги.

— А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!.. — завила юрма.

А потім сталося таке, що потрясло навіть найстаріших жителів Патнем-Лендінга. Все місто раптом сповнилось сліпучим біло-червоно-блакитним сяйвом, і в чорне вечірнє небо із страшенним гуркотом та свистом, викидаючи довжелезні язики полум'я, звилось якесь довге, біле гостроносе чудовисько, все вище й вище, вище за будь-яку фейєрверкову ракету, вище за хмари, вище за будь-який літак, весь час спалахуючи, гуркочучи, сяючи, все вище, вище й вище, аж поки не зникло з очей.

— А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а— а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а! — зітхнула, зашуміла, загула, завила, застогнала, заревла юрма.

ЕПІЛОГ

Так при спалахах збіглого "найка" закінчується наша драма.

А що сталося з тими небораками, яких ми залишили у вирі бурхливих подій останнього акту? Що з ними?

А ось що:

Через три дні після четвертого липня Меггі Ларкін, з чемоданом у руці, поспішала до залізничного вокзалу, щоб встигнути на поїзд, який мав відвезти її додому, коли раптом на неї налетів веселий, усміхнений Деніел Беннермен.

— Хеллоу, Деніел, — сказала Меггі.

— Привіт, міс Ларкін, — відповів він.

— Як поживаєш? — запитала вона.

— О, я такий щасливий! — вигукнув Деніел, і очі його радісно заблищали. — Наша команда на першому місці!

Він розповів, як запасні гравці ублагали Гвідо не посилати їх на поле четвертого липня, і Меггі, вперше довідавшись про істину, сповнилася жалю й сорому. "Як нечесно, як жорстоко повелася я з Гвідо, — подумала вона. — Не відчинила дверей, коли він прийшов пояснити, що сталося, не зняла трубки, коли дзвонив, і навіть не сказала йому "прощай", коли наступного ранку бідолаха відправлявся до засніжених тундр Аляски".

Коли Меггі прибула на станцію, їй стало так тяжко на серці, що, замість того, щоб їхати до батька та матінки, вона сіла на нью-йоркський поїзд, далі пересіла на літак і того ж дня опинилася в обіймах Гвідо, слізно благаючи простити її.

І Гвідо простив. А ще через три дні вони одружилися і справили весілля у невеличкому збірному будиночку військового взірця. Зараз це, безперечно, одне з найвірніших подружжів по той бік полярного кола.

На п'ятий тиждень після розлучення з дружиною Гаррі Беннермен самотньо страждав у темному непривітному номері одного з нью-йоркських готелів, коли раптом задзвонив телефон. Гаррі застогнав і ліниво потягся за трубкою. Анжела Хоффа нагадувала йому про себе кожного вечора без жодного винятку, але також без жодного результату. Та цього разу дзвонила не Анжела. Дзвонила Грейс.

— Грейс, крихітко, лапочко! — радісно вигукнув він.

— Прошу тебе приїхати додому, — сказала вона тихим рівним голосом. — Візьми речі.

— Чудово! — закричав Гаррі, не маючи сил стриматись. — О, як чудово!

Та коли щасливий, засапаний Гаррі увірвався у свій дім в Патнем-Лендінгу, Грейс накинула мокре рядно на його ентузіазм.

— Давай зразу твердо домовимось про одне, — мовила вона, не підпускаючи його до себе. — Хоч я й покликала тебе додому, не думай, що я все забула й простила. Зараз у мене до тебе такі ж почуття, як і того дня, коли ти залишив цей дім. Вони аніскілечки не змінились..: Проте сталась подія, яка примушує мене згодитись на твоє повернення, — звичайно, тимчасове.

— Яка подія? — запитав Гаррі.

— Сьогодні вранці я довідалась, що вагітна, — сказала Грейс.

— Справді? — мовив Гаррі.

— Після того, як народиться дитина, — провадила вона, — ми остаточно оформимо розлучення, але боюся, що тим часом мені буде потрібна твоя допомога — якщо ти тільки згоден.

— Ну, звичайно, — сказав Гаррі.

— Сподіваюсь, ти розумієш, що це не означає примирення?

— Ти хочеш сказати, що ми спатимемо окремо?

— Саме так.

— Гаразд, Грейс. Я згоден на все.

— Дякую.

Нема за що.

Наступних шість місяців Гаррі, вірний своєму слову, жив з Грейс як її номінальний чоловік. Для громади, для дітей вони являли собою зразок подружньої солідарності, однак, залишаючись сам на сам, одразу переходили на строго офіціальний тон. Спершу Гаррі зітхав, кидав косі погляди, кліпав очима, але Грейс відповідала таким холодом, що згодом він махнув рукою й облишив навіть думати про любощі.

Тим часом рішучість Грейс слабла з кожним днем. Зовні вона була тверда, як сталь, але зсередини її точила іржа. Все більше й більше вона піддавала сумніву власні сумніви. Невже Гаррі не любив її, а світло, яке лилося з його очей, означало щось інше, ніж довічну відданість? Дев'ятнадцятого січня вона лягла до патнем-лендінзької міської лікарні й народила дівчинку — їхню першу дочку, для якої вже давно було облюбоване ім'я Марта, — і коли Грейс вперше вийшла з родильні й побачила, як Гаррі кинувся до неї, осипав поцілунками її руки, плачучи від радості та хвилювання, вона впевнилась раз і назавжди, що цей легковажний, несерйозний, непостійний чоловік кохає її — одну її.

Грейс багато передумала в лікарні і повернулася додому з надзвичайно цікавим планом.

— Гаррі, — сказала вона, — ми з тобою повинні поїхати кудись відпочити, самі, без дітей.

— О, чудово! — захоплено вигукнув Гаррі.