Хлопці, наших б'ють - Шулмен Макс

Можливо, я ревнував тебе до всього цього. А може, мені захотілося довести, що я ще мужчина, хоч тебе це, здається, зовсім не цікавило. Не знаю... Проте це не виправдання.

— Даремно ти так думаєш, — мовила Грейс. — До певної міри це виправдання. Я не кажу, що схвалюю твою поведінку, але, в усякому разі, я розумію, в чому тут суть. Я справді трохи перегнула палку, і цього можна було б чекати. Гаразд. Це я могла б простити.

— Могла б! — несамовито вигукнув зраділий Гаррі.

— За перший раз — так! — підвищила голос Грейс. — Коли б це трапилось всього один раз, я б, мабуть, зализала рани і спробувала викинути це з пам'яті. Але ж мова йде не про один раз, га? Тут йдеться про систематичне перелюбство, і цього, Гаррі, я тобі не подарую!

— Грейс, люба, повір, що після першого разу я думав обходити Анжелу десятою дорогою! — закричав Гаррі, — Клянусь тобі! Але потім вийшло так, що ми знову зустрілись...

— Так-так, — сказала Грейс. — У Анжели, мабуть, був пістолет! Флакон з ефіром! Аркан! Чи, може, щось інше?

— Грейс, вислухай мене, будь ласка. Хоч усі факти проти мене, але повір мені в одному — я справді кохаю тебе. Клянусь всім на світі, що завжди кохав, кохаю і кохатиму тільки тебе! Одну тебе!

— Навіть в обіймах Анжели?

— Не будь такою жорстокою, Грейс.

— Ти, може, сподівався на подарунок?

— Грейс, вислухай мене до кінця, я люблю тебе. Ти навіть не уявляєш, скільки я перестраждав через цю трикляту історію з Анжелою. Я ні на одну мить не виправдовую себе. Але я хочу вірити, що ти мені пробачиш. Я кохаю тебе всім серцем, Грейс, і в тебе ніколи більше не буде приводу посумнитися в цьому.

— А тепер послухай мене, — сказала Грейс. — Моя промова буде короткою. Дрібниці іноді здаються складними, але в таких ситуаціях, як оця, все вирішується дуже просто. Коли Анжела розповіла мені цю новину, я зразу знала, що мені робити. Це прийшло, мов рефлекс, — спочатку задача, потім машинально, розв'язання. Є тільки одне розв'язання — тільки одне.

— Яке?

— Ти мусиш залишити цей дім, Гаррі, — твердо промовила Грейс. — Я більше не хочу бути твоєю дружиною.

— Грейс! Схаменися, ради бога, що ти кажеш? Я ж люблю тебе!

— Я не вірю цьому, не вірю — і тому не можу бути твоєю дружиною. Бачиш, як усе просто?

— Грейс вислухай мене!

— Годі. Клятвами нічого не поправиш. Я тобі вже не вірю. Не вірю!

— Коли б ти тільки вислухала...

— Гаррі, годі з мене! Мені якось вдалося стримуватись до цього часу, але ще мить, і в мене почнеться істерика! Тому прошу, благаю тебе заради дітей — швиденько, без жодного слова іди собі геть!

Він мовчки глянув їй в очі, не маючи сили зрушити з місця.

— Прошу тебе, — прошепотіла вона.

Гаррі кивнув головою, повернувся і вийшов крізь чорний хід, так, щоб його не помітили діти.

Грейс ще якийсь час стояла нерухомо, зціпивши зуби і стиснувши кулаки.

Потім до кімнати вбіг Пітер.

— Мамо, я впіймав муску, — сказав він.

— Гаразд, синку, — мовила Грейс.

— А де нас татко?

— Він... його викликали до Нью-Йорка.

— А! — сказав Пітер. — Але ж ми підемо на пляз, плавда?

— Підемо.

— Бідний татко! Він ніцого не побацить.

Грейс рвучко повернулась спиною до сина. Її плечі були цілком спокійні, шия пряма, руки лежали вздовж тіла, з горла не долинало жодного звуку. Тільки очі плакали.

О 14.59 з рахунком 0:0 закінчилася перша половина зустрічі між бейзбольними командами "Ракети" і "Кугуари".

Важко зітхаючи, Гвідо пішов до дагауту, щоб посадити основну команду і випустити на поле запас. Це, звичайно, означало вірний програш для "Ракет", бо "Кугуари" були впертою, рішучою командою. Проте не менш впертою і рішучою була й Меггі Ларкін, яка зараз сиділа в передньому ряду і пронизувала Гвідо невблаганним поглядом. "Що ж, — намагався утішити себе Гвідо, — добре, хоч досі ще не приїхав полковник. Цілком можливо, що "Кугуари" виведуть з ладу його дубль раніше, ніж Торвальд з'явиться в Патнем-Лендінгу... А з другого боку, — подумав він і відчув, як в нього затремтіли руки й ноги, — цілком можливо, що "Кугуари" забиватимуть м'ячі до ночі".

Гвідо сумно побрів до своєї лави.

— Хлопці, — мовив він, без усякої радості дивлячись на колекцію кволих кінцівок, дитячого жиру та трикотажу, — ідіть грати.

На понурих обличчях спортсменів не ворухнувся жоден м'яз.

— Ви що, не чули? — запитав Гвідо. — Вам зараз треба грати.

Тоді підвівся Деніел Беннермен, найменший з запасних гравців.

— Сер, — мовив він, — ми вже про це говорили. Сьогодні ми вирішили не грати. Ми хочемо, щоб команда виграла цей матч і залишилася на першому місці.

Хвиля радості заплеснула Гвідо, але тут же пройшла мимо. Звичайно, він теж хотів виграти цю зустріч — заради своєї команди, заради своєї роботи. Але в той же час він відчував, як погляд Меггі свердлить йому спину.

— Нічого не вдієш, хлоп'ята, — сказав він. — Доведеться грати.

— Не треба! — заблагав Деніел. — Будь ласка, не примушуйте нас грати сьогодні.

— Ідіть, ідіть, діти! — мовив Гвідо. — Інакше ви на все життя пораните собі душу.

— О, сер, ми ж просимо вас! — закричав Деніел, і з його очей полилися сльози. — Адже так чудово бути на першому місці!

І Гвідо раптом зрозумів, що для врятування дитячих душ від довічної травми йому доведеться не послухатись Меггі Ааркін.

— О'кей! — наважився він. — Сидіть собі, хлоп'ята. Основна команда, назад!

Зраділі гравці з веселими вигуками кинулись на поле. Гвідо скоса позирнув туди, де сиділа Меггі. На її обличчі він побачив вираз крайнього подиву. Якусь мить вона приголомшено дивилась на його бейзболістів, роззявивши рота і витріщивши очі, а потім рішуче зірвалася з місця і швидкими енергійними кроками пішла до виходу.

— Ей, Меггі! — закричав їй услід Гвідо. — Я тут ні при чому — це хлопці самі так вирішили! Клянусь богом, Меггі, я зробив це не через полковника! Його ж тут навіть немає!

Та Меггі не чула його слів, бо батьки основних гравців, що з'юрмилися на трибуні, готові лінчувати Гвідо, як тільки він знову посадить їхніх синів, сповнили повітря гучними вигуками "браво!".

— М'яч на поле! — крикнув суддя.

Присівши навпочіпки біля свого дагауту, Гвідо стежив, як зникає вдалині рівна спина Меггі. "Знову здуріла, — сумно подумав він. — І мабуть, знову надовго".

Ну, нічого, ще не все пропало, — міркував він далі. — Принаймні він залишиться в Патнем-Лендінгу і поступово зможе втихомирити її. Бо сьогоднішній матч виграють "Ракети", в цьому він не сумнівався. А в кінці матчу — звичайно, до того часу приїде полковник — батьки "Ракет" обступлять Гвідо, тиснутимуть його руку, плескатимуть його по спині, і полковник, спостерігаючи цю зворушливу сцену, безперечно зробить висновок, що Гвідо блискуче справляється зі своїми обов'язками.

Він не помилився. "Ракети" виграли матч з рахунком 1:0, і батьки не тільки тиснули йому руку, плескали по спині, а й підняли на плечі і двічі пронесли навколо бейзбольного поля.

Жаль тільки, що все це сталося до приїзду полковника.

О 17.07 над Баранячим узбережжям ще раз розляглися гучні оплески. Це закінчилася друга дія народної драми "Боротьба за волю", написаної, підготовленої і поставленої невтомною Лорою Бошам.

На лавах, перенесених сюди із стадіону Малої ліги і розставлених півколом на піску, тіснилися сотні вибагливих театралів, які зараз шалено плескали в долоні. Лише два чоловіки не поділяли загального захоплення. То були капітан Уолкер Хоксі та лейтенант Гвідо ді Маджо. Вони сиділи в похмурому мовчанні, думаючи кожен про своє.

Першим заговорив Гвідо.

— Мені вже набридло чекати полковника, — роздратовано буркнув він.

— Вам набридло! — глузливо зауважив Уолкер. — Коли б я знав, що його до цього часу не буде, невже ви думаєте, я стовбичив би три години підряд серед оцих смердючих комерсантів?

— Увага! Увага! — гукнула з вершини рятувальної вишки місіс Лора Бошам, притуливши до рота потужний мегафон. — За кілька хвилин розпочнеться третя й остання дія "Боротьби за волю". Але на цьому, леді й джентльмени, не закінчується сьогоднішнє свято! Навпаки! О шостій годині вечора буде влаштовано традиційний і пікнік на морському березі, підготовлений Чоловічим комітетом допомоги при Жіночому клубі, а потім, о восьмій годині, відбудеться наш традиційний фейерверк, підготовлений четвертою командою пожежників-добровольців... Отже, нікуди не йдіть!

Лора спустилася з вишки і попрямувала до купальні перевірити, чи підготувалися вже актори до третьої, останньої дії.

В одному кінці купальні стояли Опі Делримпл та його солдати, почуваючи себе дуже ніяково у своїх важких червоних мундирах, пошитих на одну мірку, і в напудрених париках, що сповзали їм на очі. В другому кінці зібралися Греді Meткаф та його друзі, схожі на арештантів у своїх грубих суконних блузах та широких штанях. Єдина дама серед діючих осіб, Комфорт Гудпасчер, що якось ухитрялась виглядати привабливою навіть у старомодному салопі, сиділа за нашвидку збитим туалетним столом і старанно накладала грим.

Раптом до неї підійшов Греді Меткаф.

— Геть з очей! — в ту ж мить вигукнула вона.

— Ей, послухай, — мовив Греді, — я все обміркував, розумієш, і хочу з тобою помиритись. Сьогодні ввечері я заїду до тебе на "харлеї", і ми трохи покатаємось, добре?

— Ні, — сказала Комфорт. — Ні! Ні!! Ні!!

— Якщо ти не хочеш зі мною ходити, то не треба, — сказав Греді. — Тобто я не вимагаю, щоб ти зустрічалася зі мною кожного вечора. Але я не розумію, чому б нам іноді не покататися на мотоциклі? Га?

— Ні!

— Ха! Чому раптом "ні"?

— Ти хочеш знати?

— Так.

— Гаразд, — мовила Комфорт, — Підійди ближче. Я тобі щось покажу.

Вона рвучко розстебнула три верхні гудзики на своєму салопі.

— Що там? — вигукнув Греді, пожадливо витягуючи шию.

Але під салопом на Комфорт був блакитний светр, а на светрі щось кругленьке й блискуче.

— Це стрілецька медаль Опі Делримпла, — коротко пояснила Комфорт. — Він приколов її мені вчора ввечері. Ясно? А тепер — геть!

Обличчя Греді потемніло від люті, його очі примружились, губи стислись, руки зціпилися в кулаки. Він мовчки повернувся і відійшов.

— На місця, хлопці! — вигукнула Лора Бошам. — Займіть місця для третьої дії!

Актори один за одним вийшли з купальні. Опі Делримпл зі своїми червономундирниками подався за дюну, де стояли човни. Греді Меткаф і його ополченці залягли за бруствером.