Пісні далекої Землі - Кларк Артур
Моє… тіло… дістали раніше, ніж відбулися непоправні зміни в мозку, тому й моє оживлення було відносно простою справою.
Кумара же знайшли через кілька годин. Фізично його мозок неушкоджений — але жодних ознак мозкової діяльності не простежується.
Навіть і за цих обставин його оживлення в умовах надзвичайно розвинутої медичної технології є засадничо можливим. Згідно з нашими архівами — а вони містять усю земну історію медичної науки, — подібні зцілення вже бували, причому ймовірність успіху дорівнює шістдесяти відсоткам.
І це ставить нас перед дилемою, яку капітан Бей просив мене викласти вам відверто. Ми не маємо ні вміння, ані обладнання, аби виконати зараз таку операцію. Але, можливо, матимемо… через триста років…
Серед кількохсот фахівців-медиків, які перебувають у сплячці на борту корабля, є з десяток знавців мозку. Є й інженери, здатні зібрати й керувати роботою будь-якого необхідного обладнання як для хірургічних цілей, так і для систем життєзабезпечення. Все те, що колись мала в своєму розпорядженні Земля, знов матимемо й ми — як тільки досягнемо Сагана-2…
Він зробив паузу, щоб старі могли все це перетравити. Якраз цей неслушний момент обрав робот, щоб запропонувати свої послуги; Лорен його відігнав.
— Ми бажали б — ні, були б раді, бо це найменше, що можемо зробити, — забрати Кумара з собою. Хоч гарантувати цього ми не в стані, все ж колись він, може, знов оживе. Ми пропонуємо вам усе це продумати; часу ще вдосталь до того, як муситимете прийняти рішення.
Старе подружжя мовчки дивилося одне одному в очі, і протягом цієї затяжної миті Лорен вдивлявся в море. Яке ж воно спокійне й миролюбне! Він би й сам з радістю провів свої похилі літа тут, аби час від часу його відвідували діти й онуки…
Як і багато чого в Тарні, тут усе було майже по-земному. Не видно було, скільки сягало око, — очевидно, завдяки спеціально розробленому планові — ніякої талассіанської рослинності: всі дерева здавались йому підсвідомо знайомими.
Проте чогось істотного тут бракувало; він усвідомив, що вже довгий час — по суті, з першого дня перебування на цій планеті — не міг знайти відповідь на цю загадку. І ось раптом, неначе цей момент горя сколихнув усі куточки його пам'яті, він зрозумів, чого саме йому тут не вистачало.
Не кружляли тут у небі чайки, не наповнювали повітря найсумнішими й найтривожнішими з усіх звуків Землі.
Лал Леонідас та його дружина ще не вимовили жодного слова, але якимось чином Лорен вже знав, що рішення вони прийняли.
— Ми високо цінимо вашу турботу, лейтенанте Лоренсон; просимо висловити нашу подяку капітанові Бею.
Але на розгляд вашої пропозиції часу нам не треба. Що б там не було, Кумар для нас уже втрачений назавжди.
Навіть якщо операція буде вдалою, — а, як ви кажете, гарантій тут нема, — він прокинеться в якомусь дивному світі, знаючи, що вже ніколи не побачить рідної домівки та що всі ті, кого він любив, уже не одне століття як померли. Про це страшно й подумати. Ваші наміри добрі, але йому це не принесло б добра.
Ми знаємо, чого він сам би побажав і що слід зробити. Віддайте його нам. Ми повернемо його морю, яке він так палко любив.
Більше не було про що говорити. Лорен відчув одночасно і всепоглинаючий смуток, і величезне полегшення.
Він свій обов'язок виконав. І чекав саме такого рішення.
49. Вогні над рифом
Тепер цей маленький каяк не буде завершено вже ніколи; але він виконає свій перший і останній рейс.
До самого заходу сонця він стояв прямо на урізі води, пещений ніжними хвилями безприпливного моря. Лорена схвилювало, хоч і не здивувало, коли побачив, скільки народу прибуло віддати останню шану. Тут була вся Тарна, але багато хто і з інших місць Південного острова — ба навіть з Північного. Хоча декого, мабуть, сюди привела лише цікавість, — бо вся Таласса була приголомшена цим унікально ефективним випадком, — Лорену ще не доводилося бачити такого щирого виливу горя. Він і не уявляв собі, що талассіани здатні на такі глибокі почуття, й він укотре прокручував у думці вираз із стародавнього некролога, знайдений Міріссою в архівах: "Маленький друг цілого світу". Невідоме було походження цього вислову — мабуть, його придумав якийсь давно померлий мудрець, але ж вислів зберігся впродовж багатьох століть і на прийдешні віки.
Обнявши Міріссу й Бранта і тим висловивши їм своє безмовне співчуття, він залишив їх поруч із старими Леонідасами, до яких приєднались численні родичі з обох островів. Він не мав бажання знайомитися з новими людьми, бо чимало з них, він усвідомлював, думали таке: "Тебе він врятував — але ти не спромігся врятувати його". Це був тягар, який йому нести до кінця днів.
Він прикусив губу, щоб утриматись од сліз, несумісних з посадою старшого офіцера найвеличнішого космічного корабля всіх часів, і відчув, як йому на підмогу включається один із захисних механізмів мозку. У хвилини найтяжчого суму буває, що єдиний спосіб зберегти самовладання — то викликати в пам'яті якийсь зовсім недоречний, хай навіть комічний образ.
Так, у Всесвіті панує досить дивне чуття гумору. Лорен майже змусив себе вгамувати посмішку; яку ж сам Кумар мав би насолоду від того останнього жарту, який зіграв з ним космос!
— Не дивуйся, — попередила була його головний медик Ньютон, відчиняючи двері до корабельного моргу, звідки війнуло льодяним повітрям з запахом формаліну. — Таке трапляється частіше, ніж ти думаєш. Іноді це буває передсмертний спазм — наче якась неусвідомлена спроба кинути виклик Смерті. А цього разу, скоріше за все, це є наслідком втрати зовнішнього тиску та наступного замерзання.
Якби не кристали льоду, що позначали м'язи цього прекрасного юного тіла, Лорен міг би подумати, що Кумар не просто заснув, але що уві сні переживає мить блаженства.
Бо з мертвого Маленького Лева випинали чоловічі достоїнства ще сильніше, ніж за життя.
Аж ось сонце сховалося за невисокими горбами на заході, і з моря потягло вечірньою прохолодою. Каяк майже без брижів ковзнув у воду зусиллями Бранта та трьох найближчих Кумарових друзів, і Лорен мав останню нагоду на мить побачити спокійне й прекрасне обличчя хлопця, якому він завдячував життям.
До цієї хвилини майже не чути було плачу, та коли четверо плавців потихеньку відтягли човен до берега, весь натовп заголосив. І тепер уже Лорен не міг, та й не хотів, стримувати сльози.
Плавно, але впевнено рухаючись у супроводі свого почесного ескорту, маленький каяк наближався до рифу. Швидка талассіанська ніч вже майже встигла опуститися, коли човен пройшов між двома сигнальними бакенами, що позначали вихід у відкрите море. Проминувши їх, він на якусь мить зник з поля зору, затулений смугою білих бурунів, що ліниво пінилися під дальнім рифом
Тепер лемент ущух; усі чекали. Аж ось на тлі напівтемного неба спалахнуло полум'я, і цілий стовп вогню наче виріс із моря. Він палав чисто й шалено, майже без диму; як довго тривало це, Лорен сказати не міг би, бо час зупинився у Тарні.
Та раптом полум'я згасло, вогняний стовп наче ринув назад у море. Запанувала суцільна пітьма, але тільки на якусь мить.
Коли вогонь зустрівся з водою, в небо здійнявся фонтан іскор. Більшість жаринок впала знов у море, але деякі, злетівши, піднімалися й далі, скільки було видно, вгору.
Так удруге вознісся до зірок Кумар Леонідас.
Частина VIII. ПІСНІ ДАЛЕКОЇ ЗЕМЛІ
50. Льодовий щит
Підйом останньої "сніжинки" мав би бути приводом для радісних торжеств; тепер же це стало лише похмурим усвідомленням виконаного завдання. За тридцять тисяч кілометрів над Талассою останній льодовий шестикутник було встромлено на належне місце, й тим увесь щит було завершено.
Уперше майже за два роки було включено квантовий двигун, хоч на мінімальну потужність. "Магеллан" трохи зійшов зі своєї стаціонарної орбіти, взявши прискорення, щоб перевірити на міцність і цілісність той штучний айсберг, який мав летіти з ними разом геть до зірок. Проблем тут не виникло: все було зроблено відмінно. Тепер нарешті міг зітхнути з полегшенням капітан Бей, якому весь час свердлило мозок, що одним з головних конструкторів щита був не хто інший, як Оуен Флетчер, котрий нині перебував під помірно суворим наглядом на Північному острові. Цікаво, думав він, з яким настроєм дивилися Флетчер та інші вигнанці-сабри церемонію, присвячену цій події.
Спершу показали відео-ретроспективу "сніжинки". Потім у прискореному темпі прокрутили захоплюючий космічний балет, у якому величезні брили льоду підводилися до належного місця і встромлялися в дедалі більший щит. Початок показано було з нормальною швидкістю, затим прискорення наростало до останніх брил, на укладання кожної з яких ішло в фільмі вже кілька секунд. Музичний акомпанемент до цього дійства написав провідний талассіанський композитор: спочатку йшла павана — старовинний повільний танець, а кульмінацією була запальна полька, карколомний темп якої переходив наприкінці у нормальний, коли вже остання льодова брила вставлялась на місце.
Після цього пішов репортаж у прямому ефірі, де з допомогою камери, що ширяла в космосі на кілометр далі від "Магеллана", показали корабель на орбіті в тіні планети. Величезний сонцезахисний екран, який уберігав лід протягом дня, було відсунуто, й уперше можна було побачити весь щит цілком.
Гігантський зеленувато-білий диск холодно поблискував у світлі прожекторів; скоро він стане набагато холоднішим, коли корабель вийде в простори галактичної ночі з температурою всього в кілька градусів вище абсолютного нуля. Там його зігріватимуть лише вогні далеких зірок, радіаційні витоки з корабля та ще — подеколи — енергетичні спалахи від зіткнення з космічними пилинами.
Камера помалу показувала панораму цього штучного айсберга, супроводжувану голосом, за яким легко було впізнати Мозеса Келдора:
— Люди Таласси, ми вдячні вам за цей дарунок. Під захистом льодового щита ми сподіваємося безпечно досягти нового світу, що на нас чекає — за сімдесят п'ять світлових років відстані та за триста років часу звідси.
Якщо все буде гаразд, ми ще нестимемо з собою принаймні двадцять тисяч тонн льоду, коли досягнемо Сагана-2. Цей лід буде скинуто на планету, й тепло від входження в її атмосферу перетворить його у найперший дощ, який міг коли-небудь бачити цей вічномерзлий світ.
