Українська література » Зарубіжна література » Пісні далекої Землі - Кларк Артур

Пісні далекої Землі - Кларк Артур

Читаємо онлайн Пісні далекої Землі - Кларк Артур

Адже без страху перед надприродними карами людям ніколи не вдавалося б об'єднати зусилля на загальну користь понад рівень племені чи роду. Інша справа, що вже значно пізніше, корумпована владою й привілеями, релігія перетворилась, по суті, на антисоціальну силу, а зроблене нею добро було затьмарено значно більшим злом.

Сподіваюсь, ти ніколи не чула про такі жахливі речі, як інквізиція, полювання за відьмами, джіхади. Чи здатна ти повірити, що вже навіть після вступу людства у Космічний Вік існували народи, де дітей можна було по закону карати на смерть лише через те, що їхні батьки належали до єретичного підрозділу того різновиду культу Альфи, який вважався державним? Тебе це шокує, але подібні речі — ба навіть гірші — коїлись одночасно з тим, коли наші предки почали досліджувати Сонячну систему.

На щастя для людства, культ Альфи поступово зійшов зі сцени — більш-менш пристойно — на початку третього тисячоліття. Його доконали захоплюючі успіхи так званої статистичної теології. Скільки часу мені залишилось? Чи не урветься у Боббі терпець?

Мірісса поглянула крізь широке вікно. Жеребець безтурботно жував собі траву біля самісінького Материнського корабля і був явно задоволений.

— Поки є що їсти, він нікуди не дінеться. Так що то була за річ — статистична теологія?

— То був переможний штурм, який покінчив з проблемою зла. А вирішальною тут виявилась поява одного вельми ексцентричного культу — вони себе називали неоманіхеями, тільки не питай мене чому — десь у середині двадцять першого століття. До речі, то була перша "орбітальна релігія": хоч усі інші теж користувалися супутниками зв'язку для розповсюдження своїх доктрин, неоманіхеї покладалися виключно на них. Вони ніде не влаштовували зборів, спілкуючись лише за допомогою телебачення.

Попри цю їхню залежність від технічного прогресу, традиції цього культу сягали давніх-давен. Вони проповідували, що Альфа дійсно існує, але уособлює зло, і кінцевою метою людства є його викриття й знищення.

На підтримку своїх вірувань вони вишикували величезний перелік жахливих фактів історії та зоології. Як на мене, то, мабуть, були люди з певними психічними збоченнями, бо відчувалося, що вони збирали ці факти з якоюсь патологічною насолодою.

Наприклад, їхнім улюбленим доказом існування Альфи був так званий Аргумент Задуму. Нині ми вже добре знаємо всю помилковість цієї аргументації, але в устах неоманіхейців вона звучала цілком переконливо й неспростовно.

Якщо маємо якусь досконало задуману систему, казали вони — і тут за їхній улюблений приклад правив цифровий годинник, — то за нею має стояти той, хто спроектував і створив її. А тепер погляньте на світ природи…

І вони примушували глянути на природу мстивим поглядом. Тут їхнім улюбленим доказом були паразити — до речі, ти сама не відаєш, які ви тут, на Талассі, щасливі без них! Я не стану викликати в тебе огиду розповідями про ті неймовірно хитромудрі способи й адаптації, до яких вдавалися різноманітні істоти, аби вторгатися в чужі організми — особливо людські — і там терзати їх, часто-густо аж до загибелі. Згадаю лише одного улюбленця неоманіхейців — комаху-наїзника.

Це чарівне створіння відкладало свої яйця всередині інших комах, спочатку паралізувавши їх, тож коли їхні личинки вилуплювалися, вони мали собі достатні запаси свіжого — живого — м'яса.

Неоманіхейці могли розводитись годинами, розписуючи різні дивини Природи як доказ того, що Альфа уособлює коли не верховне зло, то принаймні повну байдужість до людських ідеалів моральності й добра. Не турбуйся: я не зміг би й не стану їх наслідувати.

Але мушу згадати ще один з їхніх улюблених доказів — так званий Аргумент Катастрофи. Типовий приклад, подібних до якого була безліч: шанувальники Альфи збираються в храмі, щоб благати про допомогу перед лицем загрози стихійного лиха, — і храм розвалюється, вбиваючи всіх, тоді як більшість віруючих могли б урятуватися, залишившись удома.

Неоманіхейці зібрали томи подібних жахів — лікарні та будинки престарілих, які гинули в пожежах; дитячі заклади, поглинені землетрусами чи вулканічними виверженнями; міста, зруйновані припливними хвилями, тощо — перелік був нескінченний.

Звичайно, їхні суперники з числа шанувальників Альфи не збиралися здавати свої позиції без бою. Вони зібрали не менше число протилежних прикладів — різних чудес, які коли-не-коли траплялися, рятуючи правовірних від катастрофи.

Подібні суперечки точилися — в тій або іншій формі — кілька тисяч років. Але тільки в двадцять першому столітті, завдяки розвитку нових інформаційних технологій та методів статистичного аналізу, як і ширшому розумінню теорії ймовірностей, стало можливим вирішення цієї проблеми.

На пошук відповіді пішло кілька десятиріч, і ще кілька — на те, щоб її визнали, по суті, всі розумні люди. А полягала вона ось у чому: погані речі відбуваються настільки ж часто, як і добрі; як давно вже підозрювали, Всесвіт просто підкоряється математичним законам імовірності. І, зрозуміло, в цьому не було ані найменших ознак надприродногр втручання — чи то на зло, чи то на добро.

Отже, проблеми зла взагалі ніколи не існувало. Й очікувати доброзичливості від Всесвіту настільки ж безглуздо, як уявляти собі, ніби в грі чистого випадку можна завжди вигравати.

Декотрі з прихильників культу Альфи намагались реабілітуватися, проголосивши, що їхня релігія є вірою в Цілковиту Нейтральність, за символ якої може правити дзвоноподібна крива нормального розподілу. Само собою зрозуміло, таке абстрактне божество не надто надихало віруючих.

І, поки ми не відійшли од математики, скажу, що саме ця наука завдала Альфі ще одного нищівного удару в двадцять першому (чи то було в двадцять другому?) столітті. Блискучий вчений Курт Бьодель довів, що існують певні фундаментальні, корінні межі знання, отож ідея про якусь абсолютно Всезнаючу Істоту — а таким було одне з визначень Альфи — є логічним нонсенсом. Це відкриття дійшло до нас у вигляді такого собі дешевого, але й незабутнього каламбура: "Бьодель Викреслив Бога". Учні полюбляли зображувати його на стінах кольоровими літерами Б.В.Б.; і, ясна річ, дехто читав це як "Бог Викреслив Бьоделя".

Але повернімось до Альфи. До середини тисячоліття цей культ вже остаточно зійшов нанівець. Практично всі мислячі люди, нарешті, дійшли згоди з суворим вироком, колись винесеним великим філософом Лукрецієм: всі релігії докорінно аморальні, бо породжувані ними забобони приносять більше зла, аніж добра.

Однак декілька старих культів усе-таки спромоглися зберегтись, хоч і в радикально змінених формах, аж до самого кінця Землі. А Мормони Останнього Дня й Дочки Пророка навіть зуміли побудувати свої власні кораблі-розсіювачі. Я часто замислююсь над їхньою подальшою долею.

Після дискредитації Альфи залишився Омега — Творець Усього. З Омегою розправитись не так-то легко: адже створення Всесвіту вимагає певних пояснень. А, може, й ні? Існує така стародавня філософська байка, набагато мудріша, ніж це спершу здається. "Запитання: чому Всесвіт перебуває тут? Відповідь: а де ще йому бути?" Все, для одного ранку, думаю, цього цілком досить.

— Дякую, Мозесе, — відказала Мірісса, трохи приголомшена. — Ви все це вже колись оповідали, так?

— Аякже, і багато разів. Та обіцяй мені дещо…

— Що саме?

— Що не візьмеш на віру нічого з того, що я тут патякав, лише через те, що я так сказав. Жодна філософська проблема не вирішена й досі. Омега ж нікуди не подівся — а подеколи я замислююсь, де Альфа…

Частина VII. ІСКРИ ЛЕТЯТЬ ВГОРУ

47. Вознесіння

Її звали Каріна, і було їй вісімнадцять років. І, хоч то вперше вона перебувала вночі разом з Кумаром в його човні, але ж ніяк не вперше лежала в його обіймах. Більше того, вона, мабуть, ліпше за всіх могла претендувати на звання його дівчини номер один, за яке йшла напружена боротьба.

Хоч після заходу сонця минуло вже дві години, внутрішній з двох місяців — набагато яскравіший і ближчий, ніж загиблий земний Місяць, — був майже уповні, й пляж на відстані десь півтора кілометра від них весь був залитий холодним синім місячним світлом. Одразу за першими пальмами виднілося невеличке багаття — там ще тривав якийсь пікнік. І час від часу до них долинала ледь чутна музика, перекриваючи тихе дзижчання реактивного двигуна, ввімкнутого на мінімальні оберти. Кумар, уже досягши першочергової своєї мети, тепер нікуди не поспішав. Але, як хороший моряк, час від часу відривався од дівчини, щоб оглянути, що робиться на видноколі, та віддати короткий наказ автопілотові.

А Кумар таки правду казав, промайнула в Каріни блаженна думка. Дійсно було щось вельми еротичне в цьому м'якому й рівномірному ритмі човна, особливо коли лежати, як вони, на надувному матраці. Звідавши таке, хіба буде вона коли-небудь задоволена любовними втіхами на суші?

До того ж, Кумар, на відміну од кількох інших юнаків-тарнійців, з якими вона могла його порівнювати, був напрочуд ніжний і делікатний. Він був не з тих чоловіків, які дбали лише про власне задоволення: для нього повним було лише задоволення, поділене на двох. Поки він у мені, міркувала Каріна, відчуваю, що я для нього — єдина дівчина в світі, хоча знаю напевне, що це не так.

Каріна усвідомлювала, що вони віддаляються од селища, та це її не турбувало. Вона бажала, щоб ця мить тривала вічно, й навіть не помітила б, якби човен раптом помчав на повній швидкості у відкритий океан, де не видно землі, та хай навіть у кругосвітню подорож. Кумар знав, що робить — і не в одному розумінні цього слова. Адже її насолоді сприяло й те цілковите довір'я, яке він навіював: у його обіймах вона забула про житейські клопоти і нелади. Майбутнього не існувало, було лише нескінченне теперішнє.

Однак час минав, і внутрішній місяць був уже значно вище в небі. В післямові кохання їхні губи ще мляво обстежували зони пристрасті, коли гідрореактивний двигун ущух, а човен поступово зупинився.

— Приїхали, — сказав Кумар, і в його голосі чулося збудження.

"Куди ж це саме "приїхали"? — ліниво подумала Каріна, коли вони розняли обійми. Здавалося, минули години відтоді, як вона востаннє глянула на берег… їй було байдуже, видно його чи ні.

Вона неквапно підвелась, намагаючись зберегти рівновагу, бо човен погойдувався, і, розплющивши очі, вдивлялася в оту казкову країну на місці, де ще не так давно було лише жалюгідне болото, гордо, хоч і неточно назване Мангровою бухтою.

Звичайно це не вперше вона стикалася з високим рівнем технології: плавильня та Головний Відтворювач на Північному острові були набагато більші за розмірами й справляли глибше враження.

Відгуки про книгу Пісні далекої Землі - Кларк Артур (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: