Бавдоліно - Еко Умберто

Тому Тротті подумав, що варто здобути з цього непорозуміння хоч якусь користь, і послав уперед свого фальшивого святого Петра, за яким потяглися всі інші.

Одне слово, Бавдолінова вигадка, яка мала затуманити мізки обложникам, затуманила натомість мізки обложеним: александрійців охопив містичний запал і войовниче піднесення, вони, мов дикі звірі, рвалися на імперців — і таким безладним способом, супротивним усім правилам воєнного мистецтва, що єпископ Шпаєрський і його лицарі відступили в замішанні, відступили також ті, хто штовхав вежі з генуезькими арбалетниками, покинувши їх саме в тих чагарниках, де починався підземний хід. Для александрійців то було немов запрошення на бенкет: Ансельм Цілитель зі своїми п'ячентійцями поквапився в тунель, який тепер виявився справді корисним, і вигулькнув за спинами ґенуезців з гуртом відважних, які несли жердини з настромленими на них кулями палаючої смоли. Í генуезькі вежі спалахували, мов поліна в коминку. Арбалетники спробували було стрибати вниз, але тільки-но вони торкалися землі, як александрійці тут же розвалювали їм голови дрючками, одна з веж спершу нахилилася, а тоді впала, оббризкуючи полум'ям кінноту єпископа, коні немов оскаженіли, ще більше розладнуючи лави імперців, а піші вояки ще збільшували гармидер, вриваючись у лави вершників і волаючи, що надходить сам святий Петро власною особою, а може, навіть зі святим Павлом, і хтось навіть бачив святого Себастьяна зі святим Тарцизієм — одне слово, цілий християнський олімп став на бік того триклятого міста.

Уночі в імперський стан, де вже панувала велика жалоба, принесли труп Шпаєрського прелата, якому завдали удару в спину, коли він тікав. Фрідріх послав за Бавдоліном і спитав, чи він бува не замішаний в цій історії і що він про неї знає. Бавдоліно ж волів би запастися під землю, бо того вечора загинуло чимало відважних лицарів, включно з Ансельмом Цілителем з П'яченци, сміливих сержантів і бідолашних піхотинців, і все через той його славний задум — а він гадав, що навіть волосина не впаде з чиєїсь голови. Він кинувся в ноги Фрідріхові й виклав чисту правду: він робив це з добрими намірами, прагнучи дати йому достойний привід зняти облогу, а натомість усе сталося так, як сталося.

— Я нещасний чоловік, отче мій, — казав він, — мені огидна кров, і я хотів, щоб руки мої були чистими, прагнув не допустити, щоб загинуло ще більше людей, і дивись, до якої різанини це призвело — усі ці трупи на моїй совісті!

— Прокляття тобі чи тому, хто зірвав цей план, — відповів Фрідріх, якого це, схоже, більше засмутило, ніж розсердило, — бо привід цей — тільки не кажи цього нікому — був би мені справді корисним. Я тільки-но дістав повідомлення, що ліга взялася до діла, і може, вже завтра нам доведеться битися на два боки. Твій святий Петро міг би переконати військо, але загинуло забагато людей, і барони мої вимагають помсти. Вони кажуть, що настала пора дати городянам научку, бо коли ті вийшли з-за мурів, відразу стало зрозуміло, що вони більш виснажені, ніж ми, і то було їхнє останнє зусилля.

Настала Великодня субота. Повітря було тепле, поля вкривалися квітами, а дерева радісно шелестіли листям. Усі навколо ходили сумні, мов на похороні — імперці тому, що всі казали, що пора наступати, але нікому не хотілося, а александрійці тому, що хоч душа їх була на сьомому небі, особливо після останньої вилазки, зате порожній шлунок звисав аж до колін. І тут плідний Бавдолінів ум знову взявся за роботу.

Він знов поскакав до мурів, а там застав Тротті, Ґваско та інших зверхників у вельми похмурому настрої. Вони теж знали про прибуття ліги, але надійні джерела твердили, що згоди між містами нема, і дехто з них далеко не певен, чи справді їм варто нападати на Фрідріха.

— Бо одна річ — уважай добре, мосьпане Никито, то дуже делікатне питання, а візантійці, можливо, не досить проникливі, щоб це збагнути — оборонятися, коли імператор взяв вас в облогу, і зовсім інша річ — дати йому бій з власної ініціативи. Тобто, якщо батько твій лупцює тебе ременем, а ти намагаєшся вихопити його йому з рук, то це твоє право, бо ти захищаєшся, але коли піднімеш на свого батька руку, то це буде батьковбивство. І що ж тоді триматиме італійські міста вкупі, якщо вони продемонструють цілковитий брак шаноби до особи священного римського імператора? Розумієш, мосьпане Никито, вони шматували Фрідріхові війська, але далі визнавали його своїм єдиним володарем, тобто їм не хотілося, щоб він плутався тут між ногами, але біда, якби його не стало: вони б повбивали одне одного, навіть не знаючи, чинять вони добре чи зле, бо в кінцевому рахунку критерієм добра і зла був імператор.

— Отже, — казав Ґваско, — найліпше буде, якщо Фрідріх тут же зніме облогу Александрії, і я обіцяю тобі, що ліга пропустить його до Павії.

Але як дати йому змогу врятувати свій гонор? Знак з небес уже пробували, александрійцям це дало певну сатисфакцію, але все захрясло в тій самій точці. Можливо, ідея зі святим Петром була занадто претензійною, зауважив тоді Бавдоліно, до того ж видіння чи ява чи що там ще — воно і є, і його водночас нема, бо назавтра його можна легко заперечити. Зрештою, навіщо завдавати клопоту святим? Ті найманці не вірять навіть в Отця Предвічного, єдине, у що вони вірять, — це повний шлунок і кутасик насторч…

— А якщо, — сказав тоді Ґальявдо з мудрістю, яку Господь, як всі знають, вселяє лише простолюдцям, — якщо імперці натраплять на одну з наших корів і побачать, що вона така вгодована зерном, що черево їй аж тріщить. Тоді Барбаросса і його люди подумають, що в нас є ще стільки харчу, що нам завиграшки витримувати облогу хоча б до Судного дня, і тоді самі його лицарі та вояки скажуть йому — гайда звідси, інакше захряснемо тут до наступного Великодня…

— Ніколи не чув більшого безглуздя, — сказав Ґваско, а Тротті підтакнув йому, стукаючи себе пальцем у чоло, мовляв, старий уже геть здурів.

— Якби ще десь була хоч одна жива корова, ми вже давно б з'їли її сирою, — додав Бойді.

— Кажу це не тому, що то сказав мій батько: ідея ця не здається мені такою вже марною, — мовив Бавдоліно. — Ви, певно, вже забули, але одна корова ще є, і це саме Ґальявдова Розіна. Питання тільки в тому, чи зможете ви нашкрябати в усіх закутках міста достатньо зерна, щоб набити їй черево.

— Питання радше в тому, чи дам я тобі тварину, тварюко, — аж підстрибнув Ґальявдо, — бо ж звісно, щоб переконатися, що вона справді має набите черево, імперцям треба не просто знайти, але й випатрати її. А ми не мали серця зарізати нашу Розіну, бо для мене і твоєї матері вона — мов донька, якої Господь нам не дав, тож не дам навіть пальцем до неї торкнутися, я радше тебе пошлю на заріз, ти ж бо пропадаєш з дому вже тридцять років, а вона завжди була з нами і не показувала фанаберій.

Побачивши опір Ґальявда, Ґваско та інші, які ще мить тому вважали ідею цю цілком божевільною, тут же переконалися, що це найкраще, що тільки можна вигадати, і взялися щосили переконувати старого, що супроти небезпеки, яка загрожує місту, він міг би пожертвувати власною коровою, і не варто казати: краще пожертвую Бавдоліном, бо якщо випатрати Бавдоліна, це нічого нікому не доведе, а якщо випатрати корову, то тоді, може, й справді Барбаросса відступиться. А щодо зерна, то звісно, його небагацько, але понишпоривши тут і там, можна нашкребти досить, щоб відгодувати Розіну; і нічого тут дуже перебирати, бо хто ж знатиме, чи то зерно, чи висівки, якщо вони вже в череві; до того ж тарганів та інше комашшя не треба з нього вибирати, бо ж у часи війни з такого навіть хліб печуть.

— Облиш, Бавдоліно, — сказав Никита, — ти ж не хочеш сказати, що ви всерйоз сприйняли цю комедію.

— Не тільки ми сприйняли її всерйоз, але й, як побачиш далі, всерйоз її сприйняв сам імператор.

І саме так усе й сталося. У ту Великодню суботу, десь коло години третьої, усі радці й шановані люди Александрії зібралися на кружґанку, де лежала корова — така худа й виснажена, що нужденнішої тварини годі собі уявити: шкура облізла, ноги — мов два патики, вим'я було схоже на вуха, а вуха — на дійки, погляд переляканий, навіть роги її немов зів'яли, а решта туші була радше схожа на скелет; була то не корова, а привид корови з Танцю смерті; над нею любовно чувала Бавдолінова мати, гладячи по голові і приказуючи, що то й на краще: вона перестане страждати і помре, добре попоївши, а отже їй буде ліпше, ніж її господарям.

Неподалік звозили мішки із зсипаним абияк зерном і насінням, які Гальявдо підсував під морду бідолашній тварині, заохочуючи її їсти. Але корова дивилася на світ геть відсторонено і жалісно мукала, вже навіть не пам'ятаючи, що це значить — жувати. Врешті одні схопили її за ноги, інші — за голову, а ще інші силоміць відкрили їй пашу, і поки вона слабко мукала, протестуючи, запихали їй в горлянку зерно, як це роблять з гусьми. Тоді, може з інстинкту самозбереження, а може під впливом спогадів про кращі часи, тварина почала перемішувати язиком усе те Боже добро, і трохи з власної волі, а трохи з допомогою присутніх почала це ковтати.

Не була то радісна трапеза, і не раз усім здавалося, що Розіна ось-ось віддасть свою тваринячу душу Богові, бо вона лементувала так, що здавалося, ніби вона телиться, а не їсть. Але потім любов до життя взяла своє, корова стала на чотири ноги і далі вже їла сама, тицяючись мордою прямо в лантухи, які їй підносили. Врешті всі побачили перед собою досить дивну істоту — виснажену й смутну, ребра на її спині випиналися так, немов хотіли вилізти зі шкури, в якій вони були ув'язнені, а черево, навпаки, було пишне, кругляве, як при водянці, до того ж таке напнуте, немов вона була тільна десятьма телятами.

— Е-е ні, так не піде, — хитав головою Байді супроти цієї смутної чудасії, — навіть дурень помітить, що тварина ця зовсім не вгодована, що це просто випхана чимось коров'яча шкура…

— А навіть якщо вони подумають, що вона вгодована, — казав Ґваско, — хіба вони повірять, що господар виводить її пастися, ризикуючи поплатитися життям і майном?

— Друзі мої, — сказав Бавдоліно, — не забувайте, що хто б там не знайшов її, вони такі голодні, що не роздивлятимуться, чи вона товста тут, а чи худа там.

Його була правда.