Бавдоліно - Еко Умберто
Мосьпане Никито, я знаю, що таке честь, хоч я й підробляв пергамени. Вона сама мені в цьому допомогла. Материнство змінило її. Принаймні так вона давала зрозуміти, і мені ніколи не судилося дізнатися, що відчувала вона до мене. Я страждав, але був удячний їй за те, що вона допомагала мені поводитися достойно.
Бавдолінові було вже за тридцять, і він волів вважати лист Пресвітера Йоана юнацькою витівкою, вправою з епістолярної риторики, таким собі jocus, ludibrium.[99] Але він знову зустрівся з Поетом, який після смерті Райнальда зостався без покровителя, а відомо, як буває при дворі в таких випадках: ти втрачаєш будь-яку вагу, а дехто навіть починає говорити, нібито твої вірші, зрештою, небагато варті. Страждаючи від приниження й образи, Поет провів кілька безпутних років у Павії, де робив єдине, що вмів робити добре, — тобто пив і декламував Бавдолінові вірші (особливо один пророчий вірш, де говорилося quis Раріе demorans castus habeatur, хто може бути непорочним, живучи у Павії?). Бавдоліно забрав його назад у двір, і Поет увесь час тримався його, тому його стали вважати людиною Фрідріха. Тим часом помер його батько, він дістав спадщину, і навіть вороги небіжчика Райнальда вже не мали його за паразита, а вважали таким же лицарем і не більшим випивакою, ніж інші.
Разом вони згадували часи, коли цисався той лист, вихваляючи один одного за цю чудову витівку. Вважати гру грою не означало відмовитися грати в неї. Бавдоліно й далі тужив за тим царством, якого ніколи не бачив, й іноді на самоті сам собі читав уголос цього листа, удосконалюючи його стиль.
— Доказом того, що я не міг забути цього листа, було те, що я переконав Фрідріха викликати до двору моїх паризьких друзів, усіх разом, втовкмачивши йому, що непогано б мати в цісарській канцелярії людей, які добре знають інші краї, їхні мови і звичаї. А фактично, оскільки Фрідріх дедалі частіше використовував мене як свого довіреного посланця в різних справах, я хотів влаштувати собі свій особистий маленький двір, у який увійшли Поет, Абдул, Борон, Кіот і Раббі Соломон.
— Ти ж не хочеш сказати, що імператор взяв до свого двора юдея?
— А чому ні? Він не мусив бути присутнім на великих церемоніях, ані ходити на месу з ним і його архієпископами. Якщо володарі цілої Європи і навіть сам папа мали лікарів-юдеїв, то чому не можна було тримати напохваті юдея, який добре знав життя іспанських маврів і ще чимало речей про країни Сходу? Зрештою, германські володарі завше були дуже милосердні до юдеїв — більше, ніж інші християнські королі. Оттон розповідав мені, що коли невірні відвоювали Едесу, а чимало християнських володарів знову стали носити хрест, прислухаючись до проповідування Бернарда з Клерво (тоді й сам Фрідріх теж одягнув шати хрестоносця), один монах на ім'я Радольф став підбурювати прочан вирізати всіх юдеїв у містах, через які вони проходили. І вони справді влаштували різанину. Але чимало юдеїв попрохали захисту в імператора, і він дав їм змогу врятуватися, оселивши їх в місті Нюрнберзі.
Отак-от Бавдоліно знову мав при собі всіх своїх приятелів. Не те що вони мали багато роботи при дворі. Соломон зв'язувався зі своїми одновірцями, знаходячи їх у кожному місті, через яке проходив Фрідріх ("їх всюди мов бур'яну", — дражнив його Поет); Абдул виявив, що провансальську, якою написані його пісні, краще розуміють в Італії, ніж у Парижі; Борон з Кіотом провадили виснажливі діалектичні баталії: Борон намагався переконати Кіота, що неіснування порожнечі є вирішальним для визнання унікальності Ґрадаля, Кіот же вбив собі в голову, що Ґрадаль — це камінь, який упав з неба, lapis ex coelis, тому, на його думку, цілком міг прилетіти з іншого всесвіту, перетнувши порожній простір.
Крім цих витребеньок, усі вони разом часто міркували над Пресвітеровим листом, а іноді друзі питали Бавдоліна, чому він не намовляє Фрідріха до подорожі, яку вони своїми зусиллями так добре підготували. Коли Бавдоліно пробував пояснити, що в ці роки Фрідріх все ще заклопотаний багатьма проблемами в Ломбардії й Німеччині, Поет якось сказав, що, можливо, їм варто податися на пошуки цього царства на власний розсуд, не чекаючи на слушний для імператора час:
— Навряд чи імператор мав би з цієї подорожі велику користь. Уяви собі, якби він прибув на землі Йоана і не зміг домовитися з цим монархом. Він повернувся б з невдачею, а ми зробили б йому кепську послугу. Але коли ми подамося туди самі, то як би справи не обернулися, з такої багатої і повної див землі ми напевне привеземо щось надзвичайне.
— Воістину, — сказав Абдул, — не гаймося ж, вирушаймо, їдьмо у далечінь…
— Мосьпане Никито, мене пойняло велике пригнічення, коли я побачив, як радо всі погодилися на пропозицію Поета, і я зрозумів, чому це так. Борон з Кіотом сподівалися знайти землю Пресвітера, щоб заволодіти Ґрадалем, який мав принести їм хтозна-яку славу і владу в тих північних краях, де всі його все ще шукають. Раббі Соломон розраховував знайти десять загублених племен і завдяки цьому стати найбільшим і найшанованішим не лише серед іспанських рабинів, але й серед усього народу Ізраїля. Про Абдула зайве й говорити: він уже давно ототожнив царство Йоана із землями своєї принцеси, а зростаючи роками й мудрістю, він дедалі менше задовольнявся її далекістю і, хай простить його бог закоханих, хотів би торкнутися її рукою. Що стосується Поета, то хтозна, що він виношував у серці, живучи в Павії. Тепер, коли він мав невеликий власний маєток, здавалося, ніби він хоче здобути Йоанове царство для себе, а не для імператора. Через усе це я розчарувався й упродовж кількох років не говорив з Фрідріхом про те царство. Якщо то була гра, то краще було облишити думку про нього, рятуючи його від пожадань тих, хто не розумів його містичної величі. Таким чином, лист цей став чимось на кшталт моєї особистої мрії, до якої я не хотів більше нікого допускати. Він потрібен був мені, щоб перебороти біль від мого нещасливого кохання. Настане день, казав я собі, коли я забуду про все це, бо вирушу у землі Пресвітера Йоана… Але повернімось до ломбардських справ.
Колись, коли Александрія ще будувалася, Фрідріх сказав був, що бракувало тільки того, щоб Павія теж перейшла на бік його ворогів. І через два роки Павія теж приєдналася до антиімперської ліги. Для цісаря був то прикрий удар. Він не відразу відреагував на це, але впродовж наступних років становище в Італії стало таким непевним, що Фрідріх вирішив повернутися туди, і ясно було, що метою його є якраз Александрія.
— Даруй, — спитав Никита, — значить, він вирушав на Італію уже втретє?
— Ні, вчетверте. Але ні, дай-но згадаю… То вже, гадаю, було вп'яте. Іноді він лишався там років на чотири, як при облозі Креми та руйнуванні Мілана. А може, у міжчассі він вертався додому? Не знаю, він більше бував в Італії, ніж у себе вдома, але де був його дім? Він звик до подорожей, і я помітив, що найкраще він почувався біля річок: він добре плавав, не боявся холоду, припливів, вирів. Кидався у воду, пірнав, і здавалося, що він у своїй стихії. Одначе того разу, про який я оповідаю, прибув він до Італії вельми сердитий і готовий до важкої війни. На його боці були марка Монферрато, Альба, Акві, Павія і Комо…
— Та ти ж мені тільки-но сказав, що Павія перекинулася до ліги…
— Справді? А-а, так, то було раніше, але потім вона вернулася до імператора.
— О Господи, наші василевси виколюють одне одному очі, але принаймні поки очі на місці, ми знаємо, на чийому ми боці…
— Вам бракує уяви. Одне слово, у вересні того року Фрідріх пішов через перевал Монченізіо на Сузу. Він чудово пам'ятав образу, завдану йому сім років тому, і спалив її дощенту. Місто Асті відразу здалося, відкриваючи йому шлях, і ось він вже став табором у Фраскеті, на річці Борміді, а загони свої розіслав усюди, навіть по той бік Танаро. Настала пора звести порахунки з Александрією. З листів, які я діставав від Поета, а він брав участь у поході, випливало, що Фрідріх спустошував усе вогнем і мечем, почуваючись самим втіленням Божої справедливості.
— А чому ти не поїхав з ним?
— Бо він був милосердний до мене. Він розумів, яких мук я зазнаватиму, коли дивитимуся на суворе покарання, яке він ніс моїм землякам, і завжди висував якийсь привід, щоб я міг бути далеко, аж поки від Роборето не залишиться хіба лиш купа попелу. Розумієш, для нього це місто не було ні Civitas Nova, ні Александрією, бо без його дозволу нове місто не мало права існувати. Він далі говорив про колишнє селище Роборето, немов воно всього лиш трохи розрослося.
Усе це діялося на початку листопада. Але в листопаді на рівнині тій стався справжній потоп. Дощило весь час, навіть засіяні поля перетворилися на болото. Маркіз Монферратський запевнив Фрідріха, що мури споруджено із землі, а за мурами засіли якісь волоцюги, які притьмом у штани нароблять, тільки-но почують ім'я імператора. Натомість волоцюги ці виявилися добрими захисниками, а мури — такими міцними, що імперські тарани і довбні обламували об них свої вістря. Коні і вояки грузнули в болоті, а коли обложені у певний момент змінили русло Борміди, цвіт алеманської кінноти захряс у багні аж по вуха.
Врешті александрійці пустили в дію приспособу, подібну до тих, які вже використовувались у Кремі: було то дерев'яне риштування, міцно прикріплене до бастіону, з якого висувався дуже довгий трап, немов трохи нахилений міст, який дозволяв атакувати ворога за мурами. З цього містка скочували підпалені бочки, повні сухого дерева, просяклого олією, салом, смальцем і рідкою смолою. Бочки котилися дуже швидко і падали на бойові машини імперців або просто на землю, де вони далі котилися, мов вогняні кулі, аж поки не наштовхувалися на іншу машину, запалюючи її.
І тому найпильнішою справою для обложників став довіз бочок з водою, щоб гасити пожежу. Не те що води бракувало, була вода з річок, з боліт, ще й дощ падав, але якщо вся піхтура заклопотана носінням води, хто буде ворога бити?
За зиму імператор вирішив навести лад у своєму війську, та й зрештою важко було йти наступом на мури, ковзаючи по кризі або грузнучи в снігу. На нещастя, лютий у тому році теж видався надзвичайно суворим, військо впало духом, а імператор — тим паче.
