Бавдоліно - Еко Умберто
Людей він тепер мав замало, підкріплення вчасно не надходили, а коли надходили, були недостатні.
Бавдоліно почувався трохи винним через ту витівку з коровою. Звісно, він не обманював імператора, той просто підіграв йому, але тепер обидва не могли без замішання дивитися один одному в вічі, немов двоє дітей, які разом пустували, а тепер соромляться своїх пустощів. Бавдоліна зворушувало майже хлоп'яче збентеження Фрідріха, який починав уже сивіти, а чудова його мідна борода першою стала втрачати свої левині відблиски.
Бавдоліно дедалі більше любив цього свого батька, який усе плекав мрію про імперію, щораз більше ризикуючи втратити свої землі по той бік Альп через прагнення тримати під контролем Італію, яка повсюди вислизала йому з рук. Якось він подумав, що в тому становищі, в якому опинився Фрідріх, лист Пресвітера Йоана дав би імператорові змогу вилізти з цього ломбардського болота, нічого відкрито не зрікаючись. Одне слово, Пресвітерів лист міг би бути чимось на кшталт Ґальявдової корови. Він спробував було заговорити з ним про це, але імператор був не в гуморі й сказав, що в нього на голові речі далеко серйозніші, ніж старечі химери покійного вуйка Оттона. Відтак доручив йому ще якесь посольство, примусивши гуляти туди-сюди Альпами протягом майже дванадцяти місяців.
Наприкінці травня року Божого 1176-го Бавдоліно дізнався, що Фрідріх сидить в Комо, і вирішив поїхати до нього в це місто. По дорозі йому сказали, що імперське військо тепер прямує до Павії, і він звернув на південь, намагаючись нагнати його на півдорозі.
А наздогнав він його на річці Олона, неподалік від фортеці Леньяно, де кілька годин до того несподівано зіштовхнулися імперське військо і військо ліги, причому жодне не мало бажання битися, але обоє мусили прийняти бій, щоб не втратити честі.
Під'їхавши на край поля, Бавдоліно побачив, як до нього біжить якийсь піхотинець з довгою пікою в руці. Бавдоліно пришпорив коня, намагаючись збити вояка з ніг і сподіваючись, що той налякається. Він таки налякався і впав, накрившись ногами і випустивши з рук піку. Бавдоліно зістрибнув з коня і підхопив піку, а той почав кричати, що вб'є його, підвівся і вийняв з-за пояса кинджал. Кричав він це лодійською говіркою. А що Бавдоліно вже звикся з думкою, що лодійці завжди на боці імперії, то, виставивши проти нього піку, оскільки той здавався одержимим, гукнув йому:
— Що ти робиш, вар'яте, я теж на боці імперії! А той йому:
— Тому-то я тебе й вколошкаю!
Тут Бавдоліно згадав, що Лоді перейшло вже на бік ліги, і замислився: "Ну і що ж я маю робити — вбити його, бо піка довша, ніж його ніж? Але ж я ще зроду нікого не вбивав!"
Тоді штурхнув його пікою між ногами, аж той простягнувся на землі, а тоді приставив йому зброю до горла.
— Не вбивай мене, dominus,[103] я маю семеро дітей, і коли мене не стане, вони завтра ж повмирають від голоду, — заволав лодієць, — відпусти мене, я і так не можу завдати твоїм великої шкоди — ти ж бачив, як легко мене, папушу, звалити з ніг!
— Те, що ти папуша, видно на віддалі одноденного переходу, але якщо я пущу тебе гуляти зі зброєю в руках, то ти ще наламаєш дров. Стягай штани!
— Штани?
— Аякже, дарую тобі життя, але пускаю тебе світити яйцями. Тоді подивимось, чи посмієш ти вернутися на поле бою, а чи радше побіжиш відразу до тих своїх негодованих дітей!
Ворог зняв штани і побіг полями, перестрибуючи через плоти, кваплячись не так через сором, як від страху, що ворожий лицар, побачивши його зад, подумає, буцім він показує йому сідниці зі зневаги, і посадить на палю, як це роблять турки.
Бавдоліно втішився, що йому не довелося нікого вбивати, але тут побачив, що до нього чвалом скаче вершник. Одягнений Бавдоліно був з-французька, тобто видно було, що він не ломбардець. Вирішивши дорого продати свою шкуру, він вийняв меч з піхов. Але вершник минув його боком, горлаючи: "Що ж ти, дурню, тут робиш — не бачиш, як ми нині вам, імперцям, сала залили за шкіру, гайда додому, тобі ж буде краще!" І поскакав геть, не задираючись.
Бавдоліно знову сів у сідло й замислився над тим, куди йому податися — він зовсім нічого не тямив у цій битві, бо досі бачив тільки облоги, а при облозі завжди знаєш, хто на чийому боці.
Він об'їхав гайок і посеред рівнини побачив щось, чого не бачив ніколи раніше: великий відкритий віз, пофарбований у червоне і біле, на якому стояла довга щогла, прикрашена посередині прапорами, вівтар, а навколо вівтаря — лицарі з довгими янгольськими сурмами, що ними вони, мабуть, закликали своїх людей до бою. І він вигукнув, за звичкою своїх рідних країв: "Здуріти можна!" На якусь мить він подумав, що, може, потрапив до Пресвітера Йоана, чи принаймні в Сарандіб, де в бій йдуть возами, запряженими слонами, але віз той явно був запряжений волами, хоч усі тут були вбрані по-панськи, а навколо ніхто не бився. Сурмачі раз у раз сурмили, а тоді зупинялися, не знаючи, що їм робити. Дехто з лицарів показував пальцем на метушіння людей на березі ріки — одні кидалися там на других, галасуючи так пронизливо, що й мертвих можна було підняти. Решта лицарів намагалася зрушити волів з місця, але вперті від природи тварини не мали жодної охоти наближатися до того гармидеру.
"Що ж мені робити, — думав Бавдоліно, — кинутися туди, між тих божевільних, коли я навіть не знаю, хто з них ворог, поки не почую, як вони розмовляють? А коли чекатиму, аж вони заговорять, вони випустять мені кишки!"
Він усе міркував, що робити, а тим часом назустріч йому під'їхав ще один вершник — то був імперський достойник, якого він добре знав. Той теж впізнав його і вигукнув:
— Бавдоліно, ми загубили імператора!
— Що значить — загубили, хай вам грець?
— Хтось бачив, як він бився мов лев з ватагою піших, які відтиснули його коня до гаю там далі, а тоді всі вони щезли посеред дерев. Ми побігли туди, але там не було вже нікого. Мабуть, він спробував кудись тікати, але до основних наших сил він точно не вернувся…
— А де основні наші сили?
— Отож-бо, біда не тільки в тім, що він не вернувся до основних сил нашої кінноти, але й у тім, що цих основних сил уже нема. То була чиста різанина, проклятий день. Спершу Фрідріх кинувся зі своїми вершниками на ворогів, бо здавалося, що то все піхтура, яка скупчилася навколо того їхнього катафалку. Але піхтура ця добре вміла чинити опір, а тоді раптом з'явилася ломбардська кіннота, тож тиснути на наших стали з двох боків.
— Коротше кажучи, ви загубили священного римського імператора! І ти мені це так спокійно кажеш, псяюхо?
— Ти, схоже, тільки-но приїхав і не знаєш, чого ми тут зазнали! Дехто навіть каже, що бачив, як імператор упав з коня, а той потяг його за ногу, яка застрягла в стремені!
— А наші що тепер роблять?
— Тікають, поглянь-но туди — розсипаються між дерев, кидаються в річку, вже ходить поголос, нібито імператор загинув, і кожен намагається дістатися до Павії, як може.
— Легкодухи! І ніхто вже більше не шукає нашого володаря?
— Сутеніє, і навіть ті, хто ще бився, вже виходять з бою — як можна в таких умовах знайти когось, до того ж бозна-де?
— Які легкодухи, — знову сказав Бавдоліно, бо хоч вояком він не був, але серце мав відважне. Він пришпорив коня і з мечем наголо кинувся туди, де на землі лежало найбільше трупів, голосно кличучи свого улюбленого названого батька. Шукати загиблого на цій рівнині, між стількома іншими загиблими, кричати, сподіваючись, що він озветься, було ділом цілковито безнадійним, так що навіть коли він проминав останні загони ломбардців, ті пропускали його, маючи за якогось святого з Раю, який прийшов їм на допомогу, і вітали його урочистими жестами.
У тих місцях, де битва була найзапеклішою, Бавдоліно взявся перевертати трупи, які лежали головою донизу, сподіваючись і водночас боячись знайти при слабкому світлі сутінків любі риси/свого володаря. Він блукав навмання з плачем і, вийшовши з якогось гайка, наштовхнувся на той великий віз, запряжений волами, який повільно покидав поле битви. "Ви бачили імператора?!" — крізь сльози крикнув він, не тямлячи себе і не стримуючись. Ті розреготалися й сказали: "Аякже, он там, в кущах, він саме грав твою сестру!" — і один з них абияк дмухнув у сурму, яка видала якийсь непристойний скрип.
Вони сказали це навмання, а все ж Бавдоліно пішов зазирнути й у ті кущі. Там лежала купка трупів: троє долілиць, а один горілиць. Він підняв тих трьох, що лежали долілиць, і під ними побачив Фрідріха з бородою, рудою від крові. Він одразу втямив, що той живий, бо з примкнутих уст його долинало щось ніби легке хрипіння. Він мав рану на верхній губі, яка все ще кривавила, і великий синець на чолі, який доходив аж до лівого ока; у витягнутих руках він все ще тримав по кинджалу — очевидно, перед тим, як зомліти, він зумів пронизати ними тих трьох бідолах, які кинулися на нього, щоб прикінчити.
Бавдоліно підняв йому голову, витер лице, покликав — і Фрідріх розплющив очі, питаючи, де він. Бавдоліно обмацав його, щоб зрозуміти, чи він не поранений ще десь. Той скрикнув, коли Бавдоліно торкнув його за ступню, мабуть, кінь справді-таки тягнув його якийсь час за щиколотку, вивихнувши її. Весь час розмовляючи з Фрідріхом, який питав його, де він, Бавдоліно витягнув його з купи і поклав на рівному місці. Фрідріх упізнав Бавдоліна й обняв його.
— Володарю і отче мій, — мовив Бавдоліно, — зараз ти сядеш на мого коня, але не напружуйся. Хоч уже ніч, ми мусимо просуватися обережно, бо тут навколо війська ліги, і єдина наша надія — що всі вони гуляють десь в якомусь селі, бо, даруй мені, схоже, що вони перемогли. Але може бути, що дехто з них тиняється десь тут, шукаючи своїх загиблих. Нам доведеться йти лісами і ярами, а не дорогами, щоб дійти до Павії, куди, гадаю, уже відступили твої війська. Можеш поспати на коні, а я догляну, щоб ти не впав.
— А хто догляне, щоб ти не заснув на ходу? — спитав Фрідріх, натягнуто усміхаючись. Тоді промовив: — Мені боляче, коли я сміюся.
— Тепер бачу, що ти очуняв, — мовив Бавдоліно.
Вони йшли цілу ніч, спотикаючись у темряві, навіть кінь спотикався посеред коріння і низьких чагарників, і тільки раз бачили здалеку вогні, які вони оминули, зробивши широке коло. Щоб не заснути на ходу, Бавдоліно говорив, а Фрідріх не спав, щоб не дати заснути йому.
— Всьому кінець, — казав Фрідріх, — я не зможу пережити ганьбу цієї поразки.
— То була всього лише сутичка, отче мій.
