Мобі Дік - Мелвілл Герман

Отож насправді помічники капітана та гарпунники "Пеквода", можна сказати, жили не на юті, а поза ним. Бо коли вони входили до ютових приміщень, то хіба так, як надвірні двері входять до будинку: відчиняючись, проникають досередини, а за мить, зачинившись, опиняються знов надворі, де й перебувають постійно. Та й небагато вони втрачали на цьому, бо ж у тій кают-компанії не бувало справжньої компанії. Ахав аж ніяк не був товариською людиною. Хоч і занесений до реєстру християн, він лишався серед них чужим. Він жив у світі так, як жив у колонізованому штаті Міссурі останній ведмідь-грізлі. Коли минала весна та літо, цей дикий Логан [49] тамтешніх лісів закопувався в дупло трухлявого дерева й перебував там зиму, смокчучи власну лапу; отак у своїй незатишній, буремній старості Ахавова душа, заховавшись у дуплистому стовбурі його тіла, живилась там, смокчучи похмуру лапу свого пригнічення!

35

НА ЩОГЛІ

Моя черга вартувати на марсі припала на досить погожу пору.

На більшості американських китобійних суден дозорців посилають нагору майже зразу після того, як судно вийде з гавані, хоч би навіть йому малося пройти ще п’ятнадцять тисяч миль, поки воно опиниться в справжніх промислових водах. І коли, проплававши три, чотири або п’ять років, судно вертається додому, маючи на борту хоч одну порожню посудину, хоч би пляшечку, — навіть тоді марсові чергують на щоглах до останку. Надії вполювати ще одного кита не полишають на судні аж доти, доки його бом-брам-стеньги не пропливуть між шпилями при вході до рідної гавані.

Оскільки вартування на марсі — на вершечку щогли — чи то в морі, чи то на суходолі — це повинність дуже старовинна і дуже цікава, дозвольте розповісти про неї трохи докладніше. Я гадаю, що найдавнішими марсовими були стародавні єгиптяни, бо давніших я не знайшов, скільки не шукав. Адже хоч їхні прабатьки, будівники Вавілонської вежі, безперечно, мали намір поставити найвищу щоглу на всю Азію, та й на всю Африку, одначе не встигли вони закріпити на її вершечку клотик, як їхня величезна кам’яна щогла впала за борт у жахливому шквалі господнього гніву, і тому ми не можемо віддати цим вавілонським будівникам першість перед єгиптянами. А твердження, що єгиптяни були нацією марсових, грунтується на переконанні всіх археологів, що перші піраміди споруджувано для астрономічних спостережень. Цю теорію дивним чином підтверджує східчаста форма всіх чотирьох боків цих споруд; завдяки їй стародавні астрономи могли, задираючи ноги якомога вище, вибиратись аж на вершечок піраміди й гучно оголошувати про появу на небосхилі нових зірок, достоту як марсові на нинішніх суднах оголошують появу на обрії вітрила або кита. В святому Симеоні Стовпникові, уславленому християнському самітникові давнини, що спорудив собі високу кам’яну колону в пустелі й пробув усі останні роки свого життя на її вершечку, піднімаючи собі нагору їжу на мотузку, ми вбачаємо видатний приклад непохитного марсового, бо його не могли зігнати з його місця ні туман, ні мороз, ні дощ, ні град, ні сльота: він мужньо витримав усе до останку і буквально вмер на своєму посту. Сучасне плем’я марсових належить до царства неживих речей — усе то люди кам’яні, чавунні або бронзові, і хоч вони легко можуть витримати будь-який шквал, проте цілковито неспроможні, побачивши на обрії щось незвичайне, оголосити про його появу. От, наприклад, Наполеон: він стоїть, схрестивши на грудях руки, на вершечку Вандомської колони, якихось півтораста футів над землею, і нітрохи не дбає про те, хто порядкує на палубі тепер: чи Луї-Філіпп, чи Луї-Блан, а чи Луї Чортзнахто.[50]

Великий Вашінгтон теж стоїть високо вгорі на своїй височезній грот-щоглі в Балтіморі, і його колона, як один з Геркулесових Стовпів, позначає той рівень людської величі, вище якого піднімається небагато смертних. Та й адмірал Нельсон, застиглий на своєму кабестані, вилитому з гарматної бронзи, теж стоїть марсовим на Трафальгарському майдані, і хоч його майже не видно крізь лондонський дим, та ми здогадуємося, що там сховався герой, бо де є дим, там мусить бути й вогонь. Але ні великий Вашінгтон, ні Наполеон, ні Нельсон не відповідають на жоден вітальний оклик знизу, хоч би як палко закликали їх допомогти своїми порадами знавіснілій палубі, понад якою вони дивляться в далину, хоча, можна гадати, їхній духовний зір проникає крізь густу імлу майбутнього і вони бачать, яких мілин та рифів треба стерегтися.

Може здатись, ніби об’єднувати в будь-якому відношенні суходільних марсових з морськими недоречно; та це хибна думка, яка випливає з одного факту, наведеного Оведом Мейсі, єдиним істориком Нентакіту. Достойний Овед повідомляє, що на самому світанку китобійного промислу, ще перше ніж кораблі почали регулярно виходити в море за здобиччю, населення цього острова поставило на узбережжі високі стовпи, і на ті стовпи по прибитих гвіздками щаблях, як ото кури до курника, вибирались чатувати вартові. Небагато років тому цей спосіб перейняли китобої Нової Зеландії: помітивши в морі кита, вартові гукали до людей, що сиділи напоготові у вельботах недалеко від берега. Та цей звичай уже відійшов у минуле; тож звернімо свою увагу на єдиний справжній марс — марс китобійного корабля в морі.

На марсах усіх трьох щогл дозорці вартують від сходу до заходу сонця; вони змінюють там один одного що дві години. В тиху погоду в тропіках це надзвичайно приємне місце — марс щогли; для людини, схильної до мрій та роздумів, це просто розкіш. Стоїш на височині сто футів над безмовною палубою, колихаючись над глибінню, ніби щогли — то гігантські ходулі; стоїш отак, а під тобою, між твоїми ногами, пропливають найбільші морські страховища — достоту так, як колись між чобітьми славетного Колоса Родоського пропливали кораблі. Стоїш там, загублений у безмежжі моря, змережаного самими тільки хвилями. Судно погойдується ліниво, ніби в дрімоті; віє сонний пасатний вітер, і все те вколисує тебе в солодкі марення. В цьому тропічному китоловському житті вас здебільшого оточує високий, нічим не порушуваний спокій: ніяких подій, ніяких новин, ви не читаєте газет, екстрені випуски не хвилюють вас хтозна-нащо сенсаційними повідомленнями про якісь найбуденніші речі, вас не турбують ніякі хатні клопоти, ніякі банкрутства акційних товариств, ніяке падіння курсів цінних паперів і навіть думки про те, що ви матимете на обід: адже всі ваші харчі на три роки наперед чи й більше дбайливо запаковані в барильця, а меню лишається незмінним.

Загальна кількість годин, перебутих вами на вершечку щогли такого південноморського китобійного судна протягом усього плавання, яке часто триває цілих три, а то й чотири роки, може скласти добрих кілька місяців. На превеликий жаль, те місце, якому ви присвячуєте таку велику частину свого життя, начисто позбавлене всього, що надавало б йому хатнього затишку, будь-яких вигод, що створюють почуття такого затишку, як-от ліжко, гамак, катафалк, будка для вартового, казальниця, візницький екіпаж та інші невеликі, але зручні пристрої, в яких люди шукають тимчасового відособлення від інших людей. Найчастіше вашим сідалом буває вершок брам-стеньги, де ви стоїте на салінгу — двох тонких рівнобіжних дерев’яних брусках (такі салінги бувають майже виключно на китобійних суднах). Судно гойдається на хвилі, і новачок-марсовий почуває себе там так вигідно, ніби він стоїть на рогах у бугая. Звичайно, в холодну погоду ви можете взяти з собою нагору свій дім у подобі вахтового плаща; але, правду кажучи, і найтовщий плащ — це не набагато кращий дім, ніж ваша власна гола шкіра. Адже так само, як душа ваша вклеєна всередині цього ковчежка з плоті і не може вільно рухатись у ньому, а вийти з нього й поготів не може, не наражаючись при тому на свою погибель (як недосвідчений мандрівець, що надумав узимку перетнути засніжені Альпи), — так само й вахтовий плащ — це не стільки дім, скільки обгортка, конверт, додаткова шкіра, що обтягує вас. Ви не можете помістити в своєму тілі полиці чи шафи і так само не можете зробити зі свого вахтового плаща затишну комірчину.

З огляду на все це можна тільки пошкодувати, що марси на південноморських китобійних суднах позбавлені отих гідних заздрості будок, чи казальниць, званих "воронячими гніздами", які захищають марсових на гренландському китолові від поганої погоди льодовитих морів. У дуже добрій для читання перед каміном книжці капітана Сліта "Плавання серед айсбергів у пошуках гренландських китів, а принагідно й з метою віднайдення давніх ісландських колоній на старій Гренландії", — в цьому чудовому томику всі, хто будь-коли чатував на вершечку щогли, знайдуть чарівні подробиці про щойно винайдене тоді "вороняче гніздо" на "Глетчері", як називався славний корабель капітана Сліта. Він так і назвав його на свою честь — "вороняче гніздо Сліта", оскільки сам його винайшов і запатентував, і, не визнаючи ніякої фальшивої скромності, вважав, що будь-якому створеному нами пристроєві слід давати своє ім’я, так самісінько як ми даємо свої прізвища власним дітям, бо ж ми, батьки, самі їх винайшли й запатентували. "Вороняче гніздо Сліта" формою трохи скидається на велике, двадцятивідерне барило. Зверху воно відкрите, одначе має прилаштований збоку пересувний щиток, за яким можна ховати голову від сильного вітру. "Гніздо" укріплене на самому вершечку щогли, і влазити до нього треба крізь невеликий люк у дні. З боку корми в "гнізді" є вигідне сидіння, а під ним — рундучок для парасольки, шарфа та плаща. Спереду — щось на зразок шкіряної кишені, куди можна покласти рупор, люльку, підзорну трубу та всяке моряцьке приладдя. Коли сам капітан Сліт вартував на марсі у своєму "воронячому гнізді", він, за його власними словами, завжди мав при собі рушницю (теж застромлену в ту шкіряну кишеню), порохівницю й дробівницю — на той випадок, якщо трапиться побачити нарвала, чи то морського єдинорога, яких безліч у тих водах. Поцілити нарвала з палуби неможливо, бо куля в скісному польоті не проб’є великої товщі води, але стріляти згори, зі щогли, — то зовсім інша річ. Очевидно, що капітан Сліт із великою втіхою описував усі найдрібніші вигоди свого "воронячого гнізда"; та хоч він дуже широко розводиться про нього і частує нас справжнім науковим звітом про свої досліди з маленьким компасом — він брав його з собою в "вороняче гніздо", щоб виправляти похибки курсу, які дає так звана "місцева девіація" всіх нактоузних компасів, — похибки, спричинювані близькістю залізних частин судна в площині компаса, а на "Глетчері", можливо, ще й тим, що серед його екіпажу було чимало зледащілих ковалів, — хоч він, кажу, дуже розумно й по-науковому пише про ці речі, але, попри всі його вчені "нактоузні девіації", "азимутальні компасні спостереження" та "апроксимальні похибки", сам він, капітан Сліт, дуже добре знає, що не був аж так заглиблений у ті глибокі магнітні міркування, щоб його уваги не притягала часом ретельно наповнена пляшечка, так мило притулена в куточку його "воронячого гнізда" просто під рукою.