Мобі Дік - Мелвілл Герман

Хоч я загалом дуже шаную і навіть люблю відважного, чесного й ученого капітана, та все ж не можу пробачити йому, що він у своїй книжці ні разу не згадав тієї плящини: адже вона, певно, була йому вірною приятелькою й утішницею, поки він, натягши на руки рукавиці, а на голову відлогу, студіював математику там, нагорі, в тому пташиному гнізді, за якихось кілька сажнів від полюса.

Та хоч ми, китобої Південних морів, і не вмощуємось на марсі так затишно, як капітан Сліт та його гренландська команда, але ця невигода з лихвою врівноважується пречудовою погодою, що панує в тих звабливих водах, де ми, південні китобої, здебільшого плаваємо. Я, приміром, звичайно дуже неквапливо піднімався по вантах, перепочивав на першому салінгу, щоб перекинутися слівцем з Квіквегом або ще з котримсь із товаришів, що, скінчивши свою вахту, спускався мені назустріч; тоді брався ще трохи вище і, ліниво перекинувши ногу через брам-рею, спершу окидав поглядом водяні пасовиська і аж тоді піднімався на своє остаточне місце призначення.

Дозвольте мені облегшити душу перед вами й признатися, що вартовий з мене був абиякий. У моїй голові снувалися всесвітні проблеми, тож як я міг — полишений цілком на себе на такій плідній для мислення височині,— як я міг сумлінно виконувати свої обов’язки й дотримуватись неодмінного для всіх китобійних суден наказу: "Не спускай очей з навітряного боку і гукай, як тільки щось побачиш!"

І дозвольте тут щиро остерегти вас, власники нентакітських суден! Бережіться брати на службу, що вимагає такої пильності, юнаків із змарнілими обличчями та запалими очима, схильних до недоречного заглиблення в роздуми, — тих, хто приходить на судно з "Федоном",[51] а не з Баудічем[52] у голові.

Бережіться таких, кажу вам: перше ніж убити для вас кита, його треба побачити, а такий молодий платонік із запалими очима десять разів обпливе на вашому кораблі довкола світу, але не збагатить вас і на унцію спермацету. Ці перестороги аж ніяк не зайві. Бо в наші дні китобійний промисел дає пристановище багатьом романтичним, меланхолійним, задумливим юнакам, яким остогидли докучливі земні турботи, і вони шукають розваги в смолі та китовому салі. Такий Чайльд-Гарольд нерідко вибирається на марс якогорь нещасливого, розчарованого китобійного судна й вибухає похмурими словами:

Хвилюй, глибокий синій океане!

Сто тисяч салотопів борознять тебе

Намарне…[53]

Дуже часто капітани таких суден винуватять саме цих неуважливих молодих філософів і дорікають їм, що вони не виявляють достатнього "зацікавлення" плаванням, натякаючи, ніби вони так начисто позбавлені будь-яких честолюбних поривань, що потай, у глибині душі, воліли б зовсім не побачити китів. Та марно: молоді платоніки виправдовуються тим, що в них поганий зір. Вони, мовляв, короткозорі, тож яке пуття з того, що вони напружуватимуть зорові нерви? А біноклі вони забули вдома.

— Ех ти, мавпо, — сказав один гарпунник такому юнакові.— Ми вже три роки в плаванні, з шкури пнемося, а ти ще не нагледів жодного кита. Тільки-но залізеш на марс, як зразу китів у морі мов кіт наплакав.

Може, кити й були там; може, навіть ген на обрії плавали цілі табуни їх. Та задумливого юнака так уколисує мигтючий ритм хвиль і власних думок, укидає його в таку дурманну апатію, в такі пусті, несвідомі марення, що він урешті сам себе забуває, і таємнича безодня під ним здається йому видимим образом тої глибокої, синьої, бездонної духовності, що сповнює все людство і всю природу; і все те дивне, рухливе, ледь помічене й прекрасне, що уникає його зору, кожен ледь розрізнений, ледь вистромлений з води плавець якоїсь невиразної підводної тіні здається йому втіленням тих невловних думок, що наповнюють душу, тільки невпинно пролітаючи крізь неї. В цьому завороженому стані дух наш відлітає туди, звідки він з’явився, він розсіюється в часі й просторі, як розвіяний на вітрі пантеїстичний попіл Кранмера,[54] і кінець кінцем відкладається на кожному узбережжі нашої земної кулі, щоб стати його часткою.

Тепер у тобі нема іншого життя, крім того, розколиханого, вділеного тобі легким погойдуванням корабля на хвилях; життя, позиченого кораблем у моря, а морем — у незбагненних господніх припливів та відпливів. Та, заглиблений у цей сон, у це марення, поворуши хоч трохи, хоч на дюйм рукою чи ногою, відпусти опору, за яку тримаєшся, — і ти з жахом усвідомиш себе знову. Ти витаєш над Декартовими вирами [55]. І, можливо, якось опівдні, в щонайкращу погоду, здушено скрикнувши, ти зірвешся й полетиш крізь це прозоре повітря в оте тропічне море, щоб уже не виринути з нього. Тож бережіться, пантеїсти!

36

НА ЮТІ

(Входить Ахав; потім — усі)

Це сталося невдовзі після пригоди з люлькою, вранці, майже зразу після снідання. Ахав, як звичайно, трапом піднявся з кают-компанії на палубу. Більшість капітанів прогулюються в цю годину — так, як ото сільські поміщики після сніданку проходжаються по садку.

Невдовзі почувся твердий стукіт костяної ноги; Ахав ходив, як завше, туди й сюди по дошках палуби, що давно знала його ходу: адже та палуба, мов геологічні скам'янілості, вся була помережана його характерними слідами. Пильно придивившись і до його поораного зморшками чола, ви й там би розгледіли ще виразніші сліди, сліди єдиної невсипущої думки, що безнастанно снувалась у нього в голові.

Але того ранку, про який я оповідаю, ці сліди здавалися ще глибшими, і навіть його неспокійна хода лишала на палубі глибші позначки. Ахав був такий заполонений своєю думкою, що з кожним його одноманітним поворотом — раз біля грот-щогли, другий — біля нактоуза — на обличчі його майже видно було, як ця думка повертається разом з ним і разом з ним знову починає крокувати. Справді, вона так заполонила його, що просто-таки здавалася внутрішнім відбитком усіх його зовнішніх рухів.

— Ти бачиш, Фласк? — шепнув Стаб. — У ньому якесь курча прокльовується. Скоро вилупиться.

Минала година за годиною. Ахав то ховався в каюті й замикався там, то знову ходив по палубі з тим самим фанатичним зосередженням в очах.

День уже хилився до вечора. Несподівано капітан зупинився біля фальшборту і, встромивши ногу в одну з просвердлених там дірок, а рукою вхопившись за ванту, наказав Старбакові скликати всіх на ют.

— Єсть! — відказав помічник, здивований наказом, якого дуже рідко віддають на кораблях: хіба в якихось надзвичайних випадках.

— Скличте всіх на ют! — повторив Ахав. — Гей, на марсах! Спускайтеся!

Коли команда зібралася і всі з непорозумілими, здивованими обличчями витріщились на капітана — бо його вид чимось дуже нагадував захмарений небосхил перед бурею, — Ахав, позирнувши квапливо на море, а потім оббігши очима вишикуваних перед ним людей, зрушив з місця і, неначе був на палубі сам, знову почав важко ходити туди й сюди. Схиливши голову в насунутому на очі капелюсі, він ходив і ходив, ніби не помічаючи, як зачудовано перешіптуються матроси, аж урешті Стаб обережно шепнув Фласкові, що Ахав, мабуть, скликав їх, щоб вони засвідчили рекорд з пішої ходьби. Та це тривало недовго. Раптово зупинившись, Ахав вигукнув:

— Хлопці, що ви зробите, як побачите кита?

— Дамо знати криком! — зразу відгукнувся хор з двох десятків голосів.

— Добре! — вигукнув Ахав з несамовитим задоволенням у голосі, побачивши, як щиро запалило людей його несподіване магнетичне запитання.

— А далі що?

— Човни на воду, та й за ним!

— А під яку пісню гребтимете?

— "Смерть китові або човен удрізки!"

За кожним тим вигуком обличчя старого моряка все більше й більше набирало дивного виразу лютої радості й задоволення; моряки аж почали здивовано перезиратись — чого це раптом їх самих охопило таке дивовижне збудження від таких начебто пустих запитань?

Та їх знов опанувала жадібна увага, коли Ахав, напівобернувшись на костяній нозі, встромленій у палубну дірку, а однією рукою вхопившись високо за ванту і міцно, майже конвульсивно стиснувши її, звернувся до них із такими словами:

— Марсові! Ви вже чули мій наказ щодо білого кита? Дивіться ж! Бачите оцю іспанську унцію золота? — і він підняв проти сонця велику блискучу монету. — Вона варта шістнадцять доларів, хлопці. Бачите її? Містере Старбак, подайте-но отой он молоток.

Поки помічник капітана ходив по молоток, Ахав мовчки тер монету об полу своєї куртки, ніби хотів надати їй ще більшого блиску, і щось мугикав сам до себе без слів. Ті звуки були так чудно приглушені й нерозбірливі, що здавалось, ніби всередині в нього фурчать коліщата внутрішнього механізму.

Коли Старбак подав молоток, Ахав, піднісши його в руці, рушив до грот-щогли, ще раз показав монету всім і гучним голосом промовив:

— Хто з вас перший вистежить мені білоголового кита зі зморшкуватим лобом і кривою щелепою, хто з вас покаже мені того білоголового кита з трьома дірками в правій лопаті хвоста… чуєте? Хто з вас вистежить мені цього білого кита, тому дістанеться оця унція золота, хлопці!

— Ура! Ура! — закричали моряки, розмахуючи зюйдвестками, а капітан прибив гвіздком золоту монету до щогли.

— Білого Кита, кажу! — нагадав ще раз Ахав, кинувши молоток. — Білого Кита! Всі очі за ним продивіться, хлопці! Пильнуйте, де майне у воді щось біле; хоч би водяну бульку побачили, гукайте!

Весь цей час Тештіго, Дагу і Квіквег дивились на нього з іще більшим зацікавленням і подивом, ніж решта моряків, а почувши про зморшкуватий лоб кита і його криву щелепу, всі троє аж стрепенулись, ніби в голові у кожного сяйнув якийсь свій спогад.

— Капітане, — сказав Тештіго, — ваш Білий Кит — це, певне, той самий, що дехто його кличе Мобі Діком?

— Мобі Діком? — скрикнув Ахав. — То ти знаєш Білого Кита, Тешу?

— Він якось так чудно змахує хвостом, коли поринає під воду, сер? — трохи подумавши, спитав гейхедець.

— І струмінь у нього чудний, — озвався Дагу, — такий кучерявий, пишний, навіть як на кашалота, і він дуже прудкий, правда, капітане?

— І він маєш один, два, три… о, багато залізо в свій бік, еге, капітане? — вигукнув незв'язно Квіквег. — Усі покручені, погнуті, як отой… отой… — не можучи дошукатися слова, він руками показав, як відкорковують пляшку. — Як отой… отой…

— Як штопор! — скрикнув капітан Ахав. — Так, Квіквегу, в нього настромляно хтозна-скільки погнутих та покручених гарпунів! Так, Дагу, струмінь у нього великий, наче ціла копа пшениці, і білий, наче стос нашої нентакітської вовни після щорічного стрижіння овець.