Мобі Дік - Мелвілл Герман
Навпомацки спускатись услід за китами на дно морське, стромляти свої руки в незглибимі основи всесвіту, між його ребра й у саму тазову кістку — це жахливе діло. Хто я такий, щоб наважитись упіймати на вудку левіафана? Грізні кпини в книзі Йова вже мали б відстрашити мене: "Чи складе він (левіафан) умову з тобою?.. Тож надія твоя неправдива!" Але я плавав у бібліотеках і борознив океани; я сам оцими ось живими руками патрав китів. Я не жартую, і я ладен спробувати. Тільки треба розв’язати деякі попередні проблеми.
Перша: невизначений, невпорядкований стан цетології як науки з самого порога підтверджується тим, що в деяких джерелах так досі й не вирішено: кит — це риба чи ні. У своїй "Систематиці природи", виданій 1776 року, Лінней заявляє: "Я відокремлюю китів від риб". Та, скільки мені відомо, аж до 1850 року акула й камбала, скумбрія й оселедець, усупереч цьому категоричному Ліннеєвому декретові, поділяють з левіафаном володіння тими самими морями.
Підстави для того, щоб вигнати китів з водяного царства, Лінней наводить такі: "З огляду на їхню теплу кров, двокамерне серце, легені, рухомі повіки, порожнисті вуха, рenem intrantem, [вводжуваний статевий член] feminam mammis lactantem, [самиць, що годують малят сосками] і врешті: "Ex lege naturae jure meritoque" [за законами природи, справедливо і заслужено]. Я переказав усе це моїм нентакітським приятелям Саймонові Мейсі та Чарлі Гроббові, з якими колись побував у плаванні, і вони одностайно висловили думку, що всі ці аргументи недостатні. Чарлі навіть не дуже чемно сказав, що все це нісенітниця.
Отож знайте: наперед відкидаючи будь-які заперечення, я приймаю добру давню думку, що кит — це риба, і для підтвердження цього погляду пошлюся на святого пророка Йону. Встановивши цю головну тезу, далі ми маємо з’ясувати, які внутрішні особливості вирізняють кита з-поміж інших риб. Вище я навів відмінності, зазначені Ліннеєм. Коротко резюмовані, вони такі: легені й тепла кров, тоді як у інших риб нема легенів, а кров холодна.
Далі: як нам визначити кита за очевидними зовнішніми ознаками, і то так, щоб назавжди приліпити йому виразну етикетку? Коротше кажучи, ось як: кит — це риба, що пускає вгору струмінь і має горизонтальну хвостову лопать. Оце вам і весь кит. Хоч яке стисле це визначення, проте воно є результатом довгих роздумів. Морж пускає струмінь, як і кит, але морж — не риба, бо він земноводний. Але особливо переконлива в сполученні з першою друга теза мого визначення. Майже кожен, напевне, помітив, що всі риби, знайомі жителям суходолу, мають не горизонтальний, а вертикальний або стоячий хвіст. Тим часом у риб, що пускають струмінь, чи то фонтан, хвіст хоч і має форму, подібну до риб’ячого, проте завжди буває розміщений у горизонтальній площині.
Наведеним визначенням я аж ніяк не виключаю з левіафанового братства жодного з тих морських створінь, котрих досі залічували до китів нентакітці — люди, найкраще обізнані в цьому питанні; а з другого боку — не залічую сюди інших риб, які досі авторитетно вважалися сторонніми [40]. Таким чином, і всі менші риби, що пускають фонтан і мають горизонтальний хвіст, повинні бути занесені де цього загального начерку цетології. А тепер опишемо великі підрозділи всього китового війська.
Насамперед я розподіляю китів, залежно від їхніх розмірів, на три основні книги (розбиті на розділи), які охоплюють усіх їх, великих і малих,
І. Кити ін-фоліо; II. Кити ін-октаво; III. Кити ін-дуодецімо.
Як представника китів ін-фоліо назву спермацетового кита; ін-октаво — сірого дельфіна; ін-дуодецімо — бурого дельфіна.
ІН-ФОЛІО. Сюди я включаю такі розділи: 1. Спермацетовий кит; 2. Справжній кит; 3. Фінвал; 4. Горбач; 5. Гостроспинний кит; 6. Жовточеревий кит.
КНИГА І (ін-фоліо), р о з д і л 1. (Спермацетовий кит).
Цей кит, трохи відомий давнім англійцям під назвами "трампа", "фізетер", або "ковадлоголовий кит", у французів зветься "cachalot", у німців — "Pottfisch", а мовою Довгих Слів — "макроцефалюс". Він, безперечно, найбільше з живих створінь, що населяють земну кулю, найгрізніший з усіх китів, яких можна спіткати в морі, найвеличніший на вигляд і, нарешті, найцінніший з комерційного погляду, бо тільки з нього добувають оту дорогоцінну речовину — спермацет. Усі його дивовижні особливості я ще не раз розглядатиму далі. А поки що мене цікавить тільки його назва. З філологічного погляду вона безглузда. Кілька сторіч тому, коли спермацетовий кит був зовсім невідомий людям у всій своїй неповторній своєрідності, а жир його часом, при нагоді, добували з мертвих особин, прибитих хвилею до берега, в народі вважалося, що спермацет дає те саме створіння, яке в Англії називають гренландським, або справжнім китом. У ті часи гадали також, що спермацет є тим самим збудливим виділенням організму гренландського кита, на яке вказує перша половина назви цієї речовини. За тих часів спермацет був надзвичайно рідкісний, і вживали його не для освітлення, а для мастей і як ліки. Тоді його можна було тільки купити в аптеці, як тепер ми купуємо унцію ревеню. І, по-моєму, коли з плином часу стала відома справжня природа спермацету, давня його назва однаково збереглася в торгівлі — безперечно, аби підтримати високу ціну завдяки пов’язаному з тою назвою уявленню про його рідкісність. Таким чином, напевне, врешті ця назва перейшла й на того кита, з якого насправді добувають спермацет.
КНИГА І (ін-фоліо), розділ 2. (Справжній кит).
З певного погляду це найшановніший з левіафанів, бо він був першим із китів, на якого люди почали систематично полювати. З нього дістають матеріал, відомий під назвою "китового вуса", та лій, так і званий "китовим лоєм", — з комерційного погляду товар другорядної якості. Серед китобоїв це створіння без розбору називають будь-яким з подальших титулів: "кит", "гренландський кит", "чорний кит", "великий кит", "справжній кит". Про вид, наділений стількома назвами, важко твердити з певністю, що це один і той самий вид. Якого ж саме кита включаю я до другого розділу своєї книги ін-фоліо? Того, котрого англійські природознавці називають "великий mysticetus", англійські китобої — "гренландський кит", французи — "baleine ordipeire", а шведи — "growlands walfisk". Це той кит, на якого вже понад двоє сторіч полюють англійці й голландці в арктичних водах; за яким здавна ганяються американські китобої в Індійському океані, на Бразільських обмілинах, біля Північно-Західного узбережжя і в інших частинах світу, прозваних ними "китобійними угіддями".
Дехто твердить, ніби між "гренландським китом" англійців і "справжнім китом" американців є різниця. Але в усіх головних ознаках вони цілком тотожні, і досі ще не наведено жодного вирішального факту, яким би можна довести радикальну відмінність між ними. А саме через нескінченні розмежування, обгрунтовані вкрай непереконливими відмінностями, деякі розділи природничої історії аж відлякують нас своєю заплутаністю. Про справжнього кита ми ще докладно скажемо згодом, наводячи дані, що проливають світло й на кита спермацетового.
КНИГА І (ін-фоліо), розділ 3. (Фінвал).
Під цим заголовком я описую страховище, яке можна спіткати майже в усіх морях і яке називають "фінвалом", або "дмухачем", або "Довгим Джоном". Це саме той кит, чиї фонтани найчастіше бачать удалині пасажири нью-йоркських пакетботів під час плавби через Атлантичний океан. Довжиною, а також наявністю китового вуса фінвал схожий на справжнього кита, але він не такий опасистий і має світліший колір — майже оливковий. Його величезні губи нагадують кручену линву — так вони помережані глибокими скісними зморшками. Найприкметніша його ознака — спинний плавець — часто привертає увагу в морі. Цей плавець, три-чотири фути завдовжки, виростає сторчма на спині, ближче до хвоста, і має форму трикутника з дуже гострою, шпичастою вершиною. Інколи кит увесь пливе під водою, і над поверхнею моря буває видно самий плавець. Коли море більш-менш спокійне, тільки злегенька помережане круговими хвилями, над якими, ніби гномон,[41] здіймається той плавець і відкидає тінь на побрижену гладінь води, ту гладінь можна порівняти з циферблатом сонячного годинника, а кільця хвиль — з коловими годинними позначками, награвірованими на тому циферблаті. І тінь на цих "ступенях Ахазових"[42] часто падає назад.
Фінвал не належить до стадних тварин і не плаває табунами. Він, очевидно, китоненависник, як ото серед людей трапляються людиноненависники. Він дуже полохливий, завжди плаває одинцем; несподівано виринає на поверхню в найвіддаленіших і найпохмуріших водах; його прямий, одиничний, високий фонтан здіймається над водою, наче довгий мізантропічний спис над безплідною рівниною. Фінвал наділений такою дивовижною прудкістю й витривалістю в плаванні, що досі люди переслідували його марно. Цей левіафан здається якимсь непереможним вигнанцем, Каїном свого плем’я і носить отой гостряк на спині, наче Каїнів знак. За те, що він має в своїй пащі китовий вус, фінвала часто об’єднують зі справжнім китом у теоретичний рід, найменований "вусатими китами". Про цих так званих "вусатих китів", яких, імовірно, є кілька видів, відомо небагато. Широконосі кити, дзьоборилі кити, гостроголові кити, горбаті кити, низькороті кити, пляшконосі кити — ось назви, що їх дали китобої декотрим різновидам.
У зв’язку з найменуванням "вусаті кити" дуже важливо відзначити, що такий принцип номенклатури, може, й полегшує розрізнення деяких видів, одначе встановити чітку систематику левіафанів, спираючись на такі ознаки, як китовий вус, чи горб, чи спинний плавець, чи зуби, неможливо, дарма що ці прикметні частини тіла або риси зовнішності здаються більш придатними для того, щоб стати основою правильної класифікації в цетології, ніж будь-які інші фізичні відмінності між різними представниками китоподібних. А чому неможливо? Та тому, що такі прикмети, як китовий вус, горб, спинний плавець чи зуби, розсіяні серед усіх видів китів без розбору, без ніякого зв’язку з іншими, важливішими особливостями будови їхнього тіла. От, наприклад, спермацетовий кит, чи кашалот, і горбач мають горби; але цим подібність між ними і обмежується. Далі: той самий горбач і гренландський кит мають китовий вус, але, знов же, цим і вичерпується їхня подібність.
