Мобі Дік - Мелвілл Герман

Читаємо онлайн Мобі Дік - Мелвілл Герман

Я вже чув раніше, що ту костяну ногу змайстрували йому ще в морі з щелепи кашалота — вирізьбили й відполірували. "Еге ж, щогли він позбувся коло японських берегів, — сказав якось той самий старий індіанець із Гейхеду. — Та він і собі, як своєму кораблеві, добув нову щоглу, не вертаючись додому. Він на всяку ваду знайде раду".

Мене вразила й дивна капітанова постава. На юті "Пеквода" понад обома бортами, під самими бізань-вантами, були понасвердлювані в палубі ямки з півдюйма завглибшки. В таку ямку він уставляв свою костяну ногу і, піднявши одну руку, тримався за ванту. Капітан Ахав стояв випростаний і дивився прямо по курсу через ніс судна, що раз у раз кивало хвилям. У тому погляді, пильному й безстрашному, спрямованому вперед, був безмір непохитної твердості й незборима воля. Він не промовляв ні слова, і помічники не звертались до нього, хоч у всіх їхніх рухах і на обличчях виразно видніла гнітюча, болісна свідомість того, що за ними наглядає неспокійне хазяйське око. Та й не тільки це: понурий Ахав стояв перед ними з мученицьким виразом на обличчі, в усій невимовно владній, царственій величі якоїсь тяжкої недолі.

Вперше з’явившись на палубі, він незабаром знову сховався в каюті. Але з того ранку команда бачила його щодня: він або стояв, уставивши костяну ногу в опорну ямку, або сидів на кістяному стільчику, або важко ходив по палубі. В міру того як небо розхмарювалося, ставало трохи ласкавіше, і він помалу виходив із свого усамітнення, немовби в тому усамітненні після відплиття з дому тримала його тільки мертвотна зимова хмурість моря. І врешті настала пора, коли він майже весь час перебував на повітрі; одначе що б він не казав, а часом і робив на палубі, тепер уже залитій сонцем, однаково він здавався там непотрібним, ніби ще одна, зайва щогла. Та "Пеквод" іще тільки плив до місця промислу, а не переміряв море в пошуках здобичі; майже з усіма приготуваннями до промислу, які потребували нагляду, помічники цілком могли впоратись самі; тож поки що не діялось нічого — чи майже нічого — такого, що могло б його зайняти чи схвилювати і тим розвіяти хоч на хвилинку густі хмари, котрі громадились лава над лавою на його чолі, бо ж хмари завжди вибирають собі за ложе найвищі гірські вершини.

І все ж незабаром приємна святкова погода своїми чарами, своїми теплими дзюркотливими голосками начебто помалу розігнала його похмурість. Адже коли рум’янощокі діти, Квітень і Травень, пританцьовуючи, вертаються в похмурий зимовий ліс, тоді навіть найстаріший дуб, оголений, кострубатий, битий громами, врешті зазеленів хоч кількома галузками, щоб привітати таких милих гостей. Отак і Ахав кінець кінцем якось відгукнувся на дитинну грайливість теплого вітерцю. І не раз у його погляді проблискували паросточки, які в когось іншого розцвіли б усмішкою.

29

ВХОДИТЬ АХАВ; ПОТІМ — СТАБ

Минуло ще кілька днів, всі крижини та айсберги лишилися за кормою, і "Пеквод" гойдався на хвилях серед ясної, звичної для Еквадору весни, яка майже безперервно панує в морі на порозі вічного серпня тропіків. Теплі, але й свіжі, ясні, дзвінкі, запашні, щедрі й буйні дні були наче кришталеві келихи, по вінця повні перського шербету, вкритого пухким снігом із трояндової води. Величні зоряні ночі були схожі на вельможних дам у оксамиті та діамантах, на дам, що в гордій самотині плекають спомини про своїх далеких мужів-завойовників — про свої ясні сонця в золотих шоломах! І нелегко було вибрати час для сну: чи пожертвувати таким принадним днем, а чи такою звабливою ніччю? Та не тільки в зовнішній світ уливало нову силу й принаду все оте чародійство незмінної погідності. Проникало воно й у людську душу, надто в тихі й ласкаві надвечірні години, і тоді серед присмеркової тиші вицвітом льодових кристаликів зринали в ній спогади. І всі оті витончені сили все дужче й дужче впливали на настрій Ахава.

Старість завжди бува безсонна, певне, тому, що чим довше людина зв’язана з життям, тим менше вабить її все схоже на смерть. Серед морських капітанів сивобороді діди найчастіше покидають ліжко й виходять на палубу ще затемна. Так було й з Ахавом; тільки тепер, останнім часом, він трохи не цілу добу перебував на палубі, тож краще буде сказати, що він покидав не ліжко, а палубу — і лише навідувався в каюту. "Для такого старого моряка, як я, — мурмотів він сам до себе, — спускатись оцим вузеньким трапом і залазити в койку, наче в труну, — однаково що сходити у власну могилу".

Отож мало не щодоби, коли вже виставлять нічну вахту і вахтові на палубі охороняють сон тих, хто в кубрику; коли, якщо треба вибрати снасть на баку, матроси не кидають її на палубні дошки як попало, а опускають бережно, щоб не побудити заснулих товаришів, — одне слово, коли запанує на судні тиша й спокій, тоді мовчазний стерничий починає поглядати на трап, що веде до капітанської каюти, і незабаром у люку з’являється старий капітан: він вибирається нагору, хапаючись руками за коване поруччя, аби допомогти скаліченій нозі. Все ж таки Ахав не був позбавлений якоїсь жилки людяності й уважності до інших, бо в таку годину він звичайно стримувався від патрулювання на юті: адже для його потомлених помічників, що спочивали всього за якихось шість дюймів від кістяної п’яти капітана, кожен крок його лунав би таким громом і стугоном, що бідолахам міг би наснитись хіба скрегіт акулячих зубів. Та одного разу, коли поганий настрій узяв у Ахаві гору над такою повсякденною уважністю і він почав, важко гупаючи, міряти кроками палубу від гакаборту до грот-щогли, в люку з’явився химерник Стаб, другий помічник, і непевним, винувато-жартівливим тоном сказав, що, звісно, ніхто не може заборонити капітанові Ахаву гуляти по палубі, коли йому того хочеться, але чи не можна якось приглушити оте гупання? Він навіть нерішучо й невиразно натякнув, що можна б обмотати кістяну п’яту клоччям абощо. Ох, Стаб, не знав ти ще капітана Ахава!

— Чи я гарматне ядро, Стаб, — відказав той, — що ти хочеш підмостити під мене клейтух? Та йди спи; я забувся. Гайда вниз, у свою щонічну домовину, де такі, як ти, сплять між двома простирадлами, аби звикнути до савана, що колись наостанці сповиє вас… Знай, собако, свою буду!

Стаб так отетерів від цього заключного вигуку старого капітана, що йому аж мову відібрало; та врешті він збуджено відказав:

— Я не звик, щоб зі мною так розмовляли, сер! Мені це дуже не до вподоби.

— Геть! — скреготнув зубами Ахав і рвучко відступив назад, ніби хотів утекти від непоборної спокуси.

— Ні, сер, стривайте, — осмілівши, заперечив Стаб. — Я не стерплю, щоб мене називали собакою.

— Ну то я тебе назву десять разів віслюком, бараном і бидлом, та й іди геть, а то я тебе на той світ зажену!

По тих словах Ахав рвонувся до нього з таким грізним виглядом, що Стаб мимовільно сахнувся назад.

"Ще зі мною не бувало, щоб я за такі слова не сквитався кулаком, — промурмотів Стаб, отямившись уже на трапі, який вів до каюти. — Диво, та й годі. Стривай-но, Стаб, я ж так і не знаю до пуття, що мені зараз робити: чи вернутись і вдарити його, чи… та що це я!.. чи впасти навколішки й помолитись за нього. Так, саме це чогось навернулось мені на думку, але це зі мною було б уперше в житті… Чудне діло, дуже чудне. Та й сам він чудний. Так, так, звідки не глянь, хоч із носа, хоч із корми, а з таким чудним стариганом ти, Стаб, ще ніколи не плавав. Як він блиснув на мене очима! Наче в них порох спалахнув. Чи він божевільний? Не знаю, та щось дуже важке тисне йому на душу, це видно: адже й палуба лиш тоді тріщатиме, коли на неї навалити щось дуже важке. І в ліжку він тепер лежить хіба що три години на добу, та й то не спить. Хіба ж не казав мені Пундик, наш стюард, що вранці постіль у старого щоразу зібгана та пом’ята, простирадла збиті кудись аж у ноги, ковдра трохи не вузлами позав’язувана, а подушка гаряча аж страх, ніби на ній лежала розпечена цеглина? Гарячий стариган! Мабуть, це в нього те, що люди на березі часом називають сумлінням, це як ота "нарвальгія", чи як її,— кажуть, воно ще гірше, ніж зубний біль. Гм… сам я не знаю, що воно таке, але боронь мене боже його підхопити. Цей Ахав весь напханий загадками; цікаво, чого він ходить щоночі в кормовий трюм? Пундик хвалився, ніби підгледів. Навіщо він туди ходить, хотів би я знати?.. З ким це в нього там побачення бувають? Хіба й це не чудне діло? Та що там балакати, тертий калач… Ну дарма, піду ще посплю. Так, хай йому біс, варто на світ народитись хоч би лиш на те, щоб зразу й заснути. Адже як подумати, то й немовлята, тільки-но родившись на світ, насамперед засинають, і це також чудне діло. Та хай йому хрін. А що на світі не чудне, як подумати? Але знов же: на біса мені думати? У мене ж одинадцята заповідь — "не думай", а дванадцята — "спи, коли тільки можна". Тож іди спати. Та стривай! Хіба він не узвав мене собакою? Сто чортів! Він мене назвав десять разів бидлом і бараном, а тоді ще й цілу купу віслюків зверху досипав. Ще бракувало, щоб копняків надавав. А може, й надавав, тільки я не помітив, бо геть сторопів, як побачив його чоло. Воно блиснуло, наче вибілена кістка. Та що це в ката зі мною діється? Я вже на ногах не встою! Наче мене навиворіт вивернуло те, що я отак склеїв дурня перед старим. Їй же богу, це все мені, мабуть, наснилося, хоча… Ну що ж мені робити, що, що, що? Ет, треба якось про те забути. А зараз — у койку. Завтра, при світлі, побачимо, що цей клятий чаклун собі думає".

30

ЛЮЛЬКА

Коли Стаб зник у люці, Ахав ще хвилину постояв, спираючись на фальшборт; а потім, як звичайно робив останнім часом, підкликав одного з вахтових матросів і послав його до каюти принести кістяного стільчика та люльку. Припаливши її від каганчика в нактоузі, він поставив стільчик на палубу біля навітряного борту, сів і почав курити.

Згідно з легендою, в часи вікінгів трони для морелюбних датських королів робили з іклів нарвала. Тож хіба можна було, побачивши, як Ахав сидить на своєму кістяному триніжку, не подумати, що це символізує самодержавну велич? Бо Ахав був ханом палуби, королем моря, владарем левіафанів.

Якусь часину з його уст раз за разом вилітали клубки густого диму, а вітер кидав їх назад, йому в обличчя.

Відгуки про книгу Мобі Дік - Мелвілл Герман (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: