Ежені Гранде - Бальзак Оноре де
Мадмуазель Гранде зачинилася в кабінеті свого батька і весь день пробула там на самоті, не захотівши спуститися до обіду, незважаючи на благання Нанон. Вона вийшла аж увечері, коли зібралися звичні члени її гуртка. Ніколи зала Гранде не була так переповнена, як цього вечора. Новина про повернення і безглузду зраду Шарля рознеслася по всьому місту. Та цікавість відвідувачів не була задоволена. Ежені приготувалася до цього, і на її спокійному обличчі не відбилося жодне з тих жорстоких переживань, які їй краяли душу. Вона зуміла з усмішкою відповісти тим, хто сумним поглядом чи словом хотів висловити їй співчуття. Одне слово, своє горе вона зуміла приховати удаваною чемністю. Близько дев’ятої години гра скінчилася, гравці розплачувались, обговорювали останні ходи вісту і приєднувались до кола співрозмовників. Коли присутні підвелися, щоб попрощатися, настала несподівана розв’язка, яка прогриміла на весь Сомюр, а звідти рознеслася по всій окрузі і чотирьох сусідніх префектурах.
– Зостаньтесь, пане голово, – сказала Ежені панові де Бонфону, побачивши, що він узяв свою паличку.
Почувши ці слова, усі без винятку застигли від подиву і хвилювання. Голова зблід і змушений був сісти.
– Голові – мільйони, – сказала мадмуазель де Грібокур.
– Ясно, голова де Бонфон одружується з мадмуазель Гранде, – скрикнула пані д’Орсонваль.
– Це найкращий хід за всю гру, – промовив абат.
– Великий шлем, – додав нотар.
Кожний докинув своє гостре слово, свій каламбур; всі вони бачили спадкоємицю піднесеною на своїх мільйонах, ніби на п’єдесталі. Драма, що почалася дев’ять років тому, наближалася до кінця. Перед усім Сомюром сказати голові зостатися – хіба це не означало заявити, що вона обрала його своїм чоловіком? У маленьких містах правил пристойності додержують настільки суворо, що таке порушення їх дорівнює найурочистішій обіцянці.
– Пане голово, – сказала йому Ежені зворушено, коли вони лишилися самі.– Я знаю, що вам подобається в мені. Заприсягніться, що залишите мене вільною на все життя, що ніколи не нагадуватимете мені про жодне з тих прав, які вам дає одруження щодо мене, і моя рука належить вам. О, я ще не все сказала, – вела вона далі, побачивши, що він стає навколішки. – Я не повинна вводити вас в оману, пане. В своєму серці я ношу невгасиме почуття. Дружба – ось єдине, чого може сподіватися від мене чоловік: я не хочу ні образити його, ні діяти всупереч велінням мого серця. Однак моя рука і моє багатство дістанеться вам тільки ціною величезної послуги.
– Я готовий на все, – сказав голова.
– Ось півтора мільйони франків, пане голово, – мовила Ежені, дістаючи сховану на грудях квитанцію на сто акцій французького державного банку, – їдьте в Париж, не завтра, не в цю ніч, а негайно. Підіть до пана де Грассена, візьміть у нього імена всіх кредиторів мого дядька, зберіть їх, сплатіть усі борги, які після нього лишилися, капітал і проценти на нього з розрахунку п’ять річних за весь час від дня видачі зобов’язання до дня сплати, потім, будь ласка, візьміть нотаріальну розписку по формі. Ви судовий службовець, я тільки вам довіряюся в цій справі. Ви людина чесна, порядна; покладаючись на ваше слово, я збираюсь пройти крізь усі небезпеки життя під захистом вашого імені. Ми будемо вибачливі одне до одного. Ми знайомі так давно, ми майже родичі,– ви не схочете зробити мене нещасливою.
Голова впав до ніг багатої спадкоємиці, тремтячи від радості й хвилювання.
– Я буду вашим рабом! – сказав він.
– Отримавши розписку, пане, – вела далі Ежені, кидаючи на нього холодний погляд, – ви віднесете її разом з усіма документами моєму кузену Гранде і передасте йому оцей лист. А коли повернетесь, я дотримаю свого слова.
Голова Крюшо зрозумів, що своїм щастям він завдячує скривдженому коханню, і поспішив якнайшвидше виконати накази мадмуазель Гранде, щоб закохані не помирилися.
Коли пан де Бонфон пішов, Ежені впала в крісло і заридала. Все було скінчено.
Голова виїхав поштовим диліжансом і на другий день увечері прибув до Парижа. Вранці він був уже у де Грассена. Чиновник зібрав кредиторів у конторі нотаря, де зберігалися боргові зобов’язання; вони прийшли всі, як один. Хоч це й були кредитори, треба віддати їм належне: вони були точні. Голова де Бонфон від імені мадмуазель Гранде сплатив їм належний капітал з процентами. Сплата процентів була однією з найдивовижніших подій у паризькому торговельному житті того часу. Коли розписку було нотаріально засвідчено і де Грассен отримав за клопоти призначені йому Ежені п’ятдесят тисяч франків, голова подався до особняка д’Обріонів і застав там Шарля, коли той повертався до своїх покоїв, пригнічений розмовою з тестем. Старий маркіз заявив, що його дочка належатиме Шарлю тільки тоді, коли вимоги всіх кредиторів Гійома будуть задоволені.
Передусім голова передав йому такого листа:
"Кузене, пан голова де Бонфон взявся передати вам розписку про сплату всіх боргів мого дядечка, а також розписку, якою я потверджую, що ці суми я одержала від вас. До мене дійшли слухи про оголошення банкрутства. Я подумала, що син банкрута, мабуть, не зміг би одружитися з мадмуазель д’Обріон. Так, кузене, ваші міркування про мій розум і мої манери цілком справедливі: в мене справді немає нічого світського, мені незнайомі ні розрахунки, ні мораль світу, і я не змогла б дати вам тих утіх, які ви там прагнете знайти. Будьте щасливі, відповідно до тих світських умов, яким ви приносите в жертву наше перше кохання. Щоб зробити ваше щастя повним, я не можу вам нічого більше запропонувати, крім честі вашого батька. Прощайте, вашим вірним другом завжди лишатиметься ваша кузина
Ежені"
Голова усміхнувся, почувши вигук, якого не міг стримати цей честолюбець, діставши документ в оригіналі.
– Ми можемо сповістити одне одному про наші одруження, – сказав він Шарлю.
– Ага! Ви одружуєтеся з Ежені? Ну що ж, я дуже радий, вона добра дівчина. Але, – вів далі він, раптом вражений приголомшливою думкою. – Виходить, вона багата?
– Чотири дні тому, – відповів голова насмішкувато, – у неї було близько дев’ятнадцяти мільйонів, а тепер тільки сімнадцять.
Шарль розгублено дивився на голову:
– Сімнадцять… міль…
– Сімнадцять мільйонів, так, пане. Одружуючись, я і мадмуазель Гранде матимемо разом сімсот п’ятдесят тисяч ліврів ренти.
– Любий кузене, – сказав Шарль, трохи отямившись, – ми зможемо підтримувати один одного.
– Згоден, – сказав голова. – Ось, крім того, скринька, яку мені доручено передати вам, – додав він, ставлячи на стіл скриньку, в якій був несесер.
– Любий друже, – сказала маркіза д’Обріон, входячи і не звертаючи уваги на Крюшо. – Нехай вас не турбує те, що вам щойно казав бідолаха д’Обріон. Його збила з пантелику герцогиня де Шольє. Повторюю, ніщо не перешкоджатиме вашому одруженню…
– Ніщо, пані,– відповів Шарль. – Три мільйони старих боргів мого батька вчора сплачено.
– Грішми? – спитала вона.
– Повністю, капітал з процентами, і я подбаю про те, щоб його пам’ять було реабілітовано.
– Що за дурниця? – вигукнула теща. – Хто це? – спитала вона свого зятя пошепки, помітивши Крюшо.
– Мій повірений, – відповів він стиха.
Маркіза зневажливо кивнула панові де Бонфону і вийшла.
– Ми вже починаємо підтримувати один одного, – сказав голова, беручи свого капелюха. – Прощавайте, кузене.
"Він сміється з мене, ця сомюрська мавпа. Так хочеться всадити йому шість дюймів сталі в черево".
Голова пішов.
За три дні пан голова де Бонфон, повернувшись до Сомюра, оголосив про своє одруження з Ежені. Через шість місяців його було призначено членом королівської судової палати в Анжері. Перед від’їздом із Сомюра Ежені віддала переплавити золоті речі, що так довго були дорогими її серцю, і разом з вісьмома тисячами франків свого кузена пожертвувала їх на золоту дароносицю для парафіяльної церкви, в якій вона стільки молилася за нього! Відтоді вона поділяла свій час між Анжером і Сомюром. Чоловік її, що довів свою відданість за важливих політичних обставин, став головою палати, а через кілька років – старшим головою. Він нетерпляче чекав загальних перевиборів, щоб дістати місце в палаті депутатів. Він уже мріяв, що стане пером, і тоді…
– Тоді сам король буде йому рідня, – казала Нанон, дебела Нанон, пані Корнуайє, сомюрська городянка, почувши від своєї хазяйки про майбутнє високе становище.
Однак пану голові де Бонфону (він нарешті скасував батьківське прізвище Крюшо) не судилося здійснити жодного з своїх честолюбних намірів. Він помер через вісім днів після того, як його обрали депутатом від Сомюра. Бог, котрий усе бачить і ніколи не карає несправедливо, покарав його, безперечно, за його розрахунки і за ту спритність у юридичних справах, з якою він склав accurante[31] Крюшо свою шлюбну угоду, згідно з якою подружжя віддавали одне одному, "в разі, коли не буде дітей, у повну власність усю сукупність свого майна, рухомого і нерухомого, нічого не виключаючи й не виділяючи, уникаючи навіть формального опису, причому відсутність вищезгаданого опису не може служити приводом для відведення їх спадкоємців або осіб причетних, з огляду на те, що вищезазначене віддання у власність…" і т.ін.
Це застереження робить зрозумілою глибоку і постійну повагу голови до волі й самотності пані де Бонфон. Дами ставили пана старшого голову за приклад найделікатнішої людини, шкодували його і часто засуджували скорботу і пристрасть Ежені, але так, як вони вміють засуджувати жінку, – з найжорстокішою обережністю.
– Мабуть, пані де Бонфон дуже хвора, що лишає чоловіка самого. Бідненька! Чи скоро ж вона видужає? Щo ж у неї таке, гастрит чи, може, рак? Чому вона не звернеться до лікарів? Останнім часом вона аж пожовкла; їй слід було б порадитися з найкращими паризькими лікарями. Як може вона не хотіти дитини? Кажуть, вона дуже любить чоловіка. І при його становищі не дати йому спадкоємця?! Знаєте, це просто жахливо! А якщо це тільки примха, то вона заслуговує всілякого осуду. Бідний голова!
Обдарована тонкою чутливістю, властивою самотній людині, завдяки постійним роздумам та спостережливості, Ежені, яку нещастя і досвід останніх років навчили все відгадувати, знала, що голова жадав її смерті, щоб стати власником величезного багатства, збільшеного ще й спадщиною дядька-нотаря та дядька-абата, котрих Богові заманулося покликати до себе.
