Ежені Гранде - Бальзак Оноре де
Ви дивилися на хмари о дев’ятій годині? Дивилися, правда? І я не хочу зраджувати святої для мене дружби; ні, я не можу вас обманювати. Зараз йдеться про таку можливість для мене, яка відповідає всім моїм уявленням про шлюб. Кохання в шлюбі – це химера. Мій досвід зараз підказує мені, що треба підкорятися всім суспільним законам і, одружуючись, додержувати всіх умов, яких вимагає світ. А між нами передусім лежить різниця в літах, яка, можливо, помітніше позначилася б на вашому майбутньому, ніж на моєму. Я не говоритиму ні про вашу освіту, ні про ваші звички, які не мають нічого спільного з паризьким життям і, звісно, не відповідали б моїм дальшим намірам. У мої плани входить жити відкритим домом, приймати багато гостей, а ви, як я пригадую, любите життя тихе і спокійне. Ні, я буду ще відвертішим і обираю вас суддею мого становища; вам належить знати його, і ви маєте право судити. Тепер у мене вісімдесят тисяч ліврів ренти. Це багатство дає мені змогу поріднитися з родиною д’Обріон, спадкоємиця якої, молода дев’ятнадцятирічна особа, з одруженням приносить мені своє ім’я, титул, звання камер-юнкера двору його величності і винятково блискуче становище в світі. Признаюся вам, люба кузино, що я анітрішечки не закоханий у панну д’Обріон, але шлюбом з нею я забезпечую своїм дітям суспільне становище, переваги якого будуть з часом незрівнянними, – монархічні ідеї дедалі більше входять в силу. Отже, через деякий час мій син, ставши маркізом д’Обріон, маючи майорат із сорока тисячами ліврів прибутку, зможе дістати таку державну посаду, яку схоче обрати. Ми маємо зобов’язання перед нашими дітьми. Ви бачите, кузино, як щиро я розкриваю перед вами своє серце, свої надії і грошові справи. Можливо, ви, з свого боку, забули про наші дитинні почуття після семи літ розлуки, та я не забув ні вашої поблажливості, ні своїх слів, – я пригадую їх усі, навіть необачливі, про які юнак, менш сумлінний, ніж я, не з таким юним і чесним серцем, навіть і не згадав би. Говорячи вам, що я думаю тільки про шлюб, який відповідає світським умовам, і що я ще не забув про наше дитяче кохання, я тим самим цілком віддаюся на вашу волю, вважаючи вас володаркою моєї долі, і запевняю, що коли треба зректися честолюбних задумів, я охоче задовольнюся простим і чистим щастям, зворушливий образ якого ви мені відкрили…"
– Тан-та-та… Тан-та-та… Тінн-та-та-та-тун! Тун-та-ті… Тін-та-та… – наспівував Шарль Гранде на мотив "Non piu andrai"[29], підписуючись:
"Відданий вам кузен Шарль"
– Грім і блискавка! Це означає дотримувати правил пристойності,– сказав він собі.
Потім відшукав чек і додав таке:
"Р. S. Додаю до свого листа чек на банківську контору де Грассена на вісім тисяч франків на ваше ім’я; він підлягає оплаті золотом, це проценти й сума, яку ви були такі ласкаві мені позичити. Я чекаю, коли з Бордо прибуде скриня, в якій міститься кілька речей, що їх, з вашого дозволу, я подарую вам як свідчення моєї безмірної вдячності. Можете переслати мій несесер диліжансом в особняк д’Обріон, вулиця Іллерен-Бертен".
– Диліжансом! – мовила Ежені.– Річ, за яку я тисячу разів віддала б життя!
Страшна і цілковита катастрофа! Корабель ішов на дно, не лишаючи ні каната, ні дошки на неозорому океані надій. Бачачи себе покинутими, деякі жінки виривають коханого з обіймів суперниці, вбивають її і тікають на край світу, на ешафот чи в домовину. Це, безперечно, прекрасно; рушійною силою цього злочину є велична пристрасть, що користується повагою людського правосуддя. Інші жінки схиляють голову і мовчки страждають: вони живуть, гаснучи й скорившись долі, плачучи й прощаючи, молячись і згадуючи свою любов до останнього подиху. Ця любов – істинна, любов ангельська, горда; вона живе власним стражданням і від нього вмирає. Таке було почуття Ежені, коли вона прочитала цього жахливого листа. Вона звела очі до неба, думаючи про останні слова матері, що, як буває іноді з умираючими, передбачала їхнє майбутнє. Потім Ежені, згадуючи цю пророчу смерть і життя, одним поглядом зміряла всю свою долю. Їй лишалось тільки розправити крила, полинути в небо і жити в молитві до дня свого визволення.
– Мати мала рацію, – мовила вона, плачучи. – Страждати і вмерти…
Повільною ходою перейшла вона з садка в залу. Всупереч звичці не пішла коридором; але про кузена їй знову нагадала стара сіра зала, де на каміні стояло блюдце, що ним вона завжди користувалася вранці за сніданком, а також старовинна севрська цукорниця. Цей ранок мав стати для неї урочистим і багатим на події. Нанон доповіла, що її хоче бачити парафіяльний священик. Цей священик, родич Крюшо, був прибічником голови де Бонфона. Кілька днів тому старий абат умовив його поговорити з мадмуазель Гранде в чисто релігійному дусі про те, що вона повинна одружитися. Побачивши свого пастиря, Ежені подумала, що він прийшов по тисячу франків, які вона щомісяця давала для бідних, і послала Нанон по гроші, але священик, усміхнувшись, мовив:
– Сьогодні, мадмуазель, я прийшов поговорити з вами про одну бідну дівчину, якою цікавиться весь Сомюр і яка, за браком милосердя до себе самої, живе не по-християнському.
– О Боже! Пане кюре, ви застали мене саме в ту мить, коли я неспроможна думати про ближнього, я зайнята тільки собою. Я дуже нещасна і не маю іншого захистку, крім церкви; її лоно досить просторе і може вмістити всі наші скорботи, а добрих почуттів у неї вдосталь, і ми можемо черпати їх, не боячись, що їх не стане…
– Так от, дбаючи про цю дівчину, ми подбаємо про вас. Послухайте! Якщо ви хочете вічного спасіння, перед вами тільки два шляхи: або покинути світ, або підкорятися його законам; виконувати своє земне чи небесне призначення.
– Ох! Ваш голос звертається до мене в ту мить, коли я прагнула почути інший голос. Так, це Бог вас привів сюди, пане. Я попрощаюсь із світом і житиму тільки для Бога, одна, в мовчанні й самотині.
– Доню моя, треба добре подумати над цим жорстоким рішенням. Одруження – це життя, а покривало черниці – це смерть.
– Гаразд, смерть, швидше смерть, пане кюре! – поквапливо мовила Ежені.
– Смерть? Але ж у вас великі обов’язки перед суспільством. Хіба ви не мати для бідних, яким даєте одяг, дрова взимку і роботу влітку? Ваше велике багатство – це позичка, яку треба повернути, і ви її так благочестиво прийняли. Поховати себе в монастирі було б егоїзмом, а лишатися старою панною ви не повинні. Насамперед чи змогли б ви самі управляти своїм величезним багатством? Ви можете його втратити. У вас зразу ж виникне безліч судових процесів, і ви заплутаєтесь у безвихідних труднощах. Вірте вашому пастирю: чоловік для вас буде корисний, ви повинні зберегти все, що дав вам Бог. Я розмовляю з вами, як з улюбленою ягницею. Любов ваша до Бога надто щира, щоб ви не змогли врятуватися, живучи в світі, де ви – одна з найчудовіших його окрас і де ви подаєте приклад святого життя.
У цю мить доповіли про пані де Грассен. Її привели сюди помста і великий розпач.
– Мадмуазель… – почала вона. – Ах, тут пан кюре… Мовчу. Я збиралася говорити з вами про справи, але, бачу, у вас важлива розмова.
– Пані,– сказав кюре, – я поступаюся вам місцем.
– О пане кюре, – сказала Ежені,– повертайтесь за кілька хвилин, ваша підтримка мені зараз дуже потрібна.
– Так, бідна моя дитино, – мовила пані де Грассен.
– Що ви хочете цим сказати? – спитала мадмуазель Гранде.
– Хіба ж я не знаю, що повернувся ваш кузен і що він одружується з мадмуазель д’Обріон… Від жіночого ока ніщо не сховається.
Ежені зашарілася і деякий час мовчала; але вона поклала собі надалі триматися байдуже, як це добре вмів робити її батько.
– Ну що ж, пані,– іронічно відповіла вона, – у мене, мабуть, не метке жіноче око, я вас не розумію. Кажіть, кажіть у присутності пана кюре, ви ж знаєте – він мій наставник.
– Гаразд, мадмуазель, ось що пише мені де Грассен. Читайте.
Ежені почала читати:
"Люба моя дружино, Шарль Гранде повернувся з Ост-Індії; він уже місяць у Парижі…"
"Місяць!" – повторила подумки Ежені; і рука їй опустилася.
По паузі вона читала далі:
"…Мені двічі довелося марно чекати, перш ніж я зміг домогтися прийому у цього майбутнього графа д’Обріон. Хоч про його одруження говорить увесь Париж і оголошення про шлюб уже відбулося…"
"Отже, він писав мені, коли…" – подумала Ежені.
Вона не кинула листа, не скрикнула, як зробила б парижанка: "Негідник!" Та зневага, хоч і не висловлена, від цього не була меншою.
"… до весілля ще далеко: маркіз д’Обріон не віддасть дочку за сина банкрута. Я прийшов розповісти Шарлеві, яких турбот мені та його дядькові коштували справи його батька і якими спритними маневрами ми досі заспокоювали кредиторів. Цей нахабний молодик не посоромився відповісти мені, який п’ять років день у день боронив його інтереси, його честь, що батькові справи його не обходять! Повірений мав би право вимагати від нього тисяч тридцять чи сорок винагороди, – один процент від суми боргу. Але постривай, – борг кредиторам цілком законно становить мільйон двісті тисяч франків, і я зроблю так, що його батька оголосять банкрутом. Я вплутався у цю справу, покладаючись на слово старого крокодила Гранде, і я дав обіцянки від імені цієї родини. Якщо пан граф д’Обріон мало дбає про свою честь, то моя честь для мене щось важить. Кредиторам поясню, в якому становищі я опинився. Однак я надто шаную мадмуазель Ежені, з якою ми думали в кращі часи породичатися, і не хочу почати діяти раніше, ніж ти поговориш з нею про все це…"
Тут Ежені холодно віддала листа, не дочитавши його.
– Дякую, – сказала вона пані де Грассен, – побачимо…
– У вас зараз голос точнісінько, як у вашого покійного батька, – зауважила пані де Грассен.
– Пані, нам належить з вас вісім тисяч сто франків золотом, – нагадала їй Нанон.
– Цілком справедливо, будьте ласкаві піти зі мною, пані Корнуайє.
– Пане кюре, – мовила Ежені з благородним самовладанням, породженим думкою, яку вона збиралася висловити, – чи було б це гріхом – лишатися по шлюбі у стані дівоцтва?
– Це питання совісті, розв’язання якого мені невідоме. Якщо ви хочете знати, що думає про це славетний Санчес у короткому викладі його трактату "De matrimonio"[30], я зможу завтра вам це сказати.
Кюре пішов.
