Останній світ - Рансмайр Крістоф

А Піфагорова рука все пурхала над блакитною пілкою, так наче слуга намагався якомога хутчіш позаписувати слова, поки їх не розвіяв вітер. [135]

Та ось час уповільнився, зупинивсь, а тоді повернув у минуле. Запліснявілий помаранч котився молом залізного міста, Розбурханим морем пливла, зазнаючи кільової хитавиці, "Трівія". З одного вікна на п'яцца цель Моро сіявся, мов сніжинки, попіл, а на стадіоні "Сім притулків" перед цілим букетом мікрофонів стояла, осяяна світлом вогненного візерунка з двохсот тисяч смолоскипів, невеличка постать. І вже з цього гамірного овалу час знову швидко повернув назад до трахілських завалів.

Я знайшов Назона. Я знайшов засланого, безвісти пропалого поета Рима, вигнанця, якого всі вже вважали небіжчиком. Серед цього спустошення, тут, на руїнах останнього пристанища найзнаменитішого колись чоловіка в столиці, Котта відчув полегкість, так ніби з плечей у нього спав нестерпний тягар. Вигляд цих двох чоловіків біля курної трубки, вигляд огорненого димом поета, що стояв у недбалій позі, так, як тоді, коли виголошував промову на стадіоні, вивільнив Котту з лещат залізного міста й переніс знов до римської дійсності. І він побіг до вигнанця, і щось закричав, замахав руками й засміявсь, а тоді послизнувся на ріні, вдарився кісточкою на нозі, але не відчув ні цього удару, ні різкого болю в сухожилках. Нарешті він таки знайшов Овідія Назона!

Коли, стрімголов пробігши півсотні кроків по срібній руді, об яку порозбивав собі ноги ще дужче, ніж об усі перешкоди на шляху до Трахіли, Котта, спотикаючись, нарешті ступив із сяйва схилів у тінь прямовисної скелі, коли від раптової зміни світла йому на хвилю потемніло в очах, коли позад нього ще котилися порушені ним камінці і він, важко хекаючи, привітався, то раптом збагнув, що, крім нього, тут більш нікого нема.

Так, грубка стояла на місці, і з неї курився дим: дверцята топки відлетіли, збоку в чавуні зяяла тріщина; порив вітру знов роздмухав пригаслий присок, глибоко схований під обвугленими полінами та білим попелом. Так, і блакитна, обписана пілка тріпотіла, билася на вітрі; але той клапоть тканини лежав не на колінах Піфагора, а був прив'язаний до незграбного монумента, що здаля нагадував людину, зіп'яту навпочіпки. І то не поет Риму стояв, спершись на другий камінь, ні,— це був обчухраний сосновий стовбур, що його, мабуть держали тут про запас на той випадок, як скінчатьси дрова; обламане гілля безладно валялося навкруги трубки. Тільки одна гілка завтовшки як рука, вціліла на стовбурі: та гілка, хоч і поцюкана сокирою [136] чи ножем, все ще міцно трималася на стовбурі і вказувала на Котту й далі вниз. Там блищало море. Котта був сам.

Ядучий дим, що його кидав в обличчя змінний вітер, вивів Котту із заціпеніння. Він аж тепер відчув у нозі такий біль, аж на очах виступили сльози. Застогнавши, Котта пошкандибав до блакитних клаптиків, сперся на камінь, потім опустився на землю й сів, прихилившись до каменю спиною. А пілка все лопотіла й ляскала його по обличчі щоразу, коли вітер на хвилю повертав із заходу на південь. Котта навіть не затулив долонею очі. Тим часом вогонь почав затухати й нарешті погас. Грубка вичахла. Котта безтямно дивився на цей викинутий кам'яною лавиною шматок брухту й відчував, як у глибині його єства, народжується якась сила і починає спершу спроквола, а тоді дедалі дужче його трясти. А з темного отвору топки, мов сніжок, сіявся попіл — дрібнесенький білий попіл. Так і є — він, Котта, певно, стратився розуму.

Божевільний... Дивно, що довкола й досі валяються камінці і їх можна брати в руки й жбурляти. Й оце болюче сіпання в нозі не минуло, й ворітня, присипана уламками, ще на місці, й ліжко, й отой блиск на схилах... Так, він збожеволів, але світ усе ж не покинув його, а навпаки, терпляче лежить поряд із ним, своїм останнім мешканцем. І море зосталося з ним. І гори. Й небо.

А потім його раптом звели судоми й роззявився рот. Що ж то було — ревіння, сміх чи ридання? Цього Котта не знав. Власний голос долинув до нього наче звідкись іздалеку-здалеку. Котта був тепер десь поза собою, високо вгорі, на мерехтливих скелях і бачив, як серед трахілської пустки, перед вичахлою грубкою, там, далеко внизу, сидить навпочіпки божевільний, змучений чоловік. Блакитна пілка метлялася на вітрі й раз у раз била його по губах, била по очах, аж у нього виступили сльози. І тоді він перестав кричати, перестав сміятися й ридати. Навкруги стало навдивовиж тихо.

У цій тиші Котта повернувся з висоти скель знов до своєї душі, до свого подиху, до своїх очей. Нестерпне протиріччя між римським здоровим глуздом і незбагненною дійсністю на Чорному морі щезло. Епохи позбувалися своїх назв, переходили одна в одну, перетиналися. Тепер хворий на падучу крамарчин син уже міг скам'яніти й грубою статуєю стояти серед діжок із квашеною капустою, люди могли обертатись у тварин чи вапняк, а тропічні рослини могли серед криги розквітати й знов одмирати... Отож Котта заспокоївся, впіймав тріпотливу пілку й почав читати [137] нашкрябані вуглиною, шматком руди та крейдою окремі слова напису, майже стерті сліди якого він ще мав знайти на решті монументів:

...ГОСТРЯКИ

СРІБЕРНІ

...ГРІМ...

...БЕЗЗАХИСНО

СЕРЦЕ...

РІЗНИЧКИ

...СОЛОВЕЙКО

Два дні пробув Котта серед трахілських руїн. Він витяг із каміння ту блакитну пілку й перев'язав нею свою напухлу ступню. А на ніч спорудив із шматків руди перед нішею в скелі захисток од вітру, розпалив поряд з трубкою чимале багаття і, згорнувшись клубочком, заснув у відблисках жару. А перед тим, оточений роями зелених мух і знемагаючи від огиди, він прикидав дохлого вовка камінням, ще й спробував вивершити якусь піраміду. Та це йому не вдалося. І все ж падаль тепер лежала під купою каміння, над якою ще довго гуділи мухи, вишукуючи щілин, щоб проникнути всередину. А стерв'ятники зникли.

Ці два дні заходив він і до здичавілого Назонового садка, зусібіч обсипаної рінню оази під навислими кам'яними брилами, і знайшов там обписані колони, тесані плитняки та менгіри. Вони стояли так само, як тієї квітневої ночі, коли він побував тут уперше,— повгрузали в землю, поперекошувались, а декотрі й зовсім попадали: занедбані надгробки, схожі скоріше на пам'ятні обеліски. Але тепер ці менгіри, захищені від літньої спеки лаврами, папороттю й терном, захопило наступне покоління слимаків, і поверх написів так само пульсувало слизьке покривало. Тільки подекуди ще можна було прочитати окремі слова, і складалося враження, ніби в цих невеличких заглибинах ще стоїть дух оцту, смерті, що створює довкола тих небагатьох слів атмосферу страху. Здавалось, неначе слимаки тримають в облозі кожнісіньку літеру, аж поки з неї вивітриться остання згадка про загибель, а потім поблажливо, спокійно розповзаються по всіх знаках на камені, ховаючи під собою одне по одному всі слова.

Котта шкандибав світом трахілських руїн як людина, що дивом зосталася жива й никає завалами знищеного стихією міста — спочатку спантеличено й без певної мети, згодом усе зосередженіше й нарешті навіть з готовністю пошукати серед каміння якихось ще придатних речей... Але в Трахілі [138] не лишилось нічого, крім потрісканої трубки та нашкрябаних на клаптиках тканини чи викарбуваних на камені слів. Отож Котта монумент за монументом обійшов це хранилище потьмянілих знаків, повисмикував з каміння прапорці, серед тиші прочитав уголос те, що ще можна було прочитати,— якийсь позбавлений глузду текст,— і наповнив свою торбу тим шматтям. Бо серед багатьох вицвілих написів та окремих слів на вітрі лопотіли й імена, йому знайомі,— імена мешканців залізного міста.

Минуло два дні, харчі скінчились, і зуби в Котти від водявих шовковиць стали фіолетовими. А на стрімчаках та гребенях хребтів, куди Котта зі своєю скаліченою ногою не міг видертися, й досі бовваніли монументи з непрочитаними словами.

Голод гнав Котту назад, на узбережжя, але він ще мусив повернутися сюди, поки дощі не змили на клаптиках останню літеру!

І ось одного вітряного жовтневого ранку Котта обережно, спираючись на ціпок із розгілини, ступаючи крок за кроком, спустився до моря. Ще до смерку він був уже в бухті балюстрад. Там його й знайшов винар Фіней, який привів на берег двох мулів з великими кошиками, щоб набрати подрібненої прибоєм щебінки. Побачивши виснаженого римлянина, винар повідв'язував з одного сідла кошики й запропонував Котті сісти на мула. Отак після заходу сонця Котта, напівсонний, скоцюрблений, доїхав, похитуючись до линваревого будинку й застав там усе так, як і сподівався. Вікна й двері стояли навстіж. Лікаонів дім був порожній.

XIII

Томи нагадували прифронтове місто. Дедалі більше верховинців утікало з худобою на узбережжя, бо в горах морени й кам'яні лавини спустошували житла та пасовища. Звори зникали під осипищами. Були дні, коли від підземних поштовхів у мисниках залізного міста бряжчав [139] посуд, у бухті балюстрад обвалювались еркери та карнизи, а в оточеній мурами гавані здіймалися такі вали, що всі човни довелося повитягати на суходіл. Під завісою осіннього дощу гори, здавалося, скидають із себе все живе, збирають його на узбережжі й ув'язнюють на вузькій смужці між скелями та морем. Життя в Томах, як ніколи, пожвавішало.

Утікачі з гір знаходили собі притулок у печерах та серед руїн; вони робили над розваленими мурами тимчасові дахи з віття, комишу та бляхи, обсаджували ці вбогі оселі люпином і спали поміж овець та свиней, просто на камінні. Нічну темряву тепер осявали їхні миготливі багаття, сповнювало валування вівчарок та крики безпритульних п'яних чоловіків, що ховалися від дощу у Фінеєвому погрібку. Дехто з горян ще зроду не бував на узбережжі. Ці люди, обвішані з голови до ніг амулетами проти злих духів, на яких складали вину за своє лихо, нарікали незрозумілою говіркою на долю, кидали з крутих бескидів у розбурхане море жертву — бурштин, череп'яні фігурки та сплетені з волосся віночки — і, коли хвилі нарешті вгамовувались, монотонно, кволими голосами співали своїх пісень.

Не минало й дня без сварки чи й бійки між цими варварами з гір та мешканцями залізного міста. Дехто з ливарів не відчиняв удома віконниць тепер уже й удень і, коли вуличкою проходили ті втікачі, жбурляв на них через мур камінцями та всілякими покидьками або обливав їх помиями.

Тільки винар, здавалося, був радий ватагам цих нещасних, яких день у день більшало.