Останній світ - Рансмайр Крістоф
Під материною орудою Батт так добре навчився користуватися епіскопом — рефлектори він завжди тримав чисті, вмів кількома спритними рухами [121] поміняти лампу розжарювання,— що Фемє кінець кінцем дозволила йому поратися біля машинки самому. Вперше в житті епілептик відчув, що таке бути людиною серед людей; уперше всі проштовхувались до нього, тицяли йому речі, які хотіли покласти під око машинки, ще й давали хабара — дрібні гроші та солодощі, аби показував те чи те зображення на стіні стільки, скільки треба було, аби сталося чудо. Батт приймав простягнені до нього руки, подарунки й від захвату щось аж белькотів та викрикував.
Коли за два дні й дві ночі його необмеженого вадарювання над машинкою Феме надумала вкласти сина спати, він заходився так ревіти й гарчати, так затято впиратися, що крамарка зрештою постелила матраца під столом, на якому стояв епіскоп, а другого ранку принесла Баттові до грота і їсти, бо ніяка сила не могла примусити хлопця розлучитися з машинкою. Кінець кінцем Феме облишила всі спроби вигнати його надвір чи бодай до прилавка крамниці.
Тепер Батт уже зовсім не виходив з грота; нужду справляв у ніші за ширмою, де продер дірочку, щоб, присідаючи, не спускати з очей жодної своєї картини. Коли хлопець залишався в гроті сам або коли сп'янілі й розморені відвідувачі вже не мали бажання дивитися на екран, Батт закладав у машинку речі з власної колекції; її він назбирав на міських смітниках, шукаючи різнобарвні скельця, старі ґудзики та висохлих у пастках мишей. Іноді він поринав у неглибокий, тривожний сон і вихоплювався з нього ту ж мить, щойно хтось пробував бодай доторкнутися до його машинки. Так минув цілий серпень і перші дні вересня; за весь цей час хлопець жодного разу не бачив іншого світла, крім розпеченого сяйва вольфрамової нитки, і не покидав свого поста навіть тоді, коли число тих, хто ще вірив у чудо, й просто глядачів стало помалу меншати й залізне місто почало забувати про свою святиню.
Тим часом свічки та лампади на стінах догоряли, гасли, нових натомість ніхто вже не ставив, і грот утратив колишній свій блиск, знов обернувся на звичайнісіньку комору. Епілептик спостерігав, як на стіні спалахують і гаснуть речі світу й, здавалося, вже не годен був вирватися з полону своєї невтолимої спраги до все нових і нових безплотних світлових картин так само, як і звільнитись від тієї страшної сили, що іноді хапала його, починала трясти й тіпати, а тоді кидала ним об підлогу й видавлювала йому з рота піну. [122]
Після довгих спекотних тижнів, коли сухе повітря зволожувала тільки роса, однієї вересневої ночі за вікнами залопотів перший осінній дощ, і тоненький шар ґрунту на терасних полях усмоктував важкі краплі доти, доки його потріскана, неродюча кірка нарешті наситилась водою й перетворилася на баговиння, що вийшло з огороджених кам'яними мурами садків та городів і поповзло вниз до моря.
Тої ночі Феме зненацька прокинулася зі сну. Стояла тиша — така, що аж у вухах дзвеніло. За вікном шумів дощ, а в домі було тихо, мовби в утробі гори. Гуркіт і чавкання дизельного двигуна вже змовкли. Жінка встала, накинула на плечі хустку й притьма рушила сходами вниз до крамниці. Двері до задньої кімнати стояли відчинені. Світло ніде не горіло, тільки попереду ледве жевріло тьмаве сяйво. Феме ступила в пропахлу воском темряву й розгледіла сина, що як завжди, нерухомо сидів біля епіскопа,— холодної, чорної залізної скриньки. На виду й на руках у хлопця, здавалося, ще дотліває сіре світіння — відблиск погаслих картин, не набагато виразніших, ніж обриси скелі в пітьмі.
І тоді Феме скрикнула. Бо ще до того, як нажахано й ніжно торкнулася рукою синового чола, вона збагнула, що це нещасне створіння, яке вона в муках привела на світ і в якому всі ці роки підтримувала життя, обернулося на камінь.
X
Щоб перевезти скам'янілого Батта із задньої кімнати до крамниці, довелося покликати п'ятьох кремезних, як різники, чорноробів. Під його вагою одне колесо у візку зламалось, і далі чоловіки мусили нести Батта на шкіряних шлеях та вірьовках, мов упольованого звіра; поряд із їхніми розпашілими від натуги обличчями камінь видавався ще блідішим і холоднішим. [123]
Усі спроби повернути епілептика до життя виявилися марними. Щоб утішити вбиту горем крамарку й збудити в ній бодай кволий промінь надії Діт-германець заходився натирати застиглого хлопця всілякими мазями та екстрактами з міцним запахом. Терей, на пораду одного пастуха, облив камінь свинячою кров'ю, а один із доброзичливих сусідів вирішив запустити генератора й осяяти скам'янілого Батта благодатним світлом епіскопа.
Та поки той сусід колінкував біля двигуна, смикаючи й торгаючи за пас, Феме охопив такий розпачливий гнів, що вона почала гамселити молотком по епіскопу й проклинати Ясона з його судном, а тоді подалася на Арахнину скелю й висипала мішок уламків та битого скла від епіскопа в море.
А Батт стояв тепер у крамниці поміж діжок із капустою, кісь та слоїків з льодяниками — такий самий камінь, як і решта на цьому узбережжі: аж чорний від патьоків свинячої крові. Вилискуючи Дітовими мазями, він бовванів серед світу живих, мов спаплюжений жертвопринесеннями ідол на бойовищі.
Коли Феме вже втратила останню надію збудити життя в цьому камені, вона зачинила на сім жалобних днів крамницю і не виходила ні на оклики покупців, ні на стукіт стурбованих жінок, що приходили її втішити. Феме повиносила геть усе із задньої кімнати, вимила водою з оцтом та попелом кам'яну долівку, як це роблять там, де лежав небіжчик, а тоді забила ті двері дубовими дошками. Вночі люди чули крізь зачинені віконниці, як крамарка молиться. Вона поставила півколом у ногах перед скам'янілим сином свічки та лампади, які потім горіли вже вдень і вночі, пов'язала його жалобною стрічкою, прикрасила вінками з квітів, а тоді ще й гірляндою із свіжозірваної кропиви, що росла в бузині на подвір'ї. Батт, якому за життя кортіло до всього доторкнутись, усе помацати й переконатися, що та чи та річ справді існує, Батт, який жалив собі руки об такі кропив'яні гірлянди, тепер сам опинився під їхнім захистом від людської цікавості й настирливості.
Вранці восьмого дня крамарка підняла жалюзі на дверях і виставила напоказ залізному місту пам'ятник рідному синові. Жителі узбережжя підступали до скам'янілого Батта спершу недовірливо, з острахом і навіть підповзали навколішки. Та коли ні ще одного лиха, ні ще одного s4yfla не сталося, люди почали підходити сміливіше, поки один [124] селянин з Лімірського плоскогір'я кінець кінцем зірвав з каменя кропив'яну гірлянду й, добряче пожаливши собі руки, пересвідчився, що крамарчин сни перетворився на звичайнісінький вапняк.
— Валун валуном! — кричав той чоловік згодом у винаревому погрібку. — Таких валунів на всіх відвалах хоч греблю гати! Що ж тут такого, коли людина, проживши життя, перетворюється на камінь не в темній могилі, а в напівтемній крамниці?
Отак і епілептикова доля помалу втрачала свою незвичайність, ставала легендою, а потім і взагалі канула в забуття — так само, як і доля решти людей, котрим судилося жити на Чорному морі. Бо хоч той сірий камінь і зостався стояти серед діжок та ящиків, хоч пломінці свічок та лампад, мов стрілки незгасної, багряно-золотої пам'яті, щоразу й повертались від протягу в глибину крамниці, ця статуя зрештою стала для покупців всього лиш громіздким, неоковирним інвентарем, таким звичайним, як і залізні вішалки при вході, де часом висіли довгі, мокрі від дощу плащі. У калюжках брудної води, що накапувала під цими плащами, віддзеркалювалося Баттове зображення — тремтливий силует, який від найменшого поруху калюжки кривився в гримасі, так ніби до нього верталося життя.
Засуха минула. І хоч осінь настала така сама м'яка, сонячна й тепла, яким у попередні роки зрідка видавалось лише літо, траплялися й грозові ночі, і знов пускався короткий, однак такий рясний дощ, що вигорілі під сонцем барви узбережжя помалу перетворювалися в глибоку, темну зелень; навіть на глибокі западини й відвали породи, здавалося, напливають зелені тіні. На скелях і дахах залізного міста цвів мох. А павуки та змії щезали.
Перші осінні тижні Котта просидів у линваревому будинку, і навіть пияки з Фінеєвого погрібка про нього забули. А його мансарда вже давно нагадувала занедбану оселю якогось ливаря.
Відколи зникла Ехо, ознаки запустіння день у день виразніше проступали і в линваревому домі. Ніхто вже не висмикував паростків плюща та бур'янів зі швів у мурах, шви розходились і перетворювалися на широкі щілини. Незакріплені віконниці билися на вітрі об стіну доти, доки спадали з завісів або доки вщухав вітер. У коридорах та коморах пилюга, що лишилася після посухи, змішувалася з піском та тиньком, утворюючи пухкий ґрунт, і тепер на [125] скринях, полицях та ящиках проростали бліді стеблинки. В одній із кімнат горішнього поверху рій шершнів приліпив до сволока гніздо, схоже на химерний світильник, і жити в кімнаті стало небезпечно. Та линвареві Лікаону було байдуже. Він метр за метром віддавав свою оселю природі, що вперто наступала й наступала.
Іноді вночі Котта чув, як Лікаон виходить з дому, а вранці, зморений і виснажений, повертається всіяним жорствою схилом додому. Досі Котта сприймав ці Лікаонові нічні мандрівки як химери старого дивака, що вижив з розуму. Не дуже здивувався б навіть годі, коли б линвар дістав із своєї залізної шафи побиту міллю вовчу шкуру, вбрався в неї й знову подавсь у гори. Що ж, закортіло чоловікові побавитись у вовка, повити. Але після скам'яніння крамарчиного сина Котта ніби прокинувся від сну.
Як і багато політутікачів, що приймали мову, звичаї, а згодом і спосіб мислення тих підкорених, диких народів, серед яких шукали захистку від жорстокого Риму, Котта цілком пристосувався до життя в Томах і тепер навряд чи й відрізнявся від решти мешканців залізного міста. Одягався так само, як і вони, розмовляв їхньою говіркою, а часом декотрі загадки узбережжя йому навіть щастило сприймати з в'ялою байдужістю місцевого жителя. Листів до Рима Котта більш не писав. Мабуть, тільки Баттове скам'яніння показало йому, що тепер він не в залізному місті і не у "вічному", а потрапив до якогось проміжного світу, де закони логіки вже не чинні, і де, однак, не діє й жоден інший закон, який би його тут утримав і захистив од божевілля.
