Останній світ - Рансмайр Крістоф

Поки пасажири, сидячи в автобусі й намагаючись перекричати ревіння двигуна, розповідали один одному про те, як роздовбували гострими кайлами та розгрібали лопатами завали, про свої успіхи в пошуках домашнього бронзового начиння, прикрас, зброї, мідного дроту й усіляких інструментів, а потім кінець кінцем знов поверталися в тому напхом напханому автобусі на узбережжя, Ліміра ще раз поставала із забуття.

Здавалося, шукачі міді гребуться не просто в завалах, не просто там, де колись сталася катастрофа, а в самому часі. На кожній укритій мідянкою пряжці наче прозирав спогад про жінку, що взяла з собою ту оздобу не тільки в могилу, а й у вічність; із кинджалів та сокир, що зітліли й обернулися на позублені чорні пилки, немовби скрапувала кров давно забутих бойовищ, а в казанах без дна доварювалося м'ясо вимерлих тварин. Із кожної копальні курілася минувшина.

Шукачі розривали могили так само незворушно, як і кошару чи комору якогось лімірійця, що його гірський обвал застав сонного в ліжку. Незалежно від того, що, коли і як було поховано — кам'яною лавиною чи людськими руками ще задовго до катастрофи,— все те шукачі виносили на денне світло, бо в знайдених речей від багатьох значень, які вони, певно, мали колись у лімірійському світі, тепер залишилося тільки одне: вартість міді. Дріт, статуетки, браслети, талісмани, які захищали людей у глибині копалень від біди,— шукачі перетоплювали все, що знаходили, на пласкі виливки тут-таки серед руїн, а потім, коли їхали назад, ці виливки на кожній баюрі бились один [131] об один і видавали такі звуки, наче згори з гуркотом котяться камінці.

Котта не раз чув у Фінея та в крамниці Феме про ті наїзди, про пом'ятий автобус, що належав якомусь механікові з Констанци, але сам того автобуса ніколи не бачив. Він щороку з'являвся в залізному місті на кілька тижнів — перед першими осінніми бурями — й здебільшого був уже заповнений галасливими пасажирами. Бо перед кожною такою подорожжю механік об'їздив якнайдальші села та хутори на чорноморському узбережжі доти, доки в автобусі не зоставалося жодного вільного місця. Але цього року його марно чекали в Томах.

Котта обмив свої побиті, подряпані руки та натруджені ноги в зеленкуватій калюжі, забрів затопленою колією по коліна у воду, а тоді знеможено сів, прихилився спиною до однієї з перекинутих вагонеток і довго дивився спершу вниз, а потім поверх гірських хребтів у небо, що помалу згасало. До ночі йому тепер було не дістатися ні в Трахілу, ні в Томи.

Хоч Котта перебував у ніби підвішеному стані між незаперечною імперсько-римською дійсністю і загадками залізного міста, ніщо не викликало в нього такого страху, як перспектива самому заночувати в горах. Та він зрештою змирився й підготувавсь до цього випробування: спорудив із каміння та всілякого брухту перед входом до заваленої штольні захисток од вітру, набирав хмизу на багаття, не маючи ні відкривачки, ні ножа, розітнув гострим камінцем дві іржаві бляшанки з консервами, що їх купив у крамниці Феме, й просто руками, з яких скрапувала оливкова олія, почав їсти м'яку рибу, консервовану кукурудзу та хліб.

Сонце зайшло. З моря встала оксамитово-синя темрява, знебарвила речі, денних звірів та птахів позаганяла до печер та крон поснулих дерев, а нічних повиманювала зі схованок. І коли в глибоких сутінках тепер щось і шастало, лазило чи пролітало, то робило воно це дуже обережно, нишком, і Котта не чув довкола нічого, крім мирної тиші.

Загорнувшись у ковдру, він лежав на піску в чорній пащі штольні, перегородженій обваленою породою та потрощеними підпорами, спокійно лежав серед ночі. Десь глибоко внизу була рівнина моря, невидимий берег, а він мав таке відчуття, немовби його плечі, спина, все тіло прилипло до склепіння величезної зали, і дивився він уже [132] не вгору на зорі, а вниз, у бездонну, всіяну міріадами іскор глибінь...

Цієї ночі його сон ніщо не потривожило. Він прохропів до самого світанку при вході в штольню, звідки час від часу вихоплювався подих гори — затхлий, гнилий, запертий обвалом протяг. Заколисаний літніми снами, пригадати яких Котті ніколи не щастило, він не бачив, ні як сходив, ні як заходив місяць, не чув навіть виття, що знялося в одному із залитих місячним сяйвом зворів і змовкло аж тоді, коли це сяйво згасло.

Сни у цій останній з покинутих лімірійських копалень були для Котти таким самим надійним сховком, як колись у сульмонських садах, чиї кам'яні огорожі, сходи та мармурові статуї цілу ніч дихали теплом літнього дня. Котта чув дзенькіт склянок, гомін і сміх людей на заквітчаних рожево-ліловим бужевілем терасах, лагідні звуки, що губилися в оливкових та помаранчевих гаях. Серед неосяжних кам'яних пустель чорноморського узбережжя він був ніби личинка, що, покладена в пісок, мох чи ніжно-зелений лишайник, чекає свого пробудження.

Котта прокинувся вдосвіта. Перший, про кого він подумав, був Овідій Назон, який, звичайно, кожну ніч проводив у цих горах,— римлянин, що поміняв на голе небо не тільки пишноти Рима, а й кам'яний дах над головою в своєму останньому притулку. Цієї глушини Котта вже не боявся.

Коли жовтневе сонце підбилося над гострими гребенями хребтів і безживну кам'яну пустелю затопило невблаганне світло, Котта вже був далеко від обваленої мідної копальні. Вперто, так ніби за одну цю ніч він поріднився з горами, римлянин уже кілька годин простував до своєї мети. Цього ранку птахи знов кружляли над тими прямовисними скелями, де мала бути Трахіла.

Перед Коттиною рішучістю падали всі перепони; він так затято крокував, що аж злякався, коли вже над полудень наштовхнувся на першу ознаку Трахіли — оту розбиту скульптуру собаки, яка колись уже трапилася була йому на шляху. Перед ним був останній Назонів притулок. І все ж серед цього краєвиду Котта навіть не міг собі уявити могилу. Стрімчаки на тлі сірих обвітрених гір були тут такі білі, немовби щойно відкрита каменярня. Там, де колись стояли голі, понівечені ерозією хребти, тепер зяяло плетиво чорних розколин, а на рівних, наче опалі намети, осипищах лежали величезні, мов будинки, кам'яні брили. [133]

Котта здолав останній перед трахілськими руїнами підйом, і стерв'ятники підлетіли до нього так близько, що він почув навіть шурхіт їхніх крил. Німотно виписували птахи коло за колом над Назоновим притулком. І тоді серед уламків потрощеної сосни Котта нарешті побачив і здобич, яку вони щойно довбали, наче кайлами, своїми дзьобами. Там лежала — без очей, з роздертими боками, тельбухи геть виклювані, а нутрощі обліплені роями лискучих мух — вовча падаль.

XII

Трахіла була похована під камінням. У пустельній самоті, до якої римський поет утік від ворожого залізного міста, не лишилося навіть руїн.

Розвалені мури висілка, поетів будинок, криниця — майже все, що тут ще нагадувало про людське існування, було потрощене й знесене кам'яною лавиною, чий широкий, усіяний уламками слід вів згори, з тверджі бескидів та скелястих виступів. Очевидно, лавина зірвалася з отих стрімчаків — ураган каміння, який налетів на Трахілу й понісся далі; слід губився в синіх глибинах звору. Ні мури, ні жоден підмурівок не витримав цієї навали. Тільки одна ворітня ще стриміла з купи щебеню, ніби востаннє скинута над водою рука потопельника, а під величезною брилою, що застрягла в розколині перед Назоновим садком, Котта побачив рештки тих густих заростів, де ховались обліплені слимаками камені. Ціла зосталася й шовковиця, вся, мов прикрасами, обвішана синьо-чорними ягодами.

Пригнічений раптовим почуттям самотності й безнадії, Котта рушив повз дохлого вовка до воріт; з падла, вкритого присохлою кров'ю, із дзижчанням знявся рій мух і лискучим градом порснув на римлянина. Котта затулив обличчя долонею, пробіг крізь цей град і від огиди аж скрикнув. Та тільки птахи злякалися його крику й злетіли ще вище. А мухи сліпо й глухо, щойно знявшись, знов ринули вниз на падло й позапускали свої хобітки в солодку гниль. [134]

Ясний металічний блиск лежав на трахілських завалах. На мить це мерехтіння здалося Котті залишковим світінням, слідом роїв зелених мух — так наче комахи, злітаючи й знов сідаючи, струшували з крилець свій єдвабний полиск, і він залишав в осінньому повітрі розсипистий, переливчастий слід. Тільки там, де стояв поетів будинок, увесь блиск від лавини зійшов і з'явилося холодне сяйво, що кидало відсвіти навіть на здиблені високо вгорі скелі. На декотрих розбитих брилах той блиск уже потьмянів од окислення, взявся чорною осугою, але в інших місцях ще так яскрів, так променився, як ото срібні карафи, столове начиння та вази на п'яцца дель Моро, коли в добру годину пообіднє сонце падало крізь крони дерев та відчинені вікна на скляні мисники в салоні.

Руда. Та лавина, що поховала під собою Трахілу чи, може, підхопила її й понесла вниз, складалася з галеніту й срібної руди. Жахливий потік багатства, що змив на своєму шляху все живе — калікуваті сосни, дернину, вовків і їхню здобич...

Та хтось із Трахіли, бодай одна душа все ж таки уникла катастрофи, бо межу лавини так само обрамляли десятки каменів; вони бовваніли на верхах скель, серед потрощених, пропахлих живицею стовбурів, і на всіх них тріпотіли клаптики. Декотрі монументи вціліли від гірського обвалу завдяки льодовиковим валунам, але більшість були зведені чиєюсь рукою з уламків уже після катастрофи й поставлені як знаки тріумфу поверх застиглого кам'яного потоку.

Ще не отямившись від вигляду Трахіли, Котта завважив тоненькі цівки диму, що вилися з-поміж брил. І раптом наче прийшов до тями: менш як за півсотні кроків од нього, в неглибокій ніші курилася чавунна трубка з Овідієвого будинку, а перед відчиненими дверима сидів Піфагор, розстеливши на колінах блакинту пілку, яка вперто метлялася на вітрі й на якій він наче щось писав. Але неподалік від старого, там, куди не сягало оте срібне сяйво на схилах, стояв спершись ліктями на кам'яний конус, немов на бюрко, й недбало піднісши в привітальному жесті руку, сам Овідій Назон, поет Риму.

Задивившись на вогонь у грубці, Назон, здавалося, щось говорив до свого слуги. Голос Назонів Котта впізнав, однак не зрозумів жодного слова. Потім він почув, як у голові в нього зашуміла кров, почув подуви вітру, що зривали з вуст вигнанця слово за словом і відносили їх на схили.