Піти й не повернутись - Биков Василь

Називається пошкодував патрон і — загубив життя. Проклята Зоська! Скільки це може ще тривати. Вважаючи її вбитою, він швидко забув про свій гнів проти неї, він навіть готовий був покохати її мертву, яка своєю смертю, безперечно, добре прислужилася б йому. Але тепер він її ненавидів як ніколи раніше. Вона стала страхітливою, нездоланною перешкодою на його і так заплутаній життєвій дорозі. Як йому позбутися її Та позбутися, напевне, було вже неможливо: випустивши її, він утратив над нею свою владу. І навпаки, діставшись до Княжевидців, вона здобула грізну владу над ним і тепер може зробити з ним усе, що захоче. Мабуть, у цей час, коли він метушиться по нічному полі, вона уже розповідає комусь про його злочин. За кілька днів про це стане відомо в загоні.

Хисткою, нерівною ходою Антон ішов проти вітру, не відчуваючи його морозних поривів, похнюплено опустивши голову, засунувши в кишені руки. Плювати йому на холод, на цей проклятий вітер у голому промерзлому полі. Війна заганяла його в глухий кут, з якого не було виходу. Куди він тепер міг податися, де шукати притулку? Він навіть не мав де переспати, поїсти, зігрітися; небезпека загрожувала йому з двох боків. Він так само і далі боявся поліції і німців, але й партизани з сьогоднішньої ночі ставали йому ворогами. Тепер не було сенсу шукати переправу за Німан — у Липичанку йому шлях закритий.

Але куди ж тоді не закритий Дедалі чіткіше осмислюючи безвихідність становища, він бачив немало винуватців своїх невдач, серед яких, проте, не? було його самого. За тридцять майже років свого життя він не звик зізнаватися собі у своїх власних гріхах, і коли виникав якийсь конфлікт, будь-яку провину він ладний був перекласти на інших. А сам він на власний розсуд завжди лишався безгрішний, бо, будучи суворим до інших, був великодушним до себе самого. Себе він любив і пестив, хотів лише добра, яке, траплялося, у нього відбирали інші. В даному випадку впоперек йому недоладним чином стала партизанська розвідниця Зося Норейко, винуватиця усіх його бід.

Антон сліпо брів нічним полем, без мети, душевно спустошений, розлютований через свої невдачі і, звичайно, перш за все на Зоську. Щоправда, зараз він докоряв собі за помилку, за те, що шкодував патрона і не вистрілив другий раз. Навіщо йому тепер цей патрон, навіщо ця гвинтівка? Хіба що для того, щоб убити себе? Але ні — вбивати себе він не буде. Він ще молодий і ще майже не жив. Незважаючи на війну, хотілося почати жити, як споконвіку заведено в людей, та не вдалося. Мабуть, не можна так усе відразу — жити, воювати, кохати і мати щастя. Шкода, що пізно він переконався в цьому. На кривавому власному досвіді, за який, може, доведеться ще заплатити все тим же власним життям. Але життя в нього одне, чому він має замолоду з ним розставатися?

Отупівши від невпинного зустрічного вітру, снігу і знемоги, Антон натрапив уночі на невисокий залізничний насип, майже беззастережно перейшов його на повний зріст і побрів далі, стараючись не згубити напрямок, взятий від Княжевидців. Не одразу він збагнув, що думає про той польський хутір, де так невдало перебув останню ніч із Зоською. Чому саме той, а не який-небудь інший, він не міг собі відповісти. Можливо, він ішов туди лише тому, що там були знайомі йому люди, і він розраховував перекусити в них і зігрітися. При цьому Антонові байдуже, як вони поставляться до нього, злості на них він не мав, хоча перший урок слід було запам'ятати на майбутнє. Тепер він не випустить із хати нікого, поки сам не вийде з неї. Але передусім він попоїсть і трохи відпочине в теплі, а потім буде видно. Потім він що-небудь придумає.

Йому терміново треба було щось придумати для свого порятунку, але думки його не йшли далі турбот цієї ночі і того знайомого хутора, а що робити далі, він так і не зміг придумати. Ясно було тільки те, що до партизанів йому йти не можна, до Копицького не можна теж. До Копицького був якийсь сенс прийти разом із Зоською, без неї ж у поліції його не чекає нічого доброго. От же диявольське становище, в яке його загнала війна!

Здається, він усе-таки ослаб за цю добу постійного ходіння по снігу, без відпочинку і без харчування. Кілька разів він спіймав себе на тому, що починає засинати на ходу, відчуття небезпеки притупилося в його свідомості, він не впізнавав місцевості й начебто ішов не туди. Відігнавши сон, він придивився і зрозумів, що знову переплутав напрямок. Як і позаминулої ночі, перед ним пролягла на заплаві Котра. "Це ж треба, двічі заблудитися на одному місці!" — думав Антон, дивлячись на кривуляку кущів уздовж річки. Судячи з усього, хутір лишився праворуч, ближче до Скіделя. Починало світати. Недавно ще густі, заткані снігопадом сутінки помітно рідшали, розбавилися прозорою світанковою синявою, довга зимова ніч уступала свої права дню. Антон не помітив навіть, коли перестав сипати сніг, якого тут намело майже до колін. Позаду тягнулися за ним свіжі, помітні навіть у сутінках сліди, і він подумав, що з такими слідами далеко не пройдеш. Так його швидко доженуть у полі.

Як і позаминулої ночі, йому треба було повернути вздовж річки праворуч. Щоправда, він міг би повернути й ліворуч, але там на миску біля гирла Котри, що впадала тут у Німан, було велике село, а у великому селі завжди лютує поліція. Антон вважав за краще не випробовувати свою долю й триматися від сіл подалі. Але й до хутора було далекувато, затемно він просто міг не встигнути. І тоді він з полегшенням згадав, що десь поблизу звідси був той самий розвалений хлів. Іншого притулку в цьому місці, мабуть, уже не знайти.

Недалеко відійшовши од річки, він незабаром знайшов цей хлів, ще здалеку побачив над ним старе, обліплене воронням, дерево. Вже зовсім розвиднілося, поле навкруги було пусте, дув морозний північний вітер. Антон обережно виліз із чагарника, дослухався. Було дуже холодно. Навіть ворони нерухомо сиділи на дереві, без своєї звичайної метушні. Людських слідів біля хліва начебто не було видно. Чомусь затремтіло серце, й він увійшов у широко розчинені ворота.

За ніч сніговий горбик біля дверей побільшав і сягав до протилежної стіни, біля ворітниці було видно напівзаметені сліди ніг, але, здається, то були його і Зосьчині сліди. Низенькі двері в коморку були розчинені і він нерішуче переступив високуватий поріг.

Тут було трохи затишніше од вітру, але холодно, як і в полі. Антон опустився по злежану гнилу солому, прихилився спиною до валуна в стіні. Померзлі руки засунув за пазуху, коліна затулив полами кожушка. Було б непогано трохи заснути, двадцять хвилин йому б, напевно, вистачило, щоб зняти отупіння і набути потрібної жвавості. Більшого він собі не міг дозволити.

Покірно піддаючись приємній знемозі, що зразу охопила, він якийсь час ще дослухався, боячись прогавити небезпеку. Та, окрім невиразного шурхотіння соломи на даху, сюди не долинали більше ніякі звуки, було спокійно, тихо і глухо. Готуючись задрімати, Антон думав, що не минуло й двох діб, а як усе катастрофічно змінилося в його долі. Два дні тому з ним була Зоська, і з нею жила в ньому надія. Хай марна, дурна надія, та нею втішалася його зачерствіла в лісових надрах душа. Але ж сталося так, що вони розійшлися ворогами, обом жити на цій землі зробилося неможливо. Він став самотнім, Зоська назавжди зникла з його життя, однак від того йому не полегшало. Як і досі він страждав од безвихідності й перестав розуміти чому. Невже вся справа в Зосьці? Але як тоді зрозуміти, що він, здоровий, розумний чоловік, потрапив у таку залежність від цієї шмаркачки? Хіба Зоська міцніша від нього, розумніша чи більше підготовлена до цієї кривавої війни? Після свого поранення вона ледве трималася на світі, однією ногою стояла в могилі, і він лише тихенько підштовхнув її. І все-таки вона вижила, десь сховалася і, як до того, володарює над його долею.

Він задрімав, як йому здалося, не більше ніж на п'ять хвилин і відразу ж прокинувся від близького голосу за стіною. Хтось в'яло незлобливою лайкою поганяв коня. Як і два дні тому Антон злякано вискочив із комірки і відразу ж в отворі воріт побачив на дорозі сани. В них, стоячи на колінах, якийсь дядько у ватнику глухим голосом поганяв рудого, з облізлими боками коня. Їхав той у напрямку до Скіделя.

— Ей, стій! — крикнув Антон, з'являючись у воротах.

Дядько озирнувся на хлів і притримав коня, не знаючи, що робити далі. Антон теж не знав, навіщо він спинив його, хіба щоб роздобути харч. Чи розпитати про обстановку на цій дорозі і щось вирішити. Він розумів, що довго тут не пробудеш. Неможливо жити між землею і небом, треба скоріше злазити на землю. Де тільки драбина на цю втрачену ним землю У полі й на дорозі мовби нікого більше не було, можна вийти з хліва, та Антон вважав за краще покликати до себе чоловіка.

— Ти, давай сюди!

Він не сумнівався, що дядько зараз же виконає його наказ, і для престрахування перехопив у руці гвинтівку. І справді, дядько зачепив за рожен віжки і, покинувши на дорозі сани, неквапливо, явно боязко пішов до хліва. Поки він ішов по снігу, Антон роздивився його саморобну з овчини шапку на голові, старий заяложений ватник і личаки-чуні з накрученими на брудні онучі мотузками. Маленькі слізливі очі на зарослому щетиною обличчі ще здалеку насторожено втупилися в озброєну людину коло огорожі.

— Стій! — наказав Антон, коли дядько кроків п'ять не дійшов до воріт, і той слухняно зупинився. — Хліба немає?

— Нема-а, — трохи здивовано сказав чоловік. — Який же хліб? Дома…

— Ясно. І нічого іншого? Щоб поїсти?

— Нічого. Дорога ж недалека. Так що для чого ж…

— А куди їдеш?

— Та у Скідель, — махнув він рукою на дорогу і знерухомів, чекаючи нових запитань.

— На базар?

— Ні. Який же базар у понеділок? За доктором їду.

— Захворів?

— Та ні. Я не захворів. Але…

— Жінка, значить? — вів малоцікаву балачку Антон, маючи на увазі непомітно випитати у цього випадкового подорожнього дещо з того, що його найбільше цікавило.

— Не жінка — дівка.

— Ах, дівка… А там на дорозі не бачив, поліцаїв немає?

— Ні, не бачив. Може, де і є, а на дорозі не бачив.

— І партизанів не чутно?

— Ні-і. Не чувати. У нас, знаєте, не чувати нічого. Глухо живемо.

— А ти з якого села?

— Та з Княжевидців, — сказав дядько і махнув у другий кінець дороги.

Антон злякався, замовк.