Піти й не повернутись - Биков Василь

Однак, поміркувавши, він відчув небезпеку, щоб усе це не обернулося для нього ще гіршими наслідками.

Недовго посидівши на снігу, хмурячи свої тонкі брови, сержант кивнув товстунцю, і той опустився перед ним навпочіпки, уважно дивлячись у його гостре, змовницьки пожвавлене обличчя. Незабаром товстун уже згідливо кивав головою. Салєй, зіпершись на гвинтівку і стоячи до них боком, прислухався до їхньої розмови. Антон здалеку теж намагався що-небудь почути, але сержант спостеріг його цікавість і озирнувся.

— Ну, ти! Ану відійди! Відійди, відійди! На п'ятнадцять кроків марш!

Нічого не лишалося, Антон поволі відійшов трохи і спинився, позираючи скоса на партизанів. Невиразна тривога почала все дужче гризти його й так неспокійні передчуття. Він не почув жодного слова зі сказаних сержантом двох чи трьох фраз, але він помітив, як випнулося на хвилину завжди добродушне і м'яке обличчя товстунця Пашки, яке, правда, швидко набуло попереднього вигляду. Салєй трохи поморщився і напівголосно підтвердив:

— А що, можна…

Не так зрозумівши, як догадавшись, Антон спочатку аж обмер від несподіванки, а потім ним опанував переляк, і він кинувся до сержанта.

— Що ви робите? За що? Я партизан, я з німцями з весни воюю, а ви? Не маєте права!

— Ти що? Ти що? — повільно підвівся сержант. — Ану тихо!

— Це неподобство! Я чесний! Я свій, радянський, а ви…

— Ти-хо! — крикнув сержант. — Японський городовий! Ти чого розходився? Ти ж он до німців утекти збирався. Ти ж їхній агент.

— Я не агент! Я партизан із "Суворівського". Це вона по злості, — кивнув він на Зоську. — Там між нами сталося… Хай вона підтвердить. Зосю! — крикнув Антон настільки розпачливо й сумовито, що, здається, й каменю було б не байдуже. Зоська, однак, подивилася на нього, примруживши очі, й змовчала.

— Що ж ми, на руках тебе понесем? — в'їдливо сказав сержант протяжним голосом. — Там, може, з боєм пробиватися доведеться. І повзти треба!

— Зрозуміло, повзти, — згідливо підтвердив Салєй.

— Ну що ж, я поповзу! Я вмію. Повірте, їй-богу. Навіщо ж губити безневинного. Я ж нічого такого…

Він увесь напружився, аж дрижав од передчуття того, що зараз, видно, все й вирішиться. Очевидно, останнє слово буде за цим сержантом. Але чому б не заступитися за нього Зосьці? Чому вона мовчить, ніби набрала в рот води? Ці ж бачать його вперше і вважають за якогось агента, але ж вона може сказати, що він не агент. Він партизан! З тієї самої Липичанської пущі, з того ж загону, що й Зоська. Чому ж вона не заступиться за нього. Невже вона не розуміє, що вони надумали з ним зробити?

— Зосю, скажи їм: я ж не ворог. Ти ж знаєш, я чесно воював і чесно воювати буду. Мало що між нами сталося! До чого ж тут вони? Скажи, Зося!

Стоячи трохи віддалік, Зоська байдуже дивилася кудись у чисте, з рідким чорнобилем поле, і сержант пригадав:

— А що їй казати? Вона уже сказала. Там на хуторі. Що ти до німців перебігти зібрався.

— Неправда! — спалахнув Антон, перепинивши його. — Це помилка! Суцільне непорозуміння.

— А, здається, і ти казав, начебто вона теж вирішила перебігти? То як же все це розуміти?

— Це неправда! Я помилявся.

— Хороша помилочка, японський городовий! А коли б ми її шльопнули, послухавши тебе?

— Ну що ви! Я це по злості. За кривду. Тому що вона… Ми з нею посварилися. Бо я… Ми полюбовно. Зосю, скажи їм. Що ж ти мовчиш? Вони ж хочуть мене застрелити!

Зося, як здалося йому, трохи м'якшим поглядом окинула його розхристану постать, далі зиркнула на трьох партизанів віддалік. Очевидно, вагалася, і сержант, якому, мабуть, почало набридати це слідство, прикрикнув.

— Так що? Він правду каже? Чи демагогію розводить Тепер усі вони уставилися в стражденно напружене обличчя Зоськи, і Антон подумав, що від її відповіді буде залежати жити йому чи зразу ж померти. Але Зоська зі скам'янілим обличчям продовжувала мовчати.

— Що ж, продавай! — розпачливо й стражденно процідив Антон. — Нехай убивають. За мою любов…

— О, він уже про любов!. Спритний, японський городовий! — посміхнувся сержант і звичним рухом скинув із плеча автомат. Обвітрені Зосьчині вуста здригнули, і, нібито боячись, що не встигне, вона промовила:

— Гаразд, не треба. Він свій…

— Так якого ж дідька?! — скипів сержант, тримаючи в руці автомат. — Якого ж дідька ти нам крутиш голову? Ти кричала: перебігати надумав, а тепер навпаки. А то — обох к чортам собачим!..

— Я по злості, — тихо сказала Зоська.

— Товаришу сержант! — став благати Антон, відчувши, що, не зважаючи на його показний гнів, сержант завагався і треба не допустити, щоб ним знову опанувала самовпевненість. — Товаришу сержант, я ж казав… Розв'яжіть мене, я доведу, їй-богу! Я ж свій, радянський…

— Хай, розв'яжіть, — підтримала Зоська.

— Розв'язати?

— Розв'яжіть.

— А не боїшся?

— Ні, не боюся.

— Ну й чудеса! Стефан казав, на хуторі з сокирою кидалася, а тут — розв'яжіть! Ну й жіноча логіка! Добре, що ж, справді… Бруднитися тут об нього. Пашка! — гукнув сержант товстунцеві. — Розв'яжи! Але май на увазі, на випадок чого — відразу чергою в спину. Я цяцькатися не люблю, японський городовий!

— Ну що ви, товаришу сержант…

Легким рухом плечей Антон скинув із себе незастебнутий кожушок, і Пашка розв'язав позаду вірьовку. "Як добре всетаки мати руки розв'язані, — подумав Антон. — Немовби волю здобути". Але до волі, мабуть, ще далеко, хоча і майнула надія. Швидко заспокоюючись, Антон одяг у рукави кожушок, старанно застебнув його на всі гудзики.

— Віддали б і наган, га, товаришу сержант, — лагідно звернувся він з новим проханням.

— А дулю не хочеш! Ще йому й наган! — розсердився сержант. — От прийдемо, розберуться, тоді й одержиш. "Значить, ще на підозрінні. Ще будуть тримати на прицілі, — Думав Антон. — Ну що ж, хай так. Ще невідомо, голубчики, як вам пощастить пройти біля німців. Це ще ми побачимо…"

— Ну, кроком руш! — сказав сержант, закидаючи за плече автомат. Салєй і Пашка вже стояли готові рушати, Антон зараз поспішав теж, одна Зоська чомусь затрималася.

— Зачекайте, — сказала вона. — Мені треба в Скідель.

— От тобі й маєш! — дражливо озирнувся сержант. — Знову їй у Скідель! А цього я куди поведу? Що я скажу там? Ні, ми спершу дійдемо до Липичанки, розберемося, а потім — куди хочеш. Хоч у Берлін до Гітлера!

— Ви зірвете завдання.

— Ви самі зірвали своє завдання. Чого стали? — крикнув сержант на своїх. — Ану марш! Салєй — уперед!

Салєй слухняно ступив у сніг і попрямував по схилу навкоси до вершини пагорбка; за ним рушив Антон. Сержант почекав, пропустив поперед себе Зоську, товстунця Пашку і пішов позаду всіх.

17

"Отже, послав бог рятівників, як тільки від них одв'язатися?" — думала Зоська, знову йдучи по схилу за Антоном. Їй так не хотілося плестися невідомо куди, неспокій за невиконане завдання охопив її знову, вона ледь подолала в собі нетерпеливість, але що вдієш Зоська давно прострочила всі терміни, порушила весь порядок, наплутала і все ускладнила. Звичайно, їй бракувало досвіду, спритності, а передусім — характеру, простої людської наполегливості. Вона шкодувала вже, що заступилася за Антона, напевно, тепер без нього було б тут легше, мабуть, він заслуговував того, щоб його розстріляти. Але в судді йому вона не годиться, вона взагалі нікому не годиться в судді, тому що сама відчувала себе винною. Знову ж, у випадку з оцим Голубіним вона не була особою сторонньою, скоріше зацікавленою, і тепер, коли трохи біль стих від того, що сталося вночі на хуторі, відчула, що краще б ухилитися від цієї малоприємної справи. От приведуть у загін і нехай тоді його судять. На те є там начальство, товариші, люди розумніші, а головне — рішучіші, ніж вона. Зоська більше не хотіла бути зв'язаною з ним і його долею. Досить з неї того, що їх уже зв'язувало.

Швидкою ходою вони перейшли рівне поле й потрапили в такий же рівнинний хвойний лісок. Іти було легко. Ще не старі, рідкі, без підліска сосонки хоча й поганенько та все ж ховали людей, зате добре видно було навкруги. Салєй попереду крутив головою, придивлявся, та, здається, в сосняку було пусто.

Вони мовчали всі, лише дивилися й слухали. Але сосняк швидко скінчився, попереду знову розкинувся притуманений простір поля, і Салєй, не дійшовши кроків двадцять до узліску, зупинився.

— Товаришу сержант!..

Сержант швидко пройшов наперед, разом із Салєєм присів за низенькою кучерявою сосонкою. Попереду в полі щось відбувалося, здається, там були люди, проте звідси Зоська ще нічого не могла бачити і стежила тільки за тим, як сержант обережно визирає з-за сосонки. Біля неї, знявши з плеча німецький карабін із чорним прикладом, стояв товстунець Пашка. Тривожний неспокій Зоськи за свої невеселі справи трохи вгамувався, витиснутий тривогою іншого характеру. Тепер, однак, все залежало від цих людей, вона ж була позбавлена всякої можливості, ініціативи і зробити нічого не могла.

— Ідіть сюди! — тихо покликав їх до себе сержант, і вони всі підійшли до його кучерявої сосонки. — Он бачите Придивившись через поле в розтягнутий далекий узлісок, Зоська побачила там людей, коней, запряжених у вози, мабуть, там проходила дорога, і люди чогось спинилися на узліску. З цього боку, від поля, дорогу і людей трохи затуляв рідкий березнячок, через який, однак, було все видно на дорозі. Справа звідкілясь біг у той бік невисокий насип залізниці з рядком телеграфних стовпів і рідкою смужкою чагарнику. Мабуть, це й була та залізниця, про яку говорив у рівчаку Салєй.

— Бачили? — озирнувшись, кивнув сержант. — Спробуємо за насипом.

— Зрозуміло, — сказав Антон таким тоном, наче він був тут рівноправний боєць, а не людина під арештом. — Тільки перебіжками треба.

— Не перебіжками, японський городовий, а на пузі! Поповзом, ясно? — сердито поправив його сержант.

— Можна й поповзом. Найкраще по канаві.

— По канаві, саме так. Значить, так! — озирнувся сержант. — Я іду попереду. За мною — ти! — показав він на Антона. — Потім Пашка і ти, — тицьнув він пальцем у Зоську. — Салєй, будеш останнім. На випадок чого — вогонь і ривком у ліс. Зрозуміло?

— Ясно! — тим самим тоном за всіх відповів Антон.

Вони повернули між сосен праворуч і, не виходячи на узлісок, направилися до залізниці. У сосняку їх не було видно, але сосняк не доходив до залізниці, узлісок незабаром повернув убік, попереду був голий шмат поля, котрий потрібно було переходити відкрито.