Піти й не повернутись - Биков Василь

Схоже, цей Салєй був такий партизан, як його гвинтівка з іржавим, брудним затвором і тріснутим посередині прикладом, що замість ременя був прив'язаний до ложа мотузком. Треба буде все це привести у належний вигляд, інакше який же він партизан із такою зброєю. Зараз, коли, на лихо чи на щастя, в нього зірвалося з цим Скіделем, Антон навіть якось ожив, незважаючи на пережите, — все-таки він повертався до важкого, але звичного життя в лісі серед своїх, знайомих людей. Але як вони поставляться до нього після такої тривалої самовільної відлучки — це питання, як скалка в тілі, сиділо в його тривожній свідомості. Він ще нічого до кінця не додумав, але вже відчував, що все буде залежати від Зоськи. Вона може його врятувати, а може й згубити, коли він повернеться в загін. Отже, передусім треба налагодити стосунки із Зоською.

— Зосю, а Зосю! Ти на мене не гнівайся, — сказав Антон прохальним голосом. — Я ж хотів, як краще. Для тебе і для себе.

— А я не гніваюся. Чого на тебе гніватися!

— От молодець! — сказав Антон, зрадівши. — Прийдемо до своїх, видужаєш… Ми ще поладимо з тобою, правда?

— Ні, ми вже не поладимо.

— Це чому? Я ж тебе…

— Помовчи краще, — глухо перепинила вона, і він подумав: невже так образилася? Чи дуже болить рана? Рана, звичайно, погана, коли б Зоська, якщо навіть і виживе, не лишилася трохи несповна розуму. Голова все-таки — не м'яке місце ззаду. Голову передусім треба берегти, тому, мабуть, солдатам на фронті видають каски. Розумні люди придумали. Коли пошкоджений череп, так можна й померти, це не має значення, що зараз стоїш на ногах і при пам'яті. Помер же от від такої рани в голову партизан із першого взводу Сажньов, хоча перед тим дві доби був на ногах і почував себе непогано.

— Слухай, Зосько, — сказав Антон, пом'якшено, майже ласкаво. — Ти учора казала, що можеш написати командиру. Ну про мене взагалі…

— Що написати? — не зрозуміла вона.

— Ну ти говорила… Що я допомагав тобі і таке інше. Що прикрив групу там, на залізниці. Бо коли б не я, вони б там усіх, як Салєя. Ти ж бачила, так же?..

— А навіщо писати? — холодно спитала Зоська. — Ти що, мене вже закопуєш?

— Я не закопую. Але ж ти залишишся, — кивнув Антон на село. — А мені в загін.

— Вже якось і я доберуся до загону.

— Але поки ти доберешся, мене можуть… Як я там виправдаюся?

— Про що ж ти думав раніше?

— Раніше про інше думав. Про тебе, між іншим! — почав сердитися Антон.

Він і справді відчував себе, мабуть, ображеним незговірливою Зоською. От уже бог зв'язав із цим упертим дівчам, з яким неможливо навіть домовитися. Просто дивно, звідки береться в неї ота цапина впертість. Дивлячись на зовнішність, ніколи не подумаєш, що характер у неї такої кам'яної твердості, — на вигляд така лагідна, жодного грубого слова, завжди охоче підтримає добрий жарт. А тут… Чиряк якийсь, а не дівка. Такі йому ще не траплялися. Завжди він умів із ними ладнати, якщо не одразу, так поволі, й домагався свого лагідним словом, веселим жартом. З жінками йому завжди щастило, і він нерідко до них звертався в важкий момент свого життя. А тут зірвався…

Сніг усе ще сипав з неба, та мовби тихіший став вітер, і, здається, почало нарешті темніти. Поле швидко вкривали сутінки, втрачало скупе світло обкладене хмарами небо. В Антона померзли у вологих чоботях ноги, і він підвівся з каменю, почав, тупаючи, грітися під грушею. Дерева й дахи у Княжевидцях поки що виднілися за полем, але він знав, що через годину або й менше стане темно. Антон відведе Зоську в село, знайде її подружку, може, там буде спокійно, і Зоська лишиться в знайомих. Йому ж треба пробиратися в загін. Сніг поки неглибокий, за ніч він подолає кілометрів тридцять, місцевість по той бік Німану йому добре знайома. Але до того, як розстатися із Зоською, треба домогтися від неї папірця, що він допомагав їй у розвідці, а не пропадав невідомо де три доби. Звичайно, він розумів, що і з таким папірцем не просто викрутитися, та з допомогою Зоськи все, може, пройде. Без неї Антону цілковитий каюк, самому ніяк не виправдатися.

— Уже темніє, — страждальним голосом мовила Зоська, підвівши голову.

Напевно, вже можна було не боятися, виходити зі своєї схованки в поле. Поки вони дійдуть до села, стемніє ще більше, але Антон зволікав: йому хотілося наприкінці домовитися із Зоською.

— Зараз підемо, — сказав Антон. — Давай руку, вставай, погрій ноги.

Він допоміг їй встати з каменю, і вона, хитнувшись, ледве утрималася на ногах. Антон підхопив її під руку, однак, нетерпляче ворухнувши ліктем, вона відсторонила його руку.

— Я сама.

Що ж, будь ласка, давай сама, якщо можеш. Але вона не поспішала сама, схиливши набік голову, спочатку незручно придивилася до ще помітних обрисів Княжевидців.

— Я піду в село, — глухо сказала вона, відвернувшись. — А ти йди за Німан.

— Чого? — здивувався Антон. — Спочатку доведу тебе, влаштую…

— Це не треба, — сказала вона.

— Чому? — насторожився Антон. Уперше небажання його допомоги спантеличило Антона, та він ще не здогадувався, що було причиною цього небажання.

— Я піду сама.

— Ні, саму я тебе не пущу.

Вона ще постояла, згорбившись і хворобливо тримаючи руку на пов'язці, раптом мовчки опустилася на свій камінь.

— От іще фокусні — сказав Антон. — Ти що, ночувати тут збираєшся?

— Іди за Німан! — тихо, але твердо сказала вона. — Потім я піду в Княжевидці.

— Ах, от як! — здогадався Антон. — Значить, не довіряєш?

— Не довіряю.

— Та-ак, — трохи збентежено сказав Антон і теж сів на камінь вище.

Виявляється, можливо й таке, подумав Антон. Він прикривав її вогнем на залізниці, не кинув у сосняку, остеріг від поліцейської погоні. Він, можна сказати, врятував її, ризикуючії своєю головою, а вона не довіряє йому. Вона не хоче показати, куди піде у Княжевидцях, щоб він не виказав її подружку, чи що? Але ж він уже не збирається йти до німців, він повертається в загін — чого ж їй ще треба Пересилюючи в собі злість до дівчини, яка сьогодні не переставала дивувати його своїми вихватками, він раптом відчув міру її ворожості до себе, і йому стало страшно. З таким почуттям до нього вона розкаже у загоні про все, що з ними сталося, і йому напевно не минути лиха. Якщо там дізнаються про його не здійснений план відносно Скіделя, про намір провідати Копицького, його просто заведуть у рів, де він назавжди й залишиться. Саме тепер, коли справи на фронті подали надію, коли Антон вирішив бути до кінця партизаном, коли відмежувався од німців і Копицького, він може загинути від рук своїх же товаришів. І лише тому, що десь засумнівався по молодості, захотів вижити і, може, у важкий час не справився з нервами.

І погубить його та сама, з якою він ладний був зв'язати назавжди свою долю і через яку, мабуть, ледве не зробив своєї найбільшої дурниці. Але ж не зробив — от що, мабуть, головне. Говорив, правда. Але мало що може наговорити людина, коли їй припече в одному місці.

— Ну гаразд, — м'якше сказав Антон після тривалого тяжкого роздуму. — Гаразд… Я піду за Німан. Але ти пообіцяй мені допомогти.

— Чим? — різко запитала Зоська, не повертаючи голови. Обома руками вона обіперлася об каміння.

— Не кажи нікому, що я хотів із тобою… у Скідель.

Вона спробувала повернутися до нього на камені, та лише повела плечима. Важка її голова немічно опускалася вниз.

— А що я натомість скажу? Що проспала з тобою ніч у хліві? Що не дійшла до Скіделя, бо заночувала на хуторі? Що провалила це завдання, бо довірилася тобі? Що я дурепа, ідіотка і зрадниця, яку треба судити Здається, вона заплакала, схилила голову і тремтіла. І цього разу він не пожалів її — настав час жаліти самого себе. Дійсно, перспектива перед ним поставала зовсім незавидна, потрібно було терміново щось робити для свого порятунку. Але він не знав що і самотньо сидів під купою каміння, тужливим поглядом блукав по вечірньому просторі поля. Довкола майже стемніло, дерева й дахи у Княжевидцях зникали в присмерках, вітер сонливо шурхотів снігом у колючому гіллі на груші.

— Ось ти, значить, яка! — зі стриманою злобливістю сказав Антон. — За себе дрейфиш? Провалила завдання! І хочеш провалити моє життя?

— За своє життя ти сам будеш відповідати. Ти його так спрямував. Хіба ж я мало тебе відмовляла?

— Припустимо, я помилився. Признаю. Але не помиляється той, хто нічого не робить. Хто на печі сидить. А ми на помилках вчимося. Хто це сказав? Ти ж освічена, мусиш знати. І ще ти жінка, ти мусиш бути доброю, а не такою злосливою.

— Моя доброта мене й згубила, — тихо сказала Зоська.

— Ну от! — підхопив Антон. — Сама визнаєш. То чому ж ти й мене загубити хочеш? Я ж тобі не ворог!

— Бувають свої гірші за ворогів, — тихо мовила Зоська. — Ворога можна вбити. А в свого не вистрелиш.

— А, он як! Ти вже готова й стріляти! Це за що ж? За мої турботи? За те, що я тебе рятував Антон підхопився на ноги — її безглузді слова доводили його до шаленства. Він — гірший за ворога!.. Він увесь тремтів од злості при одних лише спогадах про пережите з нею за останню добу. Скільки разів Антон рятував Зоську, скільки допомагав їй, скільки натерпівся від її дурних витівок! Звичайно, він не забувся, що було й інше, що він застосовував грубощі, й вона мала право ображатися. Але зараз він не хотів згадувати це. Він пам'ятав лише зроблене ним добро й обурювався від думки, що за це його добро вона прагнула відплатити йому злом. І ще шкодує, що не мала можливості стріляти!

— Сучка ти підла! — крикнув він розлютовано, і вона, відсахнувшись, завмерла на камені.

За якусь хвилину, не сказавши ні слова у відповідь, Зоська натужно підвелася на ноги і, підтримуючи рукою голову, кудись пішла навколо купи каміння. Антон ненависно позирав на неї ззаду, вона була для нього огидною, і він подумки вирішив, що не покличе її нізащо. Нехай, як собі хоче, рятується сама чи — хай гине, йому до того діла нема. Скоріше за все, і загине. За першою ж хатою в селі натрапить на поліцая і завтра зі зв'язаними руками опиниться в Скіделі. Але хай, він жалкувати не буде. З нього вже досить. З цього часу він їй не товариш і знати її більше не хоче.

Простеживши, як вона хистким непевним кроком обійшла купу каміння, направляючись до села, Антон сердито закинув за плече гвинтівку.