Без сім'ї - Мало Гектор
Спуск глибокий, ребра поламаєш!
Мені не потрібні були ці остороги. Я й без того хвилювався. Страшно було розлучатися з денним світлом, спускатися в це темне, жахливе підземелля. Я мимоволі обернувся. Ми зайшли вже далеко в галерею. Світло в кінці цієї довгої чорної труби здавалося невеличкою білою кулькою, схожою на місяць у темному, беззоряному небі.
Мені стало соромно за свій страх, і я швидко побрався вслід за дядьком.
— Сходи,— сказав незабаром дядько.
Ми стояли перед чорною дірою; в неосяжній її глибині мерехтіли вогники. Величенькі при вході, вони чимдалі меншали, аж поки перетворювались на ледь помітні цяточки. То були лампочки шахтарів, які спустилися в шахту раніше від нас. Їхні голоси глуха долинали до нас разом з хвилями теплого повітря. Таке повітря я вдихав уперше. Воно відгонило ефіром та оцтовою есенцією. Далі ми спускалися драбиною, тоді знову сходами.
— Ось ми й на першому ярусі,— мовив дядько Гаспар. Ми опинился в галереї з прямовисними, кам'яної
кладки стінами. Склеписта стеля була трохи вища людського зросту. Проте подекуди треба було нахилятися, щоб пройти.
— Це від тиску землі,— пояснив мені дядько Гаспар.— Земля осідає тому, що гора скрізь порита; а коли земля тисне надто сильно, галереї руйнуються.
На землі були прокладені рейки; вздовж галереї протікав невеличкий струмок.
— Цей струмок, так само, як і інші, утворився з води, що просочується крізь ґрунт. Всі струмки течуть до водозбірні. Спеціальна машина щодня викачує в Дівону тисячу — тисячу двісті кубометрів води. Якби машина зупинилася, шахту швидко затопило б. До речі, зараз ми стоїмо якраз під дном Дівони.
Я знову мимоволі здригнувся. Дядько голосно засміявся.
— На п'ятдесятиметровій глибині можна не боятися, що вона потече тобі за комір!
— А якщо зробиться дірка?
— Дірка? Галереї снуються під річкою у всіх напрямках десятки разів. Звичайно, є шахти, в яких доводиться боятись затоплення, але не тут. А в нас вистачає і своїх небезпек: рудникового газу, обвалів, вибухів.
Нарешті ми прийшли на місце. Дядько Гаспар пояснив мені, що я маю робити. А коли наша вагонетка була наповнена вугіллям, він попхав її разом зі мною, щоб показати, як підкочувати її до шахтного колодязя і переводити на запасну колію, коли назустріч їхатимуть інші вагонетки.
Правду казав дядько Гаспар, що робота відкатника неважка. Я опанував її за кілька годин. Ясна річ, мені бракувало спритності та вміння, але я старався як міг. На щастя, моє життя протягом останніх років і особливо остання тримісячна подорож загартували мене, тож я не скаржився на втому. Дядько Гаспар сказав, що я молодець і що з мене вийде справжній шахтар.
Проте мені кортіло тільки спуститися в шахту, щоб оглянути її, а не залишитись там назавжди. Мене спонукала цікавість; бажання стати шахтарем у мене не було.
Я звик блукати по білому світу, почувати себе вільною пташкою. Отже, години, протягом яких я пхав вагонетку по темнющих галереях, здавалися мені важкими й сумними. Я не бачив іншого світла, крім світла своєї лампочки, не чув інших звуків, крім далекого гуркоту вагонеток, хлюпотіння струмка під ногами та вибухів, що глухо лунали у тиші.
Оскільки спускатися в шахту і виходити звідти було нелегко, шахтарі залишалися під землею протягом дванадцяти годин і обідали тут же, у вибої.
Недалеко від нас працював один відкатник, який, На відміну від мене та інших відкатників-підлітків, був пристаркуватим чоловіком із сивою бородою. Коли я кажу "із сивою бородою", то маю на увазі, що сивою вона була тільки в неділю, в день великого купання, а протягом тижня колір її змінювався: вона починала сі-ріти в понеділок і в суботу ставала зовсім чорною. Йому було десь під шістдесят років. Замолоду він працював кріпильником, тобто теслярем, який ставив дерев'яні підпори, що підтримують галереї. Якось під час обвалу йому розтрощило три пальці, і він мусив залишити свою роботу. Компанія, в якої він перебував на службі, виплачувала йому невеличку пенсію, бо нещасливий випадок стався з ним тоді, коли він рятував трьох своїх товаришів. Протягом кількох років він жив на цю пенсію. Але згодом компанія збанкрутувала, і його позбавили пенсії. Тоді він повернувся на шахту Трюйєр і став працювати відкатником. Його називали "вчителем", бо він знав багато такого, чого не знали навіть деякі мар-кшейдери7, не кажучи вже про вибійників. А ще називали його так тому, що він дуже охоче розмовляв з людьми і дуже пишався своїми знаннями.
Ми познайомилися в обідній час і швидко заприязнилися. Він любив розповідати, я — запитувати. Незабаром ми стали нерозлучними друзями. В шахті, де взагалі майже не розмовляють, нас називали балакунами.
З розповідей Алексіса я не дізнався про все те, що хотів знати, а відповіді дядька Гаспара зовсім не задовольняли мене, бо коли я, наприклад, питав його: "Що таке кам'яне вугілля?" — він відповідав: "Це вугілля, яке лежить у землі".
Коли ж я спитав про це "вчителя", той відповів мені зовсім по-іншому:
— Кам'яне вугілля — це те саме, що й деревне вугілля. Ми одержуємо деревне вугілля, спалюючи дрова в печах. Кам'яне вугілля теж утворилося з дерев, але з тих, що росли в стародавніх лісах і були спалені внаслідок певних стихійних процесів у природі — пожеж, землетрусів, виверження вулканів.
— Зараз у нас немає часу про це говорити,— докинув він у відповідь на мій здивований погляд.— Треба котити вагонетку. Приходь до мене завтра, в неділю, і я розкажу тобі все до пуття. В мене є шматки вугілля та породи, які я збирав протягом тридцяти років, і ти на власні очі побачиш те, що почув. Шахтарі називають мене "вчителем" жартома, але ти переконаєшся — "вчитель" чогось таки вартий. У твоєму віці я теж був цікавий. Цікавий був і замолоду. Хотів збагнути все, що бачив довкола себе. Я звертався з питаннями до інженерів і запам'ятовував усе, що вони казали. До того, я багато читав. Після нещасливого випадку, що трапився зі мною, у мене з'явилося досить багато вільного часу.
7 Маркшейдер — інженер-гірник.
Я не марнував його, а використав на навчання. Тепер у мене бракує часу на читання, грошей на книжки також нема. Але в мене є очі, і вони завжди в мене розплющені. Приходь завтра, я буду радий навчити тебе дивитися довкола себе!
Наступного дня я сказав дядькові Гаспарові, що маю йти до "вчителя".
— А, він нарешті знайшов слухача! — засміявся дядько Гаспар.— Ото вже набалакаєтесь! Йди, хлопче, якщо хочеш. Та гляди не запишайся, коли чогось навчишся від нього. Якби "вчитель" не був таким задавакою, він був би гарною людиною.
"Учитель" жив не в місті, як більшість шахтарів, а в бідненькій місцині, яка називалася Вибалки; в її околицях було багато печер, які утворилися природним шляхом на схилах гори. Він мешкав в однієї літньої жінки, вдови шахтаря, якого присипало в шахті. Наймав кімнатку, схожу на підвал. У найсухішому кутку він поставив ліжко. Проте не був той куток аж надто сухим, бо на дерев'яних ніжках ліжка росли гриби. Але для шахтаря, який звик до того, що ноги в нього завжди мокрі, а за комір капає вода, це майже байдуже. Наймаючи це помешкання, "вчитель" дуже цінував те, що воно містилося поблизу гори, поритої печерами, де він робив розкопки. До того, він тут міг розкласти за своїм уподобанням колекцію вугілля, каміння з відбитками та інших копалин.
Коли я ввійшов, "учитель" поспішив мені назустріч і радісно промовив:
— Я насмажив каштанів. Ми поласуємо ними, а потім поговоримо, і я покажу тобі мою колекцію.
Слова "моя колекція" він вимовив таким тоном, що я подумав: шахтарі таки мають слушність, називаючи його гордим. Жоден хранитель музею, певно, не говорив би про свої скарби з такою гордістю, як він. А втім, ця колекція, наскільки я міг про неї судити, і справді була дуже багатою. Вона займала майже все помешкання. Дрібні експонати були розкладені на дощаних полицях і на столах, а великі лежали долі. Протягом двадцяти років він збирав усе, що здавалося йому цікавим. А що шахти басейну Сери і Дівони багаті на рослинні окаменілості, то в колекції "учителя" попадалися такі рідкісні екземпляри, які зробили б честь не одному геологові чи натуралістові.
Йому так само кортіло поговорити зі мною, як мені послухати його. Отож ми швиденько покінчили з каштанами.
— Ти хочеш знати,— почав "учитель",— що таке кам'яне вугілля? Розповім тобі коротко, бо хочу, щоб ти оглянув мою колекцію — з неї ти дізнаєшся більше, як з моєї розповіді. Адже я не вельми вчений, хоч мене й називають "учителем".
Земля, на якій ми живемо, не завжди була такою, як тепер. Вона пройшла в своєму розвитку кілька стадій, послідовність яких відома під назвою "зміни геологічних епох". Колись наша країна була поросла деревами, які тепер зустрічаються тільки в тропічних країнах. Я маю на увазі деревоподібні папороті. Потім настав катаклізм, і на зміну цій рослинності прийшла зовсім інша. На зміну їй прийшла ще інша. І так тривало тисячі, а може, й мільйони років. Отож із цього нагромадження дерев та інших рослин, які розкладалися й нашаровувалися одна на одну, і утворилося кам'яне вугілля. Зараз я покажу тобі кілька шматків вугілля і камінці, що я їх узяв із стін та стелі галереї нашої шахти. На них є відбитки різних рослин, які збереглися, ніби в гербарії. Як я тобі сказав, вугілля утворилося від нагромадження дерев та інших рослин. Значить, воно є не що інше, як розкладена і спресована деревина. Спитаєш мене, звідки взялося це величезне нагромадження вугільної маси? Мені важко це пояснити, і я думаю, що навіть учені до пуття цього не знають — тому, що між ними нема згоди в цьому питанні. Одні вважають, що з усіх рослин, які попадали в море, утворилися величезні плоти. Гнані вітрами і несені морськими течіями, вони осідали на мілині. Інші гадають, що поклади вугілля — це наслідок нашарувань рослинності, яка лягала пластами, вгрузаючи в землю на тому самому місці, де вона росла. Виходячи з цього, вчені дійшли висновку, що на одному гектарі лісу, якщо дерева спиляти й розкласти на землі, міг би утворитися деревний пласт не більше восьми міліметрів завтовшки. Якби ж цей пласт перетворити на вугілля, то він був би завтовшки тільки два міліметри. А в землі залягають пласти товщиною двадцять—тридцять метрів.
