Без сім'ї - Мало Гектор
Газ нам не загрожує, так само, як і вода. Вона більше не прибуде.
— Не вдавай із себе чаклуна!
— Нікого я не вдаю. Річ у тім, що ми перебуваємо в повітряному ковпаку, і стиснуте повітря не дає воді підніматися. Вибій для нас зараз — те саме, що ковпак для водолаза. Повітря, витиснуте водою, зібралося тут і чинить опір воді, відштовхує її.
Вислухавши "вчителя", ми недовірливо забурчали:
— Які дурниці! Хіба вода не дужча від усього на світі?
— Так, дужча, якщо вона тече вільно. А спробуй-но занурити у відро з водою склянку догори дном. Хіба вода підніметься до дна? Ні. Залишиться порожнеча. Ця порожнеча утворюється тому, що в склянці залишається невитиснуте повітря. Так само і тут. Ми опинилися ніби на дні склянки. Вода до нас не дійде.
— Тепер розумію,— сказав дядько Гаспар.— Ну й бевзі ж ми, що сміялися з "учителя"! Він таки знає те, чого ми не знаємо.
— Отже, ми врятовані! — вигукнув Карорі.
— Врятовані? Я цього не сказав. Нас не затопить — оце все, що я вам обіцяю. Вибій глухий, і повітря не може з нього вирватись — ось у чому наш порятунок. Але, водночас, це може нас і погубити. Повітря не може вийти звідси. Воно замкнуте. Тож і ми замкнуті і не можемо вийти з вибою.
— А як вода спаде?
— Хіба ж я знаю, чи вона спаде? Щоб це знати, треба довідатися, як вона сюди попала. А хто нам про це скаже?..
— Хіба це не затоплення?
— Затоплення. А далі що? Від чого воно? Невже Дівона вийшла з берегів і докотилася до шахтних колодязів? А може, випала велика злива? Або прорвалося якесь велетенське джерело? Або стався землетрус? Щоб відповісти на ці запитання, треба бути на землі, а ми, на жаль, перебуваємо під землею.
— А може, все місто змило водою...
— Все може бути...
Жахнувшися, на якийсь час усі замовкли. Шум води вщух. Тільки час від часу лунали глухі вибухи, супроводжувані якимсь двигтінням.
— Шахту, напевно, вже всю залило водою,— сказав "учитель".— Вода вже не рине зверху...
— Мій Маріус! — розпачливо вигукнув Паже. Маріус — то його син, теж вибійник. Він працював в
одному з вибоїв третього ярусу.
— Маріус, Маріус! — кричав Паже голосом, від якого кров холонула в жилах.— Маріус!
Ніхто йому не відповів, навіть луна. Приглушений голос не міг вирватись з нашого ковпака.
— Він також, напевно, попав у виробку,— трохи згодом сказав "учитель".— Не може бути, щоб затопило сто п'ятдесят шахтарів.
Мені здавалося, що "вчитель" говорив це не дуже впевнено. Щонайменше сто п'ятдесят душ спустилися сьогодні вранці в шахту. Скільком удалося врятуватися через шахтні колодязі чи сховатися в якомусь вибої, подібному до нашого? А може, всі вони загинули... Всіх затопило... Всі мертві...
— А ми,— озвався Вергуну після тривалої мовчанки,— що ми маємо робити?
— Нам залишається тільки чекати,— сказав "учитель".
— Чекати? Чого?
— Чекати — та й годі. Чи, може, ти збираєшся гачечком від твоєї лампи розколупати сорок-п'ятдесят метрів породи, які висять над нами і відділяють нас від білого світу?
— Але ж ми сконаємо з голоду.
— Це ще не найбільша небезпека.
— "Вчителю", не лякай нас! У чому, по-твоєму, полягає найбільша небезпека?
— З голодом можна якось боротися. Я читав в одній книжці про робітників, так само, як і ми, ув'язнених у шахті. То вони просиділи там, не ївши, двадцять чотири доби. То було давно, ще за часів Священної війни. Та це байдуже, коли... Ні, голод мене не лякає.
— А що ж тоді тебе лякає? Адже ти кажеш, що вода не підніметься вище.
— Скажіть, у вас не паморочиться в голові? А дихається легко?
— Мені, наприклад, ні!
— В мене болить голова...
— А мені млосно...
— А мені стукотить у скронях...
— А я мов очманілий...
— Отож-то й є! Ось у чім найбільша небезпека. Скільки часу ми зможемо прожити в цьому повітрі? Я не знаю. Якби я був ученим, я б вам сказав... Єдине я знаю — ми на глибині сорока метрів під землею, а над нами, ймовірно, тридцять п'ять або й сорок метрів води. Отже, наше повітря стиснуте до чотирьох чи навіть п'яти атмосфер. Чи можна жити в такому повітрі? Про це ми, певно, незабаром дізнаємось...
Я не мав ніякого уявлення про те, що таке стиснуте повітря, і дуже злякався, почувши слова "вчителя". Мої товариші, здавалося, теж були приголомшені.
"Учитель", безперечно, розумів, яке загрозливе наше становище, проте він не занепадав духом, а думав тільки про те, як нам урятуватися.
— Поки що,— сказав він,— нам треба влаштуватись так, щоб не скотитися вниз, у воду.
— Ми ж повидовбували ямки.
— Невже ви думаєте, що не втомитесь, стоячи майже нерухомо протягом тривалого часу?
— То ти гадаєш, що ми тут довго пробудемо?
— Хіба я знаю?
— Нам прийдуть на допомогу.
— Звичайно; але щоб подати нам допомогу, треба мати можливість це зробити. Скільки мине часу, перш ніж почнуть нас рятувати? На це можуть відповісти тільки ті, хто там, нагорі. А ми, сидячи тут, під землею, повинні бути обережними. Досить комусь із нас посковзнутись — і він пропав...
— Треба поприв'язуватись один до одного...
— А де взяти мотузку?
— Будемо триматися за руки.
— Ні, краще видовбати площадки, як на сходах. Нас семеро. Помістимося всі на двох площадках. Четверо на нижній, троє на верхній...
— А чим довбати?
— У нас немає кайл.
— Будемо колупати гачками від лампочок там, де ґрунт м'який, і вишкрібати ножами, де він твердіший.
— Нічого ми не зробимо.
— Не кажи так, Паже. В нашому становищі треба зробити все для того, щоб урятуватися. От уяви собі, що когось із нас зморить сон. Він неодмінно впаде, і вже буде по ньому...
Своїм спокоєм і рішучістю "вчитель" чимдалі більше прихиляв нас до себе. Безперечно, велич і краса мужності завжди захоплюють і викликають повагу. Ми відчували, що "вчитель" морально сильніший за нас, що він здатен змагатися, і чекали від нього допомоги.
Всім раптом стало ясно: перш за все треба видовбати ці дві площадки. Ми повинні були влаштуватися так, щоб не скотитися в прірву, яка зяяла в нас під ногами.
Горіло п'ять ламп. Вони давали досить світла, щоб працювати.
— Виберімо місця, де трохи легше шкребти,— мовив "учитель".
— Я хочу щось сказати,— озвався дядько Гаспар.— Бачу, що всі ми тут подуріли. Один тільки "вчитель" не втратив розуму. Це справжня людина. До того ж, у нього добре серце. Він такий самий шахтар, як ми, проте багато в чому розбирається краще за нас. Я пропоную обрати його нашим начальником, і хай він керує роботою.
— "Учитель"? — вигукнув Карорі, вайлуватий, не вельми тямущий чолов'яга.— А чому не я? Якщо обираєте відкатника, то я такий самий відкатник, як і він.
— Не відкатника ми обираємо, а людину! А він — найкращий серед нас.
— Ще вчора ви цього не казали...
— Вчора я був таким самим бевзем, як і ти. Я глузував із "учителя" разом з усіма, бо не хотів визнавати, що він знає більше за нас. А сьогодні я прошу його, щоб він командував нами. Я буду слухатись тільки його. А ви?
— Керуй, "учителю", ми слухатимемось тебе.
— Ми будемо слухатись!..
— Гаразд,— сказав "учитель",— раз ви просите, щоб я став вашим начальником, я погоджуюсь, але з однією умовою: ви робитимете те, що я вам скажу. Може, нам доведеться пробути тут довгенько, кілька днів. Я не знаю, що з нами станеться. Ми тут, як моряки, що опинилися на плоту після потоплення корабля. Та наше становище куди гірше, ніж тих моряків, бо на плоті, принаймні, дихаєш свіжим повітрям і бачиш ясний день... Отож хоч би що там трапилось, ви повинні мені коритися, якщо вже обрали мене начальником.
— Будемо коритися! — гукнули ми в один голос.
— Ви коритиметеся, якщо будете думати, що мої розпорядження слушні. А якщо ви так не будете думати?
— Будемо думати.
— Ми знаємо — ти чесна людина, "вчителю".
— Ти сміливий.
— Багато знаєш.
— Забудь наші кпини, "вчителю"!
— Клянетесь? — спитав "учитель".
— Клянемось!
Після цього ми дружно взялися до роботи. У всіх нас у кишенях були ножі, гарні ножі з міцними колодочками, гострими й твердими лезами.
— Троє з нас — найсильніші — довбатимуть ґрунт,— розпорядився "вчитель",— а слабші — Ремі, Карорі, Паже і я — рівнятимемо його...
— Ні, тільки не ти! — перебив його здоровань Компейру.— Ти не повинен працювати, "вчителю", в тебе не дуже міцне здоров'я. До того ж, ти тепер наш інженер, а інженери не працюють руками.
Всі ми підтримали Компейру.
Наша робота була б досить легкою, якби ми мали інструмент. Але без інструменту вона виявилась забарною і важкою. Треба було видовбати в сланці дві площадки — такі, щоб на них розмістилося сім чоловік — четверо внизу і троє зверху. Отож ми працювали з неабияким завзяттям.
Двоє довбали ґрунт, а третій скидав униз шматки сланцю. "Вчитель", присвічуючи лампою, стежив за роботою.
Довбаючись у ґрунті, ми знайшли кілька шматків старого дерев'яного кріплення, які нам дуже згодилися: ми укріплювали ними наші насипи, аби щебінь не скочувався вниз.
По трьох годинах безперервної праці ми видовбали площадки, на яких можна було сісти.
— Поки що досить,— сказав "учитель".— Пізніше ми розширимо площадки так, щоб на них можна було лежати. А зараз не треба надто витрачати сили — вони ще будуть нам потрібні.
На нижній площадці влаштувалися "вчитель", дядько Гаспар, Карорі і я, на верхній — решта.
— Не слід світити всі лампи,— порадив "учитель".— Хай горить тільки одна.
Всі його розпорядження негайно виконувались. Отож ми хотіли були погасити зайві лампи, але "вчитель" махнув рукою, щоб ми зупинилися.
— Хвилиночку,— мовив він.— Ану ж як вітром погасить нашу лампу! Це навряд чи станеться, однак треба врахувати й неможливе. Чи є в когось з вас сірники, щоб знову засвітити її?
Хоч у шахті суворо заборонялося запалювати вогонь, майже всі шахтарі носили в кишенях сірники. Оскільки інженера, який міг би покарати за порушення розпорядку, не було, то на запитання: "В кого є сірники?" — відповіли четверо: "В мене".
— У мене теж є,— вів далі "вчитель",— але вони мокрі.
Виявилось, що і в інших сірники мокрі, бо вони лежали в кишенях штанів, а ми намокли аж по груди, а дехто і по шию.
Нарешті озвався Карорі, який дуже повільно метикував, а ще повільніше повертав язиком.
— У мене теж є сірники.
— Мокрі?
— Не знаю. Вони в мене в шапці.
— Ану давай свою шапку!
Замість того, щоб дати свою шапку з хутра морської видри, велику, як турецький тюрбан, Карорі кинув нам коробку сірників.
