Без сім'ї - Мало Гектор

Березневі вітри підсушили дорогу. Легко було ступати по затверділій землі.

Повітря було тепле й запашне.

Яка різниця між цією чудовою дниною і тим холодним похмурим днем, коли ми вступали в Париж — у місто, що ним я так довго марив, що здавалося мені якоюсь обітованою землею!

Вздовж дороги над ровами вже пробивалася трава. Її зелений килим обцяцьковували розквітлі стокротки і подекуди квіточки суниць, що повертали свої віночки в бік сонця.

В садках, повз які ми проходили, серед ніжно-зеленого листя червоніли китиці бузку. А коли спокійне повітря хвилював легкий вітерець, на голови нам через огорожі сипалися пелюстки жовтих левкоїв.

В садках, у придорожніх кущах, на високих деревах — скрізь весело щебетали пташки; над землею пролітали ластівки, наздоганяючи невидиму мушву.

Наша мандрівка розпочалася якнайкраще, і я впевнено крокував второваною дорогою. Капі, звільнений від повідка, бігав навколо нас, гавкаючи на повози, на купи каміння, на все — просто так, задля власної втіхи.

Маттіа мовчки йшов поруч зі мною. Мабуть, він думав про щось своє. Я не озивався до нього — не хотів заважати, до того ж, і сам мав про що подумати.

Куди ми прямували такою рішучою ходою?

Я пообіцяв Лізі навідати її братів та Етьєнетту, перш ніж побувай) в неї. Але я не домовився про те, до кого маю завітати раніше: до Бенжамена, до Алексіса чи до Етьєнетти? Я міг почати будь з кого, тобто податися чи в Севенни, чи в Шарант, чи в Пікардію.

Я прямував з Парижа на південь, отже, Бенжамена, звичайно, вже не міг навідати. Але я міг вибирати між Алексісом та Етьєнеттою...

Була ще одна причина, яка спонукала мене йти на південь, а не на північ: прагнення побачити матінку Барберен.

Якщо я протягом тривалого часу не згадував про неї, то це не значить, що я невдячний і взагалі забув її.

Не можна було вважати мене невдячним і через те, що відтоді, як нас розлучили, я не написав їй жодного листа.

Скільки разів я збирався написати: "Матінко Барберен, я думаю про вас і люблю вас усім серцем". Але страх перед Барбереном стримував мене. А що як Барберен розшукує мене, забере мене до себе або ще раз продасть якомусь іншому Віталісові, суворому й черствому чоловікові? Адже він має на це право. Ні, краще вже померти голодною смертю, ніж наражатися на таку небезпеку! Від самої лише думки про це мені мороз поза шкірою йшов.

Хоч я не наважувався написати матінці Барберен, але був майже певен, що знайду спосіб її побачити. І, взявши Маттіа в "свою трупу", я подумав, що тепер буде легше це зробити. Я пошлю Маттіа на розвідку, а сам обачливо почекаю. Він зайде до матінки Барберен і під будь-яким приводом заговорить з нею. Якщо вона буде сама, він їй усе розповість; потім повернеться і подасть мені знак; я зайду до хати, в якій минуло моє дитинство, і кинуся в обійми моєї годувальниці. Якщо ж удома буде Барберен, Маттіа попросить матінку Барберен, щоб вона прийшла в якесь певне місце, де ми й зустрінемось, і я її гаряче розцілую.

Отак я розмірковував, мовчки йдучи поруч з Маттіа.

Мені треба було не тільки спланувати шлях, щоб добратися до матінки Барберен, а й скласти маршрут так, щоб по дорозі нам попадалися міста й села, де ми могли б грати та співати, заробляючи в такий спосіб на хліб.

Тут не обійтися без карти.

— Коли хочеш,— обізвався раптом Маттіа,— ми трошечки перепочинемо.

— А чого ж!

Ми посідали. Я вийняв з торби карту й розіслав на траві. Довгенько я не міг по ній зорієнтуватися, але нарешті таки накреслив наш маршрут. Він пролягав через Корбей, Фонтенебло, Монтаржі, Жієн, Бурж, Сент-Аманд, Монлюсон. Цим маршрутом можна було потрапити в Шаванон; якщо нам хоч трохи пощастить, то по дорозі ми не помремо з голоду.

— Що це за штука? — спитав Маттіа, показуючи на карту.

Я пояснив йому, що таке карта — майже тими самими словами, які говорив Віталіс, коли давав мені перший урок з географії.

Маттіа уважно слухав.

— Виходить, для цього треба вміти читати? — спитав він.

— Авжеж! А ти хіба не вмієш?

— Ні.

— Хочеш навчитися?

— Ще й як хочу!

— Гаразд, я тебе навчу.

— А чи можна знайти по карті дорогу з Жісора до Парижа?

— Аякже, це дуже легко.

І я показав йому на карті дорогу. Та коли я повів пальцем од Парижа до Жісора, Маттіа спершу не повірив мені.

— Цю дорогу я сам пройшов пішки. Вона набагато довша, ніж тут.

Я пояснив йому, як позначають відстані на картах. Він слухав мене, але, здавалося, не дуже був упевнений в моїх знаннях.

Оскільки я розв'язав свою торбу, мені спало на думку перевірити, що в ній є; до того ж, хотілося показати Маттіа свої багатства. Отож я розклав усе на траві.

Було в мене три полотняні сорочки, три пари панчіх, п'ять носовичків — усе в дуже доброму стані,— і пара трохи поношених черевиків.

Маттіа був наче вражений громом.

— А що є в тебе? — спитав я.

— Тільки скрипка і те, що на мені.

— Ну що ж! Ми поділимося всім, що в мене є, бо ж ми товариші,— сказав я.— Ось тобі дві сорочки, дві пари панчіх і три носовички. А що треба поділитися всім, то й торбу будемо нести по черзі: годину я, годину ти. Згода?

Маттіа хотів відмовитись, але я почав уже звикати командувати, що, мушу признатися, було мені дуже до вподоби; тож я заборонив йому сперечатися.

Між сорочками в мене лежала скринька Етьєнетти... і ще одна маленька скринька, в якій я сховав троянду Лізи. Маттіа спробував був одчинити цю скриньку, але я не дозволив. Я поклав її назад у торбу.

— Якщо хочеш зробити мені приємність, то ніколи не чіпай цієї скриньки. Це — подарунок.

— Гаразд. Я ніколи не доторкнуся до неї й пальцем,— сказав Маттіа.

З того часу, як я знову одягнув свою куртку і повісив на плече арфу, мене стала дуже турбувати одна річ — мої штани. Мені здавалося, що справжній артист не повинен носити довгих штанів. Перед публікою треба з'являтися в коротких штанях і в панчохах, які мають облягати ноги. А щоб вони краще трималися, їх треба перев'язати навхрест кольоровими стрічками. Довгі штани підходять для квітникаря. А я знову став артистом!..

Врешті-решт я відкрив скриньку Етьєнетти і вийняв звідти ножиці.

— Поки я підрізатиму штани,— сказав я Маттіа,— ти покажеш мені, як граєш на скрипці.

— О, залюбки!

Взявши в руки скрипку, він заграв.

Тим часом я відважно встромив ножиці в холошу штанів трохи нижче коліна і почав різати сукно. То були гарні штани із такого ж сірого сукна, як жилет і куртка. Коли Акен подарував мені цей костюм, я був дуже радий. Але, ріжучи отак штани, я не думав, що нівечу їх. Навпаки, гадав, що роблю їх кращими.

Спершу я слухав гру Маттіа, не кидаючи своєї роботи, але незабаром перестав орудувати ножицями. Маттіа грав майже так само чудово, як Віталіс.

— Хто тебе навчив так грати на скрипці? — спитав я, заплескавши в долоні.

— Ніхто і кожен потроху.

— А хто навчив тебе читати ноти?

— Я не читаю їх. Граю на слух.

— Я навчу тебе нот.

— Виходить, ти знаєш усе?

— Повинен знати, раз я хазяїн трупи.

Той не артист, хто не любить хоч трохи похизуватися. Мені хотілось показати Маттіа, що я також музикант.

Я взяв арфу і зразу ж, щоб вразити Маттіа, заспівав свою улюблену неаполітанську пісеньку.

Маттіа, як це й повинно бути між артистами, віддячив мені компліментами, такими самими, які я сказав йому, і заплескав у долоні. В нього талант, і в мене також неабиякий талант.

Ми були гідні один одного...

Але ми не могли марнувати часу на взаємні вихваляння. Погравши для власного задоволення, ми мали ще грати, щоб заробити на вечерю й на нічліг.

Я зав'язав торбу, і Маттіа закинув її за плечі — була його черга нести.

Ми рушили курним шляхом уперед. Тепер слід було зупинитися в першому-ліпшому селі й дати виставу "Дебют трупи Ремі".

— Навчи мене своєї пісеньки,— сказав Маттіа,— ми співатимемо її разом. Я гадаю, що скоро зумію пригравати тобі на скрипці. Це дуже гарно.

Безперечно, це мало бути дуже гарно, і "шановна публіка" щедро обдарує нас.

Прийшовши в якесь село за Вільєжуїфом і шукаючи для вистави місця, ми проминули широкі ворота ферми, на подвір'ї якої юрмилися по-святковому вбрані люди. У всіх були букетики квітів, перев'язані стрічками; у чоловіків — у петлицях, у жінок — біля корсажів. Легко було здогадатися — тут гуляють весілля.

Мені сяйнула думка, що ці люди, можливо, схочуть потанцювати під музику. Отож я, не гаючись, в супроводі Маттіа та Капі вступив на подвір'я; взявши капелюх у руку, я широко змахнув ним на знак*вітання (благородний жест Віталіса) і першому ж чоловікові, який попався мені на дорозі, сказав, що хочу їм пограти.

То був здоровенний парубійко з червоним, як цеглина, обличчям, у високому накрохмаленому комірці, що сягав йому аж до вух. Він мав вигляд благодушного добряка.

Він не відповів мені, а, повернувшись усім тілом до гостей — певно, його сковував сурдут з цупкого блискучого сукна,— заклав у рот два пальці і так гучно свиснув, аж Капі злякався.

— Гей, ви там! — крикнув він.— Як ви на те, щоб послухати музику? Ось прибули до нас музиканти.

— Давай, давай! Музику, музику! — загукали чоловіки й жінки.

— Ставайте до кадрилі!

За кілька хвилин посеред двору вишикувалися танцювальні пари, розігнавши перелякану домашню птицю.

— Ти вмієш грати кадриль? — спитав я Маттіа пошепки по-італійськи, бо в мене аж у п'ятах похололо.

— Вмію.

І він заграв початок кадрилі. На щастя, я знав цю кадриль. Ми були врятовані.

З повітки викотили візок, поставили його на підвищення і примусили нас вилізти на нього.

Хоч я і Маттіа ніколи досі не грали разом, проте кадриль зіграли непогано. Щоправда, грали ми для людей, які, на щастя, не мали тонкого слуху та й не були надто вимогливі чи вередливі.

— Чи хтось з вас грає на корнеті? — спитав рум'яний здоровило.

— Я граю,— відповів Маттіа,— але в мене його немає.

— То я зараз знайду тобі корнет, бо скрипка хоч і гарна, але надто вона тихо грає.

— Значить, ти граєш і на корнеті? — спитав я Маттіа знову по-італійськи.

— І на трубі, і на флейті, і на дуді — на всьому, на чому можна грати...

Цей Маттіа — то справді неоціненний скарб.

Невдовзі принесли корнет, і ми знову почали грати кадрилі, польки, вальси, але найчастіше кадрилі.

Ми грали аж до темної ночі; танцюристи не давали нам передихнути. Для мене це було неважко, але Маттіа дуже втомився.