Без сім'ї - Мало Гектор

До школи вона не ходила, бо повинна була варити їжу, прати й латати одяг, глядіти Лізу. По недовгім часі всі забули, що вона й сама ще дитина. Її звикли мати за служницю, з якою нема чого церемонитись, бо вона була слухняна, покірна й лагідна на вдачу.

Етьєнетта гляділа Бенжамена, бавила Лізу. Вона вставала вдосвіта, варила суп і годувала батька, а потім цілий день поралась по господарству. Спати вона лягала пізніше за всіх. Влітку прала на кладці білизну, поливала квіти, а взимку вставала вночі й накривала квіти солом'яними матами, щоб їх не побив мороз. За всім цим Етьєнетті не було коли гратися, як іншим дітям. В чотирнадцять років її личко було вже сумним і задумливим. Та водночас це личко випромінювало доброту та ніжність.

Повісивши арфу на гвіздок, я став розповідати, як нас звалив холод і втома, коли ми поверталися з Жантільї, де сподівалися заночувати в каменоломні. Раптом я почув, що в двері, які виходили в квітник, хтось шкрябає. Потім долинуло жалісне скавуління.

— Це Капі! — вигукнув я, рвучко підвівшись.

Та Ліза випередила мене. Вона підбігла до дверей і відчинила їх.

Капі кинувся до мене. Коли я взяв його на руки, він, тремтячи всім тілом і радісно повискуючи, почав лизати мені обличчя.

— А що буде з Капі? — спитав я.

— Капі залишиться з тобою,— сказав Акен.

Наче зрозумівши ці слова, Капі стрибнув на землю і, приклавши лапку до грудей, вклонився. Це дуже розсмішило дітей, особливо Лізу, і, щоб їх розвеселити ще більше, я наказав Капі зіграти якусь із ролей свого репертуару. Але він не послухався мене. Плигнувши мені на коліна, він знову став лащитись, а потім, зіскочивши на землю, потяг мене за рукав.

— Він хоче, щоб я пішов з ним.

— Хоче повести тебе до твого хазяїна. Поліцейські, які забрали тіло Віталіса, сказали, що

їм треба мене розпитати і що вони зайдуть до Акена вдень, коли я відігріюся і висплюся. Мені кортіло знати все про Віталіса. Поліцейські сказали, що він помер. Проте, може, вони помилилися? Адже я не помер. То, може, й він повернеться до життя?

Акен, бачачи, що я стурбований, і здогадуючись чому, пішов зі мною до поліцейської дільниці. Там мене відразу заходилися розпитувати про Віталіса, але я став відповідати тільки після того, як переконався, що він таки помер.

Про себе я сказав, що в мене немає батьків і що Віталіс найняв мене за певну суму грошей, які наперед заплатив чоловікові моєї годувальниці.

— А тепер що ти робитимеш? — спитав комісар.

— Я візьму його до себе, якщо на те буде ваша згода,— відповів замість мене Акен.

Комісар не тільки дав згоду, а ще й похвалив Акена за шляхетний вчинок.

Відповідати на запитання про Віталіса мені було нелегко, бо я про нього майже нічого не знав.

Та все ж я міг би про дещо розповісти. Передусім про те, яке захоплення викликав у молодої дами спів Віталіса. Можна було б сказати і про погрози Гарафолі, але я подумав, що про це краще промовчати. Навіщо говорити про те, що мій хазяїн так старанно приховував?

Але дитині нелегко приховати щось від комісара поліції, який добре знає своє діло, тож уміє і випитувати, і допитувати.

Після кількахвилинної розмови комісар уже знав усе, що я хотів приховати.

— Треба відвести його до Гарафолі,— сказав комісар поліцейському.— Він упізнає будинок на вулиці Лурсін. Ви підете разом з ним і допитаєте Гарафолі.

До Гарафолі ми подалися втрьох: поліцейський, Акен і я.

Як і передбачав комісар, я легко впізнав будинок, і ми піднялися на п'ятий поверх. Маттіа вже не було — він, безперечно, був у лікарні. Побачивши мене з поліцейським, Гарафолі зблід із переляку. Та, почувши від поліцейського, що нас сюди привело, швидко заспокоївся.

— Значить, старий бідолаха помер,— сказав він.

— Ви його знали?

— Добре знав.

— Розкажіть усе, що ви про нього знаєте.

— Охоче. Справжнє його ім'я — не Віталіс, а Карло Бальзані. Якби ви років тридцять п'ять — сорок тому жили в Італії, то саме тільки це ім'я сказало б вам усе про людину, якою ви цікавитесь. Карло Бальзані був найвідомішим на всю Італію співаком. Він співав у Неаполі, в Римі, в Мілані, у Венеції, у Флоренції, в Лондоні, в Парижі — на сценах найкращих театрів світу. Але одного нещасливого дня він утратив голос. Він покинув сцену, змінив ім'я і став Віталісом, ховаючись від усіх, хто знав його в кращі часи. Але треба було якось жити. Він брався то за те, то за інше ремесло, але йому не щастило, і врешті-решт він докотився до того, що став дресирувальником собак. Проте злигодні не зламали його гордості. Він, певно, вмер би від сорому, якби публіка дізналася, що неперевершений Карло Бальзані став бідним Віталісом...

Ось яка була розгадка таємниці, що так мене цікавила!

Бідний Карло Бальзані — любий мій Віталіс!

РОЗДІЛ XIX. КВІТНИКАР

На другий день мали ховати мого хазяїна, і Акен сказав, що візьме мене на похорон.

Але вночі мені стало дуже зле. Спочатку мене трубило, а потім кинуло в жар. Здавалося, в груди мені наклали вогню і я заслаб на таку саму хворобу, що й Серденько після того, як просидів ніч на дереві у заметіль.

Так воно й було — я захворів на запалення легенів. Не минулася мені ця страшна ніч...

За час хвороби я по-справжньому оцінив доброту сім'ї Акенів, особливо Етьєнетти.

Хоч бідні люди звичайно не запрошують лікарів, але я був такий хворий, що для мене зробили виняток з цього неписаного правила.

Лікареві не треба було довго мене вислухувати й розпитувати, щоб визначити хворобу. Він сказав, що мене треба покласти в лікарню. Він, певно, мав рацію, проте я на це не погодився.

— Якщо вже цей хлопець упав під нашими дверима, а не під дверима лікарні,— сказав Акен,— то ми й повинні доглядати його.

Лікар намагався вмовити Акена, але надаремно. Акен наполягав на своєму, і лікар зрештою відступився.

Вони доглядали мене. Етьєнетта, хоч яка була заклопотана господарськими справами, стала моєю се-строю-жалібницею. Доглядала вона мене вміло, ніжно, самовідданно й терпляче. Коли вона поралася по господарству чи ходила на ринок, її місце біля моєї постелі заступала Ліза.

Хворів я довго. Вночі груди мені закладало так, що я задихався. І щоночі біля мого ліжка чергували Алексіє чи Бенжамен.

Нарешті я почав одужувати. А що хвороба була тривала й підступна, то я зміг вийти на вулицю аж навесні, коли зазеленіли поля по всій околиці Глясієр.

Тепер моєю доглядальницею стала Ліза. Близько полудня, коли сонце підбивалося височенько, ми з Лізою виходили з дому і, взявшись за руки, поволеньки простували до річки. Капі нас супроводив.

Того року весна була чудова, принаймні такою вона мені запам'яталася.

Мало хто знав цей куточок Парижа поміж Мезон-Бланшеном і Глясієром. Вважали, що це чи не найбруд-ніше й найнепривабніше передмістя Парижа. Але це було не так.

Над річкою Бієвр росли верби й тополі. Береги вкривала густа зелена трава. Її смарагдовий килим був поцяткований білими зірочками стокроток. У вітті верб і тополь пурхали пташки — дрозди, вільшанки, зяблики. Своїми співами вони ніби сповіщали, що це село, а не місто.

Такою я пам'ятаю цю невеличку долинку. Якби я був художником, то намалював би шерегу струнких тополь, велетенські верби, зелені кущі колючих порічок під ними, урочище Бюто-Кай з його вітряком, дворище Сен-Гелен з юрбою праль, шкіряний завод, що забруднював та отруював воду в річці, ферму Сент-Анн...

Гуляли ми з Лізою мовчки, тобто розмовляли очима, добре розуміючи одне одного.

Нарешті я зміцнів настільки, що зміг працювати у квітнику. Я нетерпляче чекав цього моменту, бо мені хотілося якнайшвидше віддячити Акенам за ласку й доброту. Я ніколи не працював фізично, бо хоч які довгі та важкі були наші переходи, вони не були працею в звичайному розумінні цього слова. Та мені здавалося, що працюватиму я добре, в усякому разі завзято, як і квітникар та його діти — сім'я, в якій я тепер жив.

Настала пора, коли на паризьких ринках продають левкої. У нашому квітнику їх було повно. Вони милували око всіма відтінками червоних, білих, фіолетових барв. Увечері, коли їх ще не накривали рамами, повітря було настояне чудовими пахощами.

Спершу я виконував досить нескладну роботу: уранці, коли було тепло, зсував з парників засклені рами, а ввечері, коли холоднішало, накривав ними квіти. Вдень я повинен був прикривати квіти соломою, щоб їх не пекло сонце. Робота, як уже я сказав, була нескладна, але досить забарна, бо за день доводилося двічі пересувати кілька сотень рам та ще й тягати солом'яні мати.

Тим часом Ліза стежила за коловоротом, за допомогою якого качали воду для поливання квітів. Коли стара коняка Кокот, із шорами на очах, сповільнювала крок, Ліза підганяла її, ляскаючи батіжком. Один із братів поливав квіти, другий допомагав батькові. Кожен робив своє діло, і ніхто не марнував часу.

Я знав, як чорно працюють селяни в моєму селі, але не мав уявлення про те, як напружено працюють квітникарі в передмістях Парижа. Встають вони до схід сонця, лягають пізно і протягом довгого дня трудяться не покладаючи рук.

Я чимдалі міцнішав, сил прибувало, і нарешті мені дозволили вирощувати квіти. Мені дуже подобалася ця робота.

Я пишався своїми першими успіхами. Але найбільше задоволення відчував я від усвідомлення того, що своєю працею приношу користь і що не дурно їм хліб.

Хоч я дуже втомлювався, проте швидко звик до цього нового життя, яке було таке несхоже на мої колишні циганські мандри. Тепер я повинен був від ранку до вечора працювати в квітнику, тягати важкі поливачки, місити ногами грязюку, аж сорочка на спині ставала мокра. Але всі навколо мене теж працювали. Акенові поливачки були важчі, ніж мої, сорочка його була мокріша, ніж наші. Відчуття рівності — це велика полегкість у праці. А головне — я знайшов те, що, здавалося, втратив навіки — сім'ю. Я не був більше самотнім, я не був знайдою. Я мав ліжко, мав місце за столом, за яким збиралася вся сім'я. Якщо Алексіс та Бенжамен і давали мені інколи запотиличника, то я не сердився на них. Вони так само не сердились, коли я давав їм стусана. Ввечері, за столом, ми знову почували себе друзями і братами.

Проте ми не тільки працювали. Були в нас і години відпочинку та розваг, щоправда, короткі, але тим приємніші для нас.

В неділю по обіді ми збиралися за будинком, у невеличкій альтанці, обплетеній виноградом.