Без сім'ї - Мало Гектор

Мені не вистачає одного су сьогодні.

— Значить, ти заборгував уже два су? Такого нахабства я ще не бачив.

— Я не винен.

— Не верзи дурниць! Тобі відоме наше правило. Скидай куртку. Два удари за вчорашнє су, два — за сьогоднішнє. Крім того, за своє нахабство сьогодні не матимеш вечері... Рікардо, любий, сьогодні ти заслужив на приємну розвагу. Бери гарапник.

Рікардо — хлопець, який запопадливо підніс Гарафолі добре обпалений сірник,— зняв зі стіни гарапник з коротким пужалном. На кінці його висіло два шкіряних ремінці з великими вузлами. Тим часом хлопець, якому не вистачало су, зняв куртку і спустив сорочку таким чином, що вона, повиснувши на поясі, оголила його плечі й спину.

— Зачекай трошечки,— сказав Гарафолі з огидною посмішкою,— ти, мабуть, будеш не сам. В гурті завжди приємніше, крім того, Рікардо не доведеться братися до діла кілька разів.

Хлопці, які мовчки стояли перед хазяїном, боячись ворухнутися, засміялися при цьому жорстокому жарті силуваним сміхом.

— Я певен, що той із вас, хто засміявся найголосні-ше,— сказав Гарафолі,— не добрав найбільше су. Ну, хто сміявся найголосніше?

Всі показали пальцем на хлопця, який повернувся і приніс дошку.

— Гей, ти! Скільки тобі не вистачає?

— Я не винен.

— Віднині тому, хто казатиме: "Я не винен", перепаде на один удар більше, ніж йому належить. Скільки тобі не вистачає?

— Я приніс дошку. Ось вона, бачите, яка здорова.

— Ну то й що! Піди-но до булочника і спитай, чи дасть він тобі хліба за цю дошку. Скільки су тобі не вистачає? Кажи!

— У мене тридцать шість су.

— Значить, тобі не вистачає чотирьох су, паскуднику, чотирьох су! І ти насмілився показатись мені на очі! Рікардо, ну й щасливий же ти збіса, шельмо! Чудово розважишся. Скидай куртку.

— Але ж я приніс дошку.

— Я дам тобі її на обід.

На цей дурний жарт засміялися хлопці, які не підлягали покаранню.

Тим часом до кімнати зайшло ще з десятеро хлопців. Кожен з них підходив до хазяїна і складав звіт про свій заробіток. До тих двох, кого мали покарати гарапником, долучилося ще троє.

— Ось вони, п'ятеро розбійників, які обкрадають, грабують мене! — репетував Гарафолі.— Ось до чого призводить шляхетність! Чим я платитиму за смачне м'ясо і картоплю, якими я вас годую, коли ви не будете працювати? Вам би, ледарям, тільки пустувати! Вам тільки смішки на умі! Скалите зуби один до одного, замість того, щоб працювати! Чи не краще прикидатися, що плачеш, простягаючи руку, а не плакати по-справжньому, підставляючи спину? Ану скидайте куртки.

Рікардо тримав гарапник напоготові. П'ять жертв вишикувались перед ним.

— Ти знаєш, Рікардо,— сказав Гарафолі,— я не люблю дивитися на цю екзекуцію, бо мені стає млосно. Але пам'ятай: я все чую і по звуку можу визначити силу твоїх ударів. Отож старайся, голубе, не забувай, що ти заробляєш свій хліб.— І він повернувся лицем до печі так, ніби й справді не міг дивитися, як катують дітей.

Забутий усіма, я тремтів у своєму кутку від обурення й страху. І ця людина буде моїм хазяїном! Якщо я не буду приносити тридцять або сорок су, то муситиму підставляти спину Рікардо. О, тепер я розумів, чому Маттіа так спокійно говорив про смерть і навіть чекав її, як вибавлення.

Тільки-но ляснув гарапник, з очей у мене покотилися сльози. Я думав, що про мене забули, і не стримував себе, але я помилявся. Гарафолі потай стежив за мною — незабаром я переконався в цьому.

— Цей хлопець має добре серце,— сказав він, тицьнувши на мене пальцем.— Він не такий, як ви, розбійники, що смієтесь з нещастя своїх товаришів і з моїх страждань. Якщо він стане вашим товаришем, то слід вам буде брати з нього приклад.

Я затремтів од цих слів. "Вашим товаришем"!

Після другого удару покараний жалібно застогнав, після третього — розпачливо заверещав.

Гарафолі підніс руку. Рікардо зупинився з опущеним гарапником.

Я подумав, що Гарафолі змилосердився над нещасними, але йшлося тут не про милосердя.

— Ти знаєш, як мені боляче від твоїх криків,— тихо сказав Гарафолі своїй жертві.— Батіг шматує твою шкіру, а твій крик крає мені серце. Тож я попереджаю тебе: за кожен новий крик ти матимеш ще по одному удару. Нарікай на себе! Я можу захворіти від жалю. Якщо ти відчуваєш хоч якусь приязнь до мене, хоч якусь вдячність, то мовчатимеш. Ну, Рікардо!

Той підняв руку, і гарапник знову почав шмагати спину нещасного.

— Мамо! Мамо! — стогнав бідолаха.

На щастя, я більше не бачив нічого: двері відчинилися, і в кімнату ступив Віталіс.

Він одразу зрозумів, що означають крики, які він чув, піднімаючись сходами. Він підбіг до Рікардо і вирвав з його рук гарапник. Потім, швидко повернувшись до Гарафолі, схрестив руки на грудях.

На якусь мить Гарафолі остовпів з несподіванки. Але тут же оговтався і солоденько усміхнувся.

— Це жахливо! — сказав він.— Такий жорстокий хлопець!

— Ганьба! — закричав Віталіс.

— І я кажу те саме,— перебив його Гарафолі.

— Облиште своє кривляння,— гнівно провадив мій хазяїн.— Ви добре знаєте, що я кажу не про цього хлопця, а про вас. Саме про вас. Сором і ганьба отак підло знущатися над беззахисними дітьми.

— Чого ви втручаєтесь не в свої справи, старий дурню? — спитав Гарафолі вже іншим тоном.

— Звичайно, це справа не моя, а поліції.

— Поліції! — загорлав Гарафолі, підвівшись.— Ви мені погрожуєте поліцією? Ви?

— Авжеж, я,— відповів мій хазяїн, не злякавшися люті падроне.

— Слухайте, Віталісе! — сказав Гарафолі глузливо.— Не треба погрожувати мені поліцією, бо я теж можу розповісти. І навряд чи вам це сподобається. Звичайно, я не піду в поліцію, ваші справи її не обходять. Але є люди, які ними цікавляться, і якщо я розповім їм те, що про вас знаю, принаймні назву ваше ім'я, саме тільки ім'я, то кому тоді буде соромно?

Мій хазяїн якусь хвилину мовчав. Йому буде соромно? Я був приголомшений. Але перш ніж я опам'ятався, Віталіс схопив мене за руку.

— Ходімо звідси!

І він потяг мене до дверей.

— Ну,— сказав, усміхаючись, Гарафолі,— що було, те минуло, старий. Годі сваритись. Ви хотіли про щось зі мною говорити?

— Мені нема про що з вами говорити.

Не промовивши більше ні слова, навіть не обернувшись, Віталіс почав спускатися сходами, не випускаючи моєї руки. З якою полегкістю я йшов за ним! Отже, мені вдалося вирватися з лап Гарафолі! Якби я посмів, то розцілував би Віталіса!

РОЗДІЛ XVII. КАМЕНОЛОМНЯ ЖАНТІЛЬЇ

Поки ми йшли людною вулицею, Віталіс мовчав, але коли звернули в безлюдний провулок, він сів на кам'яний стовпчик і кілька разів провів рукою по лобі. Це означало, що він збентежений.

— Може, й гарно бути великодушним,— мовив він ніби сам до себе,— але завдяки цьому ми опинилися на паризькому брукові без єдиного су в кишені і без шматка хліба. Ти голодний?

— Крім скоринки хліба, яку ви дали мені вранці, я нічого не їв.

— Ну що ж, бідний мій хлопчику! Доведеться тобі лягати спати не повечерявши, коли, звичайно, ми знайдемо, де переночувати.

— Ви сподівалися заночувати в Гарафолі?

— Я сподівався на те, що ти там заночуєш і що залишишся в нього на зиму, а я візьму в нього двадцять франків. З цими грошима якось би викрутився на перших порах. Та коли я побачив, як він поводиться з дітьми, я не міг стриматися. Ти б не хотів жити в нього, правда?

— Які ви добрі!

— Мабуть, у старого волоцюги ще не зачерствіло серце... На жаль, це змінило всі мої плани. Куди тепер податися?

Було вже пізно. Бралося на мороз. Віяв північний вітер. Ніч мала бути дуже холодною.

Віталіс довго сидів на стовпчику, а я й Капі нерухомо стояли перед ним, чекаючи його рішення. Нарешті він підвівся.

— Куди ми підемо?

— В Жантільї; постараємось знайти каменоломню, де я колись ночував. Ти втомився?

— Ні, я відпочив у Гарафолі.

— На жаль, я не відпочивав і зовсім знемігся. Та нема ради — треба йти. Вперед, діточки!

Це був улюблений вислів Віталіса, який піднімав настрій у мене і в наших собак; але зараз ці слова прозвучали невесело.

І ось ми знову йдемо вулицями Парижа. Ніч темна, газові ліхтарі, полум'я яких гасить вітер, ледве освітлюють брук. Ми раз у раз ковзаємось по обмерзлому тротуарі. Віталіс тримає мене за руку, а Капі дріботить слідом за нами. Часом він зупиняється на якомусь смітнику, щоб пошукати у купі покидьків кістку чи скоринку, бо живіт йому підтягло з голоду, але пошуки його марні — покидьки вкриті льодом. Опустивши вуха, Капі підбігає до нас.

Ми йдемо і йдемо — великими вулицями, потім провулочками, тоді знову великими вулицями. Поодинокі перехожі здивовано дивляться на нас. Що привертає їхню увагу — наш одяг чи втомлена хода?

Поліцейські зупиняються і проводжають нас пильними поглядами.

Віталіс іде мовчки, зігнувшись мало не вдвічі. Незважаючи на холод, його рука палає в моїй; мені здається, що він тремтить. Подеколи він зупиняється і стоїть хвилинку, спершись на моє плече. Я відчуваю, як судорожно здригається його тіло.

За інших обставин я не наважувався б його розпитувати, але на цей раз я відступив від цього правила. До того ж, мені хотілося сказати, що я його люблю або принаймні хочу чимось йому допомогти.

— Ви хворі! — сказав я, коли Віталіс знову зупинився.

— Боюсь, що так. В усякому разі, я дуже втомлений. Я вже старий для таких довгих переходів. Моя стареча кров уже не зігріває мене. Мені так потрібні м'яке ліжко й вечеря біля вогнища в теплій кімнаті... Але про це можна тільки мріяти. Вперед, діточки!

Вперед! Ми вже вийшли з міста. Будинків уже не було; ми простували то поміж якимись огорожами, то чистим полем. Нам уже не зустрічалися ні перехожі, ні поліцейські. Не було ні ліхтарів, ні газових ріжків. Тільки коли-не-коли в якомусь віконці блимало світло, а над нами висіло темно-синє небо з нечисленними зорями. Вітер, чимраз різкіший і пронизливіший, шарпав нашу одежу. На щастя, він дув у спину, але й пройми в моїй кожушанці були надто широкі, тож вітер вільно гуляв у рукавах, і руки в мене мерзли.

Хоч було темно і дороги раз у раз перехрещувались, Віталіс простував упевнено, як людина, що знає, куди йти. Тому я не боявся, що ми заблудимось, і думав тільки про те, чи скоро ми добудемось до тієї каменоломні.

Раптом Віталіс зупинився.

— Чи бачиш ти купу дерев? — спитав він.

— Ні, не бачу.

— І нічого там не чорніє?

Я озирнувся навколо. Певно, ми були на якомусь полі, бо мій зір губився в темному просторі.