Без сім'ї - Мало Гектор

Серденько притулився до мене й завмер. Йому вже не було холодно, тільце його палало.

Віталіс вийшов і незабаром вернувся разом з паном у золотих окулярах.

То був лікар.

Боячись, що така поважна особа не захоче турбувати себе задля мавпи, Віталіс не сказав йому, до якого хворого його викликає. Отож, побачивши мене в ліжку червоного, мов півонія, лікар підійшов і, приклавши руку мені до лоба, сказав:

— Гарячка.

І похитав головою з виглядом, що не віщував нічого доброго. Боячись, що він ще пустить мені кров, я вирішив з'ясувати помилку.

— Це не я хворий.

— Як не ти? Овва! Хлопець марить.

Тоді, трохи піднявши перину, я показав на Серденька, що обійняв мене лапкою за шию.

— Це він хворий...

Лікар аж позадкував з несподіванки, а потім з люттю обернувся до Віталіса.

— Мавпа! — закричав він.— І ви посміли потурбувати мене задля мавпи, та ще в таку погоду!

Але Віталіс умів поводитися з людьми і майже ніколи не розгублювався. Дуже чемно він зупинив лікаря, що вже хотів піти, й розповів йому все: як нас у дорозі застав сніг, як Серденько, злякавшись вовків, заховався на дубі, де мало не замерз.

— Так, я викликав вас до мавпи. Але якби ви знали, що це за мавпа! Для нас вона справжній друг. Хіба можна довірити життя такого чудового артиста якомусь там ветеринарові? Всі знають, що сільські ветеринари — справжнісінькі віслюки, а лікарі — люди науки. Навіть у найглухішому селі, постукавши до лікаря, можна чекати від нього і допомоги, й великодушності. До того ж, учені вважають, що мавпа так близько стоїть до людини, що навіть хворіє однаковими з нею хворобами. Хіба не цікаво з погляду науки й лікарського мистецтва дослідити, в чому ці хвороби подібні й чим відрізняються від людських?

Поки Віталіс говорив, Серденько, здогадавшись, що чоловік в окулярах — це лікар, кілька разів висовував з-під перини лапку, щоб йому пустили кров.

— Дивіться, яка розумна ця мавпа: вона знає, що ви лікар, і простягає лапку, щоб ви помацали їй пульс.

Це остаточно переконало лікаря.

— А й справді,— сказав він,— випадок досить цікавий! Та для нас, на жаль, це був дуже сумний випадок.

У бідного Серденька виявилось запалення легенів.

Лікар узяв його маленьку лапку й ланцетом розрізав вену. Серденько навіть не застогнав: він знав, що це може його вилікувати.

Після кровопускання Серденьку ставили гірчичники, робили припарки, давали різні ліки. Я встав з ліжка і тепер доглядав хворого під керівництвом Віталіса.

Бідоласі Серденьку подобалися мої турботи, він вдячно усміхався і дивився на мене зовсім людськими очима.

Завжди такий жвавий, пустотливий і неслухняний, щохвилини готовий утнути нам якусь штуку, Серденько став тепер незвичайно тихий, сумирний.

Здавалося, він потребував співчуття і вимагав його навіть від Капі, який частенько був жертвою його витівок. Мов нещасна дитина, Серденько хотів, щоб ми всі були коло нього і сердився, коли хто з нас виходив.

Хвороба Серденька — запалення легенів — розвивалася своїм звичайним шляхом. Незабаром почався кашель, який дуже його мучив. У мене було трохи своїх грошей, і за них я купив Серденькові цукру. Але цим я не допоміг, а тільки нашкодив йому. Серденько швидко помітив, що я даю йому грудочку цукру щоразу, як тільки він закашляє. І він став кашляти раз по раз, щоб частіше одержувати смачні "ліки".

Помітивши цю хитрість, я перестав давати йому цукор, та Серденько не заспокоївся. Він благально дивився на мене, а тоді, побачивши, що нічого не допомагає, сів на ліжку й став з усіх сил кашляти. Обличчя його почервоніло, вени на чолі набрякли, з очей покоти —лися сльози, і кінчилося тим, що він став задихатися по-справжньому.

Віталіс ніколи не втаємничував мене в свої плани, але тепер він вирішив відступити від цього правила.

Якось уранці Віталіс повідомив мене: господар заїзду вимагає, щоб він негайно оплатив рахунок. Він бачив тільки один вихід із скрутного становища — дати цього ж вечора виставу. Але як влаштувати виставу без Зербіно, Дольче й Серденька? Однак треба було за всяку ціну врятувати Серденька. Лікар, плата за кімнату, дрова, ліки — на все це потрібно було не менш як сорок франків. Заробити сорок франків у цьому селі в таку холоднечу та ще з нашими можливостями — то був би неймовірний подвиг!

Коли я сидів біля хворого, Віталіс підшукав велику залу, бо давати виставу просто неба взимку було неможливо. Він намалював і порозклеював афіші, з кількох дощок змайстрував сцену і витратив останні свої дрібняки на свічки, які порозрізав. навпіл, щоб було більше світла.

З вікна кімнати я бачив, як він ходив сюди-туди повз заїзд. З тривогою я думав, яка ж буде програма цієї вистави.

Але незабаром я про це дізнався. Сільський барабанщик у червоному кепі зупинився перед заїздом і після оглушливого барабанного дробу оголосив, що буде вистава. Віталіс щедро обіцяв, що виступить великий артист, знаний "у цілому світі" — це був Капі, і видатний "молодий співак" — тобто я.

Зачувши звук барабана, Капі радісно загавкав, а Серденько навіть трохи підвівся, хоч почував себе дуже погано. Обидва вони, безперечно, здогадалися, що буде концерт. Серденько захотів підвестися, і мені довелося силою стримувати його.

Я зрозумів, що нам буде важко примусити його відмовитись від думки взяти участь у нашому вечірньому концерті і що доведеться піти тихенько, так щоб він не помітив.

На біду, Віталіс про це не знав і, вернувшись, найперше звелів мені наготувати арфу і все необхідне для вистави.

Почувши ці добре знайомі йому слова, Серденько тепер почав благати Віталіса взяти його з собою. Навіть якби він умів розмовляти, то й тоді не висловив би краще своє бажання, ніж робив це жестами й гримасами. Справжні сльози котилися з його очей, він цілував Віталісові руки.

Було зворушливо дивитись, як ревно це маленьке, ледь живе звіря благало нас. Але погодитись на прохання Серденька — означало приректи його на смерть.

І от настав час іти виступати. Я поклав у вогонь грубих полін, які б довше горіли, і закутав у ковдру бідолашного Серденька, що плакав гіркими сльозами.

Коли ми йшли засніженою вулицею, Віталіс пояснив, чого він од мене чекає.

Не могло бути й мови про наші звичайні п'єси, бо нам бракувало основних артистів; тому всі надії покладалися на Капі й на мене. Хай там що, а ми повинні були зібрати сорок франків.

Сорок франків! Жахлива цифра!

Віталіс уже все приготував заздалегідь. Лишалося тільки запалити свічки. Але цю розкіш ми могли дозволити собі тільки тоді, як зберуться глядачі, а то коли б наше освітлення не згоріло ще до початку концерту.

Нарядивши Капі й затримувавшись сам, я став за колоною й дивився, як сходяться люди.

Незабаром з вулиці долинув барабанний дріб і ще якийсь невиразний гул. Зо два десятки хлопчаків ішли слідом за барабанщиком, відбиваючи такт ногами.

Не перестаючи барабанити, барабанщик став між двома засвіченими ліхтарями при вході до нашого театру, і публіці лишалося тільки займати в залі місця і чекати, коли почнеться концерт.

Як повільно та публіка збиралася, хоч веселий барабанщик на дверях старався з усієї сили! Здавалося, до нас прийшли діти чи не з усього села, але хіба можна було сподіватися від них виручки в сорок франків? Нам треба було людей статечних, з туго набитими гаманцями та щедрою рукою.

Нарешті Віталіс вирішив починати, хоч зал був далеко не повний. Ми не могли чекати довше: зайвих свічок у нас не було.

Мені довелося першому вийти на сцену. Я заспівав дві пісеньки, акомпануючи собі на арфі. Щиро кажучи, оплески, якими обдарувала мене публіка, були досить скупі.

Мене ніколи не мучило акторське самолюбство, але цього разу холодний прийом глядачів засмутив мене. Бо співав я не задля слави, а задля бідного Серденька. Як я хотів зворушити їх, цих глядачів, примусити їх шаленіти! Але я бачив, що вони не дуже зацікавилися мною і, певно, не вважали мене за "видатного співака".

Капі пощастило більше. Йому аплодували довго й завзято і навіть гупали ногами.

Настав вирішальний момент. Поки під акомпанемент Віталіса я танцював іспанський танець, Капі з дерев'яною чашечкою в зубах пішов між рядами, де сиділа публіка.

Чи збере він сорок франків? Серце моє тривожно стискалось, а проте я мусив усміхатись до публіки як-наймилішою усмішкою.

Я мало не падав від утоми, але танцював далі, бо повинен був дочекатися, коли вернеться Капі. Та він не дуже поспішав, і коли який глядач не хотів давати грошей, він постукував лапкою по його кишені.

Нарешті я побачив, що Капі вертається, і хотів уже зупинитись, але Віталіс дав мені знак танцювати далі. Продовжуючи танцювати, я наблизився до Капі і побачив, що його чашечка далеко не повна.

Віталіс теж подивився на зібрані гроші, а тоді вийшов насеред сцени.

— Мені здається, що ми програму нашу виконали. Але поки свічки ще горять, я, якщо публіка бажає, заспіваю декілька арій.

Хоч Віталіс і вчив мене співати, я ніколи досі не чув, як він по-справжньому співає. Принаймні, він ніколи не співав так, як того вечора.

В той час я ще був неспроможний судити, гарно хтось співає чи погано, майстерно чи ні, але я добре пам'ятаю, які почуття викликав у мене його спів. Сховавшись у куточку сцени, я плакав.

Крізь сльози я побачив молоду жінку в першому ряду, яка аплодувала з усіх сил. То була не селянка, а справжня пані — молода, вродлива. Біля неї сидів малий хлопець, який захоплено аплодував Капі, — напевно, її син, бо дуже був схожий на неї.

Після першої арії Капі знову розпочав обхід, і я здивувався, побачивши, що вродлива дама нічого не поклала в чашечку.

Коли Віталіс доспівав останню арію, вона поманила мене рукою, і я підійшов до неї.

— Я б хотіла поговорити з твоїм хазяїном,— сказала вона.

Мене трохи здивувало, що ця гарна жінка хоче порозмовляти з Віта лісом. Краще б вона поклала якийсь дрібняк у чашечку. І все ж я сказав Віталісові про її бажання. А тим часом вернувся Капі: другий збір був іще менший, ніж перший.

— Чого дамі треба від мене? — спитав Віталіс.

— Вона хоче поговорити з вами.

— Мені нема про що з нею говорити.

— Вона нічого не дала Капі — може, щось дасть тепер.

— Ну, то хай Капі йде до неї, а не я.

І все ж він пішов, прихопивши й Капі з собою. Я пішов за ними.

Віталіс холодно вклонився дамі.

— Пробачте, що турбую вас, але я хотіла вас привітати.