Семеро підземних королів - Волков Олександр

Її рахували від тоді, коли бунтівного Бофаро і його прибічників заслали до Печери. Кілька поколінь підземних жителів змінилося з того часу, і люди пристосувалися до життя в Печері з її вічною напівтемрявою, яка нагадувала земні сутінки. Їхня шкіра була блідою, вони стали стрункішими, тоншими, великі очі звикли добре бачити при тьмяному, розсіяному світлі золотистих хмар, що клубочіли під високим кам'яним склепінням, і вже зовсім не витримували денного світла горішнього світу.

Закінчувався час правління короля Памельї Другого, і треба було передавати владу Пампуро Третьому. Але Пампуро Третій був ще немовлям, і за нього правила мати, королева-вдова Стафіда. Стафіда була жінкою владолюбною, їй забаглося скоріше замінити Памелью на престолі. Вона покликала свого Хранителя часу, сивого кремезного дідугана з довгою бородою.

— Ургагідо, ти мусиш перевести годинник на головній башті на шість годин уперед! — наказала вона.

— Слухаю, ваша величносте! — відповів кланяючись, Ургандо. — Мені відомо, що піддані ждуть не діждуться вашого правління.

— Добре, йди, та не базікай! — обірвала його Стафіда.

— Не вперше! — посміхнувся Ургандо.

Він виконав наказ королеви. Але Хранитель часу короля Памельї, молодий Туррепо, отримав від свого повелителя розпорядження відвести стрілки годинника на дванадцять годин назад: Памелья хотів продовжити своє царювання.

У Місті Семи володарів і по всій країні почалась плутанина. Тільки-но городяни заплющили очі у дрімоті й занурились у перший солодкий сон, як двірцевий дзвін пробив шосту годину ранку — сигнал прокидатися. Заспані люди, нічого не розуміючи, неохоче піднімалися з ліжок, збиралися на роботу.

— Сусіде! — кричав невиспаний кравець шевцю. — В чім справа? Чому дзвін у таку ранню годину?

— Хто його знає! — відповідав той. — Королям краще відомо, який зараз час. Вдягайся, та не забудь надіти зелений ковпак…

— Знаю, знаю. Мені минулого разу добре перепало за те, що не в тому ковпакові пішов до булочної. Цілу добу був під вартою.

Ті, хто вийшов на площу, почули вгорі страшний шум і лемент: на головній вежі біля годинника билися Ургандо і Туррепо. Туррепо намагався зіштовхнути Ургандо, щоб відбити свій час. Але старий виявився сильніший і скинув суперника зі сходів.

Туррепо полежав долі кілька хвилин, підвівся і знову поліз нагору. Ургандо скинув його вдруге. Туррепо не вгомонився. Під час третьої сутички він ухитрився схопити суперника в обійми, і вони впали зі сходів разом. Ургандо вдарився об сходинку головою і знепритомнів.

Туррепо негайно перевів годинник назад і дав сигнал відбою. Глашатаї побігли містом, наказуючи жителям лягати спати, а жовті воїни осідлали драконів і вирушили по країні сповіщати людям, що зелені розбудили їх надто рано.

Тут же на зміну зеленим з'явились жовті ковпаки.

Туррепо, перемігши, пішов спати, навіть не глянувши на непритомного Ургандо, а той, прийшовши до тями десь через півтори години, піднявся по сходах і розіслав гінців будити всіх у місті та в країні.

Протягом доби мешканці Печери вставали і лягали спати сім разів, поки настирний Туррепо не поступився суперникові. Жителям оголосили, що на престол вступив його величність король Пампуро Третій. Люди, не гаючи часу, змінили жовті ковпаки на зелені, останній раз на цю добу.

ПОЛЮВАННЯ НА ШЕСТИЛАПОГО

инуло ще сто літ. Становище в Підземній країні з кожним роком погіршувалось. Щоб задовольнити ненажерливих королів, придворних, солдатів, простим людям уже доводилось працювати по вісімнадцять-двадцять годин на добу. З тривогою вони думали про майбутнє.

І тут на допомогу мешканцям Печери прийшов дивовижний випадок. Усе почалось з полювання на Шестилапого.

Приборкання Шестилапих дало велику користь у господарстві країни. Вони тягли важкі плуги, борони, жниварки, косилки, крутили колеса молотарок. Шестилалі працювали також біля водяних коліс, які подавали воду з озера до Міста Семи володарів, витягали кліті з рудою із глибоких шахт.

Шестилапі були всеїдними тваринами. Їх годували соломою і сіном, рибою з озера, кухонними відходами… Погано було лише одне: щоб замінити Шестилапих, які вмирали від старості, потрібно було ловити в кам'яному лабіринті нових. Цей лабіринт був оголошений королівським заповідником, і під страхом смерті ніхто із жителів Печери не міг там полювати.

У королівському заповіднику була тиша. Жоден звук не порушував мовчання підземних залів та коридорів.

В одній з печер біля стіни стояв Шестипалий. Його кошлата біла шерсть ледь-ледь променилася, освітлюючи все довкола на два-три кроки. Звір з насолодою злизував величезних равликів з вологої скелі і ковтав їх разом зі шкаралупою.

Довго він займався цією приємною справою, але раптом його чутливе вухо вловило віддалений шум. Звір почав прислухатися вже рідше відриваючи равликів від стіни, стривожено мотав великою кошлатою головою.

Що занепокоїло звіра? Ця загадка скоро прояснилась. Удалині з'явились невиразні світлі плями, які коливалися у повітрі. Потім уже вирізнилися фігури людей, на їхніх головних уборах були прикріплені кульки, що світилися. Їхнє світло було схоже на те, яке випромінювала шерсть Шестипалого, але було значно яскравішим й освітлювало предмети на двадцять кроків навколо.

Високі стрункі люди в шкіряному одязі наближались до схованки Шестипалого, тримаючись на однаковій відстані один він одного. Вони несли перед собою довгу сітку, розтягнуту по ширині печери. У декого були палиці з петлею на кінці.

Мешканці Підземної країни йшли на полювання, щоб зловити Шестипалого.

— Тихше, друзі! — мовив начальник королівського полювання, вправний звіролов Ортега. — Відчуваю, звір недалеко. До мене доноситься запах.

— І ми відчуваємо його, — підтвердили підлеглі Ортеги.

— Міцніше тримайтесь на флангах, — наказав королівський ловчий. — Шестилапі завжди намагаються прорватись коло стіни.

— Ми підготували факели, — відповіли флангові. — Налякаємо його вогнем.

Хоч люди розмовляли тихо, звір почув їх і безшумно шмигнув у вузенький коридор на іншому кінці печери. Але мисливці були майстрами своєї справи, і вони чудово вивчили план лабіринту. Другий вихід з печери також загороджувала сітка, яку тримали люди.

Шестилапий з ревом відскочив назад і заметушився по печері. А мисливці здійняли крик, запалили факели, затупцювали ногами, загримали палицями по кам'яній підлозі. Пекельний шум, посилений луною, так налякав звіра, що він кинувся вперед наосліп і заплутався в широченній сітці. Мотузки затріщали під могутніми ударами лап, але мисливці все обплутували звіра сіткою, і невдовзі Шестилапий був у полоні.

В коридорі з'явився другий гурт мисливців. Люди, задоволено прицмокуючи, юрмилися навколо Шестипалого.

— За цього звіра ми отримаємо добру винагороду, — перемовлялись мисливці. — Погляньте, який він великий!

Тут знадобилися і палиці з петлями. Обережно розплутуючи лапи тварини, звіролови накидали на них петлі і зв'язували так, щоб Шестилапий міг робити лише невеличкі кроки. На голову звіра надягли міцний шкіряний намордник, а до шиї прив'язали кілька мотузок. Спритність, з якою все це було зроблено, засвідчила великий досвід ловців. Знявши з Шестипалого сіть, чоловіки заходилися її складати.

Коли все було приготовлено, вирушили додому. Найвищі і найсильніші потягли Шестипалого за шию, а коли той вперся, інші ззаду кольнули його гострими кінцями своїх палиць. Звір змирився і поплентався за людьми.

— Цього малюка відведіть у шестилапник номер чотири, а приручатимеш його ти, Зелано! — розпорядився звіролов Ортега. — Вирушайте, а я походжу по лабіринту, здається мені що тут нам є ще чим поживитися.

ДИВНИЙ СОН

исливці запропонували Ортезі факел, але ловчий відмовився: йому вистачало кульки на шапці.

Звіролови пішли, відводячи Шестилапого, а Ортега почав бродити лабіринтом на самоті. Години через дві, уважно дослідивши, мисливець переконався, що на цій ділянці заповідника ховається рідкісна здобич: самка з дитиною.

Ловчий повернув додому. По дорозі відвідав печеру, де давненько вже не бував. І тут він раптом помітив відблиск світла в невеличкому басейні, який раніше був порожній.

— Гляди-но, — здивувався Ортега, — нове джерело відкрилося. Скільки пам'ятаю, ніколи такого тут не було.

Після тривалої ходи ловчий дуже хотів пити. Він опустився на коліна коло джерела, зачерпнув рукою води і з насолодою випив. Вода мала особливо приємний смак, пінилась і вирувала. Ортега хотів ще трошки випити, але якась знемога охопила його усього.

— Ох, Ортего, Ортего, — докоряв собі мисливець, — старієш і слабнеш ти! Хіба раніше втомила б тебе така прогулянка. Ну, гаразд, відпочину трохи…

Він витягся зручно на жорсткому камені, і нездоланний сон склепив йому повіки.

Зникнення Ортеги схвилювало сім'ю лише під кінець наступного дня: тривалі відлучки старого мисливця були для неї звичними. Але, коли і через три доби він не повернувся, дружина і діти Ортеги, мисливці занепокоїлись.

Що могло трапитися з ловчим? Заблукати в лабіринті, котрий Ортега знав, як свої п'ять пальців, він не міг. Залишалося припустити найгірше: напад голодного звіра чи обвал. Але Шестилапі давно перестали нападати на людей і трималися від них подалі.

Король Уконда який правив того місяця, розпорядився відправити загін мисливців иа пошуки. Ним керував помічник ловчого Куото.

Люди несли оберемки факелів і великий запас провізії, оскільки пошуки могли затягнутися на кілька діб. І справді, лише після довготривалих зусиль знайшли Ортегу, котрий лежав у маловідомій печері, неподалік від круглого заглиблення, на її долівці. Заглиблення було схоже на басейн, але в ньому не було жодної краплини води.

Здавалося, ловчий мирно спав, але ніяких ознак дихання не було. Приклали вухо до грудей: серце не билось.

— Він мертвий! — скрикнув один з мисливців.

— І помер зовсім недавно, — додав Куото. — Його тіло ще зовсім тепле і гнучке. Але як він ви гримав два тижні без їжі та води?..

Сумна процесія з тілом Ортеги зупинилась перед ґанком синьої частини палацу, де жив Уконда. Сам король вийшов на ґанок віддати шану своєму вірному мисливцю.

Коли збираєшся ховати чоловіка, жінко? — звернувся він до вбитої горем Алони, дружини Ортеги.

— За звичаєм батьків, завтра! — відповіла та.

— Ха-ха-ха! — раптом почувся різкий сміх, і крізь натовп проштовхався лікар Бориль, з плечей якого звисала синя мантія.