Серед дикунів Нової Гвінеї - Миклухо-Маклай Микола

Близько шостої ранку я їхав з теслярами на берег і лишався там аж до спуску прапора. Моя хатина має сім футів завширшки й чотирнадцять завдовжки, переділена навпіл перегорожею з брезенту (фарбованої парусини). Одну половину я призначив для себе, другу для моїх слуг Улсона та Боя. Через те що взятих з Таїті дощок не вистачило, стіни було зроблено з дерева тільки наполовину – в нижній частині, а для верхніх частин і так само для двох дверей знову використали брезент, який можна було згортати. На покрівлю заготовлено мати, плетені особливим способом з листя кокосової пальми; цю роботу я доручив Бою. Підлогу, половину стін та стояки по кутках зробили з дерева, купленого на Таїті й привезеного на корветі. Палі, верхні скріпи, крокви довелось вирубати й припасувати вже тут; завдяки ласці командира корвета, робочих рук було багато, й будування йшло успішно. Тубільці, налякані, мабуть, салютом 21 вересня та присутністю багатьох людей з корвета, мало показувалися, хіба що по два-три чоловіки та й то зрідка. Офіцери корвета заходилися знімати бухту й при цьому відвідали п'ять чи шість прибережних селищ, де за всякий дріб'язок (бісер, цвяхи, звичайні бляшки тощо), набрали багато всілякої зброї та начиння і, між іншим, виміняли понад десяток черепів.

Двадцять п'ятого числа Бой почав накривати покрівлю, бо завтра був останній день перебування корвета тут. Тим часом приходив мій доброзичливець Туй і своєю виразною мімікою силкувався пояснити, що, коли корвет піде (тут він показав на корвет і далекий обрій) і ми лишимося втрьох (він показав на мене, Улсона й Боя та на землю), прийдуть із сусідніх селищ тубільці (показуючи на ліс і немовби називаючи селище), зруйнують хатину (тут він підійшов до паль, удаючи, мовби рубає їх) і заб'ють нас списами (тут він випростався, відставив одну ногу назад і, закинувши праву руку над головою, прибрав вигляд людини, що кидає списа; потім підійшов до мене, штовхнув мене кілька разів у груди пальцем і нарешті, напівзаплющивши очі, роззявив трохи рота й висолопив кінець язика, показуючи людину, яка падає додолу; такі ж самі мімічні рухи він зробив, показуючи по черзі на Улсона та Боя). Дуже добре розуміючи застереження Туя, я удав, проте, що не зрозумів його. Тоді він знову почав називати селища: Бонгу, Горенду, Тумбу тощо й показувати, що рубає палі. На все це я тільки махнув рукою й подарував йому цвяха. Повернувшись на корвет, я розповів про цю пантоміму в кают-компанії, і це, мабуть, спонукало лейтенанта С.Чирикова, що завідував на "Витязе" артилерією, запропонувати мені приготувати кілька мін та покласти їх навколо моєї хатини. Я не відмовився від такого засобу оборони на випадок крайньої потреби, коли б тубільці справді надумали прийти з тими намірами, які силкувався пояснити мені Туй.

26 вересня

Весь ранок писав листи в Європу і збирався. Треба було впорядкувати речі: частину я залишаю на Гвінеї, а другу висилаю назад з корветом в Японію.

Вирушаючи до Нової Гвінеї не для короткочасної мандрівки, а для тривалого, протягом кількох літ життя, я вже давно прийшов до висновку, що мені слід бути незалежним від європейської їжі. Я знав, що плантації папуасів не бідні, є там і свині; полювання могло дати мені завжди засоби прохарчуватися. Внаслідок цього й після багатьох місяців життя на судні в морі, де консерви завжди мають велике значення і вже досить-таки набридли мені, я зовсім байдуже поставився до того, щоб забезпечити себе провізією в останньому порту. Я взяв дещо, але так мало, що Павло Миколайович Назимов дуже здивувався й вельми ласкаво запропонував приділити мені багато своєї провізії, яку я вдячно взяв і яка могла мені придатися на випадок хвороби. Він лишив мені також найменшу з шлюпок корвета, а саме "четвірку", з якою на гірший випадок може впоратись і одна людина. Мені було дуже вигідно мати шлюпку, бо, плаваючи на ній, я міг обізнатися з іншими береговими селищами, а на той випадок, коли мені зовсім не поталанило б здобути довір'я тубільців, вона давала б мені змогу переселитися в іншу, гостиннішу місцевість. Кінчивши розбирати речі на корветі, я після сніданку почав перевозитися. Моє невелике приміщення незабаром так захарастили речі, що багато ящиків довелося поставити під домом, аби тільки зберегти від дощу, сонця й крадіжки.

Тим часом ще зранку лейтенант Чириков заходився лаштувати міни, розмістивши їх півколом для оборони під час нападу дикунів з боку лісу, а чоловік з тридцять матросів розчищали місце коло хатини, так що утворився майданчик на сімдесят метрів завдовжки й сімдесят метрів завширшки, оточений з одного боку морем, а з трьох – густим лісом. Павло Миколайович Назимов був також якийсь час коло хатини й допомагав мені своїми порадами. Я показав, між іншим, командирові та офіцерам місце, де я зарию на випадок потреби (серйозної хвороби, небезпеки від тубільців тощо) мої щоденники, замітки та інший матеріал. Місце це було під великим деревом недалеко хатини; щоб легко було знайти його, на відповідному боці стовбура знято кору на один фут квадратом і вирізано стрілу, скеровану додолу.

Близько третьої години порт Константин – ім'я, дане невеликій бухті, біля якої стояла моя хатина, – являв собою жваве видовище. Перевозили останні дрова на корвет у маленькому паровому баркасі, сновигали туди й сюди шлюпки та вельботи, "шестірка" перевозила мої речі, кілька разів вирушаючи до корвета й повертаючись назад до берега. Коло моєї оселі також кипіла робота: добудовували хатину, копали ями для мін, вирубували кущі, робили зручніший узвіз від майданчика, де стояла моя хатина, до піщаного берега моря біля гирла струмка тощо.

27 вересня

О другій годині ранку я привіз останні речі. Бой, попрацювавши цілісінький день над покрівлею, спав непробудним сном. Хатина була до того захаращена речами, що ледве знайшлося досить місця, щоб лягти. Незважаючи на сильну втому, я не міг заснути: мурахи та комарі не давали спокою. Проте сама вже змога заплющити очі, хоч і не спати, дала мені велике полегшення. Близько четвертої години ранку я повернувся на корвет, щоб написати потрібні листи, не знаходячи ні можливості, ні місця зробити це в моєму новому приміщенні. Подякувавши за всі безкорисливі зроблені мені послуги та попрощавшись з усіма, я зійшов у свою шлюпку й остаточно переїхав на берег. Коли якір корвета показався з води, я наказав Улсону спустити прапора, що маяв над деревом коло самого мису, але, помітивши, що прапор не спускається, я підійшов до Улсона глянути в чому річ і, на подив та обурення, побачив, що в мого слуги, який звичайно так вихвалявся своєю хоробрістю, тремтять руки, очі повнісінькі сліз, і сам він тихо схлипує. Взявши досадливо з його тремтячих рук флаглінь, я сказав, що, поки корвет ще не відплив, він може не зволікаючи повернутись туди на шлюпці, бо далі буде вже пізно. Корвет тим часом виходив з порту Константина, і я сам віддав салют судну, яке відпливало в море. Перше, що спало мені на думку, було таке: тубільці, користуючись відходом величезного димучого страховиська, можуть кожної хвилини наскочити на мою оселю, сплюндрувати хатину та безладно розкидані речі, й що відтепер я покинутий тільки на самого себе, і все дальше залежатиме від моєї енергії, волі та праці. Справді, тільки-но корвет зник за обрієм, як на сусідньому мисі з'явилась юрба папуасів. Вони стрибали й бігали, описуючи кола, їх рухи були схожі на якийсь танок, принаймні всі вони робили той самий рух. Раптом вони спинились і почали дивитись у мій бік: мабуть, помітили російський прапор, що маяв біля моєї хатини. Вони збіглись докупи, поговорили, потім знову повернулися в мій бік, закричали щось і зникли.

Треба було одразу ж заходитися розбирати речі, безладно розкидані в хатині й курені; але від утоми і хвилювань, після двох безсонних ночей я був у вельми гіркому стані: голова йшла обертом, ноги підгиналися, руки погано слухались.

Незабаром прийшов Туй розвідати, чи залишився я, чи ні, але вже не з колишньою доброзичливістю він поглядав на мене; підозріло дивився на мою хатину, хотів увійти в неї, та я жестом і словом "табу"[14] спинив його. Не знаю, що на нього вплинуло – жест чи слово, але він повернувся на своє місце. Туй на мигах питав, чи повернеться корвет, на що я відповів ствердно. Бажаючи позбутись гостя, який заважав мені розбирати речі, я просив його (я знав уже десятків зо два слів) принести кокосових горіхів, подарувавши йому при цьому шматок червоної ганчірки.

Він справді зараз же пішов, але не минуло й години, як повернувся знову з двома хлопчиками й одним дорослим папуасом. Усі вони майже не говорили, зберігаючи дуже серйозний вираз обличчя; навіть маленький хлопчик років семи, дивлячись на нас, був дуже замислений. Туй намагався заснути чи удавав, що спить, пильно стежачи час від часу за моїми рухами, бо я вже, не панькаючись із гістьми, влаштовувався далі в своєму приміщенні. Туй знову обійшов усі міни, підозріло дивлячись на важелі з причепленими каменями та мотузками; здається, вони дуже його цікавили, але він не насмілювався близько підходити до них. Кінець кінцем він попрощався з нами, причому якось дивно кивнув головою назад і щось промовив, чого я, однак, не дочув і не встиг записати (з першого дня знайомства з папуасами я завжди носив у кишені записну книжку, щоб занотовувати при кожній слушній нагоді слова тубільної мови), і пішов.

Близько четвертої години почувся свист, дзвінкий, тягучий, і з-за кущів виступив цілий ряд папуасів із списами, стрілами та всяким дрюччям.

Я вийшов їм назустріч, запрошуючи на мигах підійти ближче. Вони розділилися на дві групи: одна, численніша, поставивши свою зброю коло дерев, наблизилась до мене з кокосами та цукровою тростиною; друга, з шести чоловік, лишилась коло зброї. Це були жителі селища за мисом, яких я бачив сьогодні ранком, коли відходив корвет; це вони тоді стрибали й бігали. До цього селища, яке називають Гумбу, я намагався підійти на шлюпці в перший день приходу "Витязя" до порту Константина. Я подарував їм усякий дріб'язок і відпустив, показавши, що хочу спати.

28 вересня

Місячний вечір був дуже гарний. Поділивши ніч на три вахти, я взяв на себе найважчу – вечірню (від дев'ятої до дванадцятої).