Знахідка у бібліотеці - Крісті Агата

Сімейний чоловік — любить дружину й таке інше. Але тільки між нами: якщо ви були зв'язані з дівчиною, то краще признатися відразу.

Бажання приховати це цілком природне, я б і сам так діяв: Але марні надії.

Йдеться про вбивство. Факти випливуть на поверхню. Чорт забирай, я зовсім не хочу сказати, нібито ви її задушили. Ви на таке не здатні, я знаю! Але ж дівчина прийшла у ваш дім! Хай так: вона вдерлася сюди й чекала вас, а якийсь тип вислідив її і задушив. Цілком можливо. Ви розумієте, до чого я веду? — Я. зроду не бачив цієї дівчини! Не такий я чоловік! — Тоді все гаразд. Ви ж бачите, я вас не звинувачую. Ви людина світська. І коли вже так заявляєте, то питання ставиться інакше: що вона тут робила? Дівчина не тутешня, факт.

— Це якийсь кошмарний сон! — вигукнув розгніваний господар.

— Питання, друже, полягає ось у чому: що вона робила у вашій бібліотеці? — Звідки мені знати? Я її сюди не запрошував! — Так, звичайно, але дівчина прийшла саме сюди. Схоже, вона хотіла зустрітися з вами. Ви не одержували якихось дивних листів або чогось такого? — Нічого я не одержував.

— А що ви робили вчора ввечері? — делікатно поцікавився полковник Мелчетт.

— їздив до Мач-Бенхема на засідання місцевого відділення консервативної партії. На дев'яту вечора.

— А коли повернулися додому? — З Мач-Беихема я виїхав одразу по десятій. Дорогою мав клопіт з колесом — довелося заміняти. Вдома був за чверть до дванадцятої.

— В бібліотеку не заходили? — Ні.

— Шкода.

— Я був стомлений. Одразу пішов спати.

— Хтось чекав на вас? — Ні. Я завжди .беру з собою ключа. Лоррімер лягає спати об одинадцятій — це якщо я не даю йому ніяких вказівок.

— Хто замикає бібліотеку? — Лоррімер. В цю пору року десь о пів на восьму вечора.

— А ввечері він туди не заходить? — Без мене ні. Тацю з віскі й склянками він залишає у вітальні. —Зрозуміло. А ваша дружина? — Вона міцно спала, коли я повернувся. Може, звечора вона й сиділа в бібліотеці чи у вітальні. Я її не питав.

— Гаразд, скоро ми знатимемо всі деталі. Як ви гадаєте, чи може бути причетний до цього хтось із слуг? — Я в це не вірю, — похитав головою полковник Бентрі. — Вони дуже порядні і працюють у нас уже багато років.

— Це правда, не схоже, щоб хтось із них був до цього причетний, — погодився Мелчетт. — Судячи з усього, дівчина приїхала з міста — мабуть, з якимось молодиком. І все-таки чому вони надумали проникнути в цей будинок?..

Бентрі перебив його:

— З Лондона. Це найшвидше. Бо в нас тут нічого такого немає... Хіба...

— Що ви маєте на увазі? — Слово честіЇ — вигукнув полковник Бентрі. — Безіл Блейк! — Хто він такий? .

— Один молодик, зв'язаний з кіно. Противнющий юний виродок. Моя— дружина завжди його захищає — вона вчилася в школі з його матір'ю. Але з-поміж — усього зшсутого непотребу отих жовторотих нахаб... Найбільше наривається, щоб йому дали духу. У нього отой модерний котедж на Леншем-роуд. Влаштовує там "ечірки — завжди галас, крики, на вихідні приводить дівчаток.

— Дівчаток? — Атож. Була там одна минулого тижня — з отих яскравих блондинок. — У полковника враз відвисла щелепа.

— Яскрава блондинка, кажете? — замислено промовив Мелчетт.

— Так. Стривайте, Мелчетт, ви гадаєте...

— Це ниточка, — жваво заговорив начальник поліції. — Здається, така сама дівчина була у Сент-Мері-Міді. Мабуть, зараз я поїду й побалакаю з отим юним Брейдом... Блейком... Як, ви сказали, його прізвище? — Блейк. Безіл Блейк.

— Як ви гадаєте, він зараз удома? — спитав Мелчетт.

— Дайте подумати... Який сьогодні день? Субота? Інколи він приїздить сюди в суботу вранці.

— Що. ж, побачимо, чи є він там, — похмуро промовив Мелчетг.

Котедж Безіла Блейка мав усередині всі вигоди, але зовні являв собою жахливий, наполовину дерев'яний будинок у псевдотюдорівському стилі. Для його архітектора, Вільяма Букера, і поштових властей це був своєрідний Четсворт.

Безіл Блейк і його друзі називали котедж "Уламки історії", а мешканці Сент-Мері-Міду — "Новим будинком містера Букера". Котедж стояв за чверть милі від містечка на новій ділянці, придбаній заповзятливим містером Букером, якраз за пансіонатом "Голубий вепр", і виходив фасадом на справжню сільську стежку.

Госсінгтон-хол був на цій самій дорозі, але на милю далі.

Новина про те, що "Новий будинок містера Букера" купив знаменитий кіноактор, викликала в містечку неабиякий інтерес. Появу легендарної особи люди чекали нетерпляче, й ім'я, Безіла Блейка, слід сказати, не сходило з уст. Невдовзі, однак, з'ясувалося, що ніякий він не знаменитий і навіть не кіноактор. Безіл Блейк був дуже молодий і значився чи не п'ятнадцятим у списку тих, кому належало розставляти декорації у Ленвіллі, головній кіностудії компанії "Брітіш Нью Ера Філмз". Дівчата втратили до нього інтерес, а найза-пекліші в містечку старі дівки засуджували поведінку Безіла. Тільки власник "Голубого вепра" не переставав цікавитися Блейком та його друзями — адже відколи хлопець тут поселився, прибутки пансіонату зросли.

Поліційна машина зупинилася біля перекошених, грубо збитих воріт, створених уявою містера Букера. Полковник Мелчетг, з відразою глянувши на спотворені форми напівдерев'яного Четсворту, рушив до вхідних дверей і рішуче затарабанив у них залізним кільцем. Двері відчинилися значно швидше, ніж він сподівався.

Молодик із прямим, трохи задовгим чубом, в оранжевих вельветових штанях і яскравій синій сорочці сердито кинув:

— Ну, їло вам треба? — Ви містер Безіл Блейк? — Звичайно, я.

— Я б хотів поговорити з вами, містере Блейк, якщо ваша ласка.

— Хто ви такий? — Полковник Мелчетг, начальник поліції графства.

— Невже? Цікаво! — нахабно заявив Блейк. Йдучи за молодиком, Мелчетт уже добре розумів, чому полковник Бентрі так відгукнувся про нього. Мелчетт і сам ледве стримувався, проте заговорив досить ввічливо:

— А ви рання пташка, містере Блейк.

— Навпаки. Я ще й не лягав.

— Справді? — Але, сподіваюсь, ви приїхали сюди не для того, щоб розпитувати, коли я лягаю спати. А якщо для того, то ви тільки марнуєте час і гроші графства. То про що ви хочете зі мною говорити? Полковник Мелчетт відкашлявся:

— Як мені стало відомо, містере Блейк, минулої суботи у вас гостювала е-е...

одна юна леді, блондинка.

Безіл Блейк .утупився в нього, потім закинув назад голову і на все горло зареготав. — То це вам накапали на мене оті старі відьми з містечка? Про мою поведінку? Чорт забирай, але ж моральність — справа не поліції! І ви про це знаєте.

— Цілком справедливо, — сухо погодився Мелчетт. — Ваша моральність мене не цікавить. Я приїхав до вас через те, що юну блондинку з е-е... екзотичною зовнішністю знайдено вбитою.

— Та ви що? — Блейк вирячив на полковника очі. — Де? — У бібліотеці в Госсінгтон-холі.

— У Госсінггоні? У старих Бентрі? От тобі й маєш! Цікавенько... Старий Бентрі! От стерво старе! Кров спалахнула на обличчі в полковника Мелчетта. Він різко урвав веселе розпатякування молодика, що сидів напроти:

— Вибирайте слова, сер! Я приїхав спитати вас: що ви можете сказати з цього приводу? — Ви приїхали спитати мене, чи не згубив я блондинку? Ви це мали на увазі? Я правильно зрозумів? А чому це... Стривайте... що там таке? За воротами саме зупинилася машина. З неї вискочила молода жінка у просторій чорно-білій хламиді. Губи яскраво-червоні. Вії нафарбовані чорним, волосся яскраво-біле. Вона підійшла до дверей, широко їх розчахнула і гнівно вигукнула:

— Чому ти покинув мене?! Безіл Блейк устав.

— О, а ось і ми! Як же мені було тебе не кинути? Я тобі запропонував їхати, а ти не захотіла.

— Чого це я повинна їхати тоді, коли тобі заманеться? Я веселилася! — З отим паскудою Розенбергом? Ти ж знаєш, чого він вартий! — Ти просто приревнував мене, ось і все.

— Не викручуйся! Просто гидко дивитись на дівчину, яка тобі подобається, але не знає міри в пиятиці, та ще й дозволяє бридкому иімчуряці мацати себе! — Це брехня! Ти сам набрався й лазив кудись із тією чорною іспанкою! Вони люто дивились одне на одного. Полковник Мелчетт вибрав хвилю й голосно відкашлявся. Безіл Блейк крутнувся до нього.

— О, а я й забув, що ви тут! Пора, здається, вам звідси забиратися, еге? Давайте я вас познайомлю:

Дайна Лі — полковник Блімп із графської поліції... А тепер, полковнику, коли ви побачили, що моя білява жива-здорова, то, сподіваюсь, нарешті по-справжньому візьметеся за того старигана Бентрі. Ходіть здорові! — Раджу вам, юначе, розмовляти чемніше, а то накличете на свою голову біду, — порадив полковник Мелчетт і, важко ступаючи, пішов. Обличчя його було червоне від люті.

З У Мач-Бенхемі полковник Мелчетт слухав і аналізував у своєму кабінеті донесення підлеглих.

— Отже, ситуація досить ясна, сер, — підсумовував інспектор Слек. — Після вечері місіс Бентрі ще посиділа в бібліотеці. Спати вона пішла незадовго до десятої. Виходячи з бібліотеки, вона вимкнула світло, і туди, схоже, ніхто "вже не заходив. Прислуга лягла спати о пів на одинадцяту, а Лоррімер — після того, як поставив у передпокої віскі, тобто за чверть до одинадцятої. Ніхто не чув нічого незвичайного, крім третьої покоївки. Зате ця почула аж надто багато: і стогін, і крик, від якого кров у жилах холола, і лиховісні кроки, і хтозна-що іще. А друга покоївка, яка живе з нею в одній кімнаті, заявляє, ніби та цілу ніч спала як убита. Саме через них у нас і. плутаються всі карти.

— А що з виламаним вікном? — Робота непрофесійна, каже Сіммонс. Простою стамескою, звичайна справа. І майже без шуму. У будинку десь має бути стамеска, але ніхто не може ЇЇ знайти, хоч усі знають, де лежать інструменти.

— Гадаєте, це хтось із прислуги? — Ні, сер, — якось неохоче відказав інспектор Слек. — Я так не гадаю. Всі вони страшенно шоковані і в розпачі. Маю підозру на Лоррімера — якийсь він небалакучий. Сподіваюсь, ви мене зрозумієте. Та навряд, щоб тут щось було.

Мелчетт кивнув головою. Небалакучість Лоррімера його не дивувала. Своїми розпитуваннями енергійний інспектор Слек часто примушував людей замовкнути.

Двері відчинились, і ввійшов доктор Гайдок.

— Думали, я прийду і розповім, як усе це сталось, еге?! — Раді вас бачити. То що? — Новин небагато. Не більше, ніж ви думали. Задушено атласним поясом від її ж таки сукні: накинуто на шию і стягнуто ззаду.