Гейша - Петішка Мартін
Навіть коли була втомлена роботою. Хто не був гейшею, не знає, як це важко. Але і в сухих рядках трактатів траплялося таке, від чого я терпла.
Найбільше вразив мене запис розмови з роботом-астрономом.
"Ніхто мене не любить", — скаржився він.
Тої ночі, коли я дочитала до цього місця, я раптом відчула, що робот мав на оці й мене. І розплакалась.
Я чимраз краще розуміла роботів, бо намагалася поставити себе на їхнє місце.
Найбільша помилка полягає в тому, що людина дивиться навколо себе лише власними очима. І часто бачить світ недокладне, ба навіть хибно. Щоб добре побачити, треба вміти подивитися чужими очима.
На своїх ближніх, на всіх людей, на андроїдів.
Досягши певного рівня, інтелект мусить заручитися з любов'ю. Щоб вижити.
Досягши певного рівня, знання мусить заручитися з любов'ю. Без цього воно нічого не варте.
Роботи досягли цього рівня.
Колись це мусило статись.
Я намагалася зрозуміти роботів — і ловила себе на думці, що ніколи й ні для кого так не старалася. Чого я тільки не досягла б, якби свого часу поводилася з людьми так, як тепер з роботами. Іноді мене брала така злість, що я обзивала їх залізяччям, але співчуття враз переважало і я знову намагалася бути якнайласкавішою з отими прибитими бідою, закомплексованими роботами.
Чого я тільки не досягла б, якби частіше замислювалася. Звісно, не лежала б на оцій рогожині.
Я терпляче вислухувала безконечні монологи, холодні й жалібні потоки слів, прозорих і ввічливих... водоспади, словоспади туги та безнадії.
І комп'ютер може відчути себе непотрібним.
"Цілий день одні й ті самі рухи, отакі, — показував робот, — з ранку до ночі подаю перонні квитки, ввесь день... лиш деколи комусь покажу, де його ракета. Непотріб з мене, бовдур".
Я намагалася його розрадити й знайти в його долі таке, що додає сенсу — в кожній долі завжди знайдеться щось таке.
Треба лише, щоб той, хто нарікає на долю, закасав рукави — і знайшов оте "щось"...
І ми його знайшли. Колись цей робот, бавлячи заблудлу дитину, розповідав їй такі цікаві казки, що дитя перестало плакати. А тоді надійшли батьки дитини...
— Ви вважаєте, коли завдяки нам хтось перестає плакати, ми живемо недаремно? — спитав мене робот з надією в голосі.
— Безумовно, — відповіла я й позаздрила йому водночас. Не могла пригадати, щоб хтось через мене перестав плакати. Швидше навпаки — через мене плакали.
Я втішала лише електронні машини.
Я грала кумедну роль, і це мені, як жінці, дошкуляло. Для жінки куди краще мати який завгодно вигляд, аби не бути смішною. Принаймні для мене.
Спочатку робота мені подобалась.
Можливо, це справді була єдина професія, моє покликання, для якого я народилася.
Я стала відомою, найвище начальство надало мені звання передової гейші. Але я попрохала зняти з мене те почесне звання, натомість якось перейменувати професію. Довідавшись, що я гейша, деякі мої знайомі дивилися на мене з доволі масною усмішечкою.
Але з центру відповіли: нічого, мовляв, не вдієш, традиційна назва вже приросла до цього фаху. Колись гейші додавали смаку життю й гармонії людям а я тепер-роботам. Ти, мовляв, і не уявляєш, скільки коштувала б заміна кожного такого морально знищеного робота новим. Ощадиш, мовляв, суспільству великі кошти.
Так, заробляла я непогано, і зарплата відповідала потрібності моєї праці.
Але час від часу мене посідав смуток.
"Щоб я, психіатр роботів,— глузувала я сама над собою,— та пішла до психіатра? Хіба не зможу сама собі дати раду?"
У вихідні я відчувала себе безмежно самотньою, такою, як той робот-астроном, що розплакався вночі...
"Які жорстокі ми, люди, — думала я, — нам бракує вміння жити так, щоб усі були щасливі. Хіба це не безглуздя? Навіть машини робимо нещасливими".
Той сіромаха, космодромний страхопуд, мій щоденний відвідувач, мені сподобався. Я вже не лякалася його, він уже не видавався мені страшним. Колись чоловіки, яких я спершу вважала красенями, з часом переставали мені видаватися такими. Бувало й навпаки. Краса не завжди діяла однаково — вряди-годи я переставала сприймати друзів як красенів і потвор. Вони ставали звичними. Звичні обличчя, очі, губи...
Наставав час інших якостей. "І як можна було ось такого вважати гарним?" — дивувалася іноді я. Хвилини близькості знімали з облич маску вроди чи потворності й надавали їм нової краси чи нової потворності.
Я звикла до мого страхопуда, він став моїм добрим неспокійним другом. У вільний час я ходила з ним на прогулянки чи до космодромної кав'ярні. Дехто, побачивши його вперше, насмішкувато шкірив зуби, а я цих людей щиро жаліла. "А може, це тобі, друже, — подумки зверталася я до чоловіка, що усміхався своїй молодій пасії, — варто чкурнути світ за очі від дівчини з гарячим, зачарованим поглядом?.. А вам, шановна, що саме питаєте офіціанта, чому це мого супутника пускають у кафе, слід було б розгледіти справжню подобу вашого кавалера, напахченого, з напомадженим волоссям, і на гарматний постріл не підпускати його до себе..."
Я звикла до страхопуда, називала його Юджіном, а він був удячний мені за це вигадане ім'я. Навіть звертання може бути свідченням любові. І все одно мене не полишало відчуття, наче я не живу. Раніше я була далеко не такою корисною для інших і мала більше підстав уважати себе нещасною. Але я жила, жила повним життям. А тепер моє життя скидалося на животіння.
Моя слава розійшлася повсюдно, з центру повідомили, що я уславилася на цілу галактику. Мій робочий час був переущільнений, найрізноманітніші роботи приходили до мене. Тих, хто не міг ходити, приносили — плоскі, грубі, високі чи вузькі коробки, а я вислуховувала їхні жалі й сповіді...
Так, я стала сповідником.
Мою кімнатку так і назвали — сповідальня.
Мою по японському вмебльовану кімнатку, де стільки роботів віднайшло психічну рівновагу та втіху... Психічну? Автори підручників про інтелект електронних машин це слово вживали, але брали його в лапки. Хто пнувся в оригінали, додавав до слова цифровий індекс: одиниця позначала рухомі комп'ютери, двійка — напіврухомі, а трійка — ті, яких приносили інші.
Мене дивувало, що гейшами працюють самі лише жінки. Хіба тільки жінки можуть давати втіху й ласку, так потрібну змученим і засмученим?
Часом я дуже пишалася своїм покликанням.
Іноді, коли робот виходив з моєї кімнати і в його скляних очах уже не туманіла думка про самогубство, я була ще переконаніша в своїй корисності. То були найпрекрасніші миті в моєму житті. Як добре отим утішеним моєю грою на арфі, моїми танцями, ласкою, бесідою, що розвіювала стреси! І як радо помінялась би я місцем з тими, хто виходив од мене, розгойдавши штору з бамбукових паличок...
Я була лікарем, лікарем машин, дивовижно здібним лікарем.
Але я була — й відчувала чимраз гостріше — безнадійно хворим лікарем.
Я вміла лікувати всіх, крім себе самої.
Я стала такою плаксивою, що таки відвідала психіатра. Психіатра-робота.
Тільки-но розповіла йому свою історію, він зрадів, заблимавши лампочками, як ото, зрадівши, блимають усі роботи-психіатри.
Потемнілим дисплеєм психіатр удивлявся мені у вічі.
І розповідав, розповідав, розповідав... Він виявився ще нещаснішим від мене. Зрештою, я танцювала, співала, гладила рукою холодний дисплей...
Ні, так не піде.
Не хочу втішати, хочу, щоб утішали мене.
Я йшла додому і плакала.
— Така гарна дівчина і раптом реве, — обізвалося в мене за спиною. Я озирнулася.
Там стояв механік з блискучою маслянкою в руках. Він запросив мене на вечерю. За два місяці ми побралися.
На наше весілля прийшло зо сто гостей, переважно мої пацієнти. Гостям-людям це було не дуже до вподоби, зате мені — подобалося.
Космодромний страхопуд був за старшого свата, кілька пацієнтів організували стіл. Страхопуд із сусіднього космодрому привіз гору квітів...
— Чому вони тебе так люблять? — питав мій наречений, усміхаючись над короваєм.
— Знають, що і я їх люблю, — відповіла я, — і тим щасливі. Все живе, все, що може відчувати біль і радість, потребує іншої істоти, яка його любила б, назвала б його потрібним...
— Я кохаю тебе, ти мені потрібна, моя гаєчко, — сказав мій жених. А я подумала: доки триватимуть його почуття?.. З комп'ютерами простіше. У комп'ютерів є гейші.
І все-таки я рада бути людиною. У людини більше можливостей, ніж у робота.
Принаймні — на одну.
Найголовнішу: обрати того, кого любиш.
І шлях до нього.
