Гейша - Петішка Мартін
Все залежало від її смаку та розсуду. Навіть поцілунки. Коли тільки шефові доводилося справді туго, то було останнім способом врятувати його від депресії...
Що не кажіть, а вимоги до сучасного начальства таки зросли.
Це колись шефи були просто виснажені роботою; сьогодні на них страшно глянути. Мій останній шеф доплентував уранці до канцелярії, звалювався на масажний стіл, а після масажу ковтав каву з уранішніми пілюльками. Години дві ще міг працювати на повну силу, а тоді знову валився на стіл, ковтав обідні пілюльки і заїдав їх кількома шматками пісної шинки, щоб не жити на самих пілюльках. Попрацювавши ще трохи, влаштовував збори чи нараду, а ввечері падав з ніг від утоми.
Судячи з розповідей моїх подруг по професії, таке було скрізь. Я теж дбала про свого шефа, як уміла, аби тільки була од нього віддача.
І оті мої дії здавалися зовсім не такими, як амури секретарок і шефів у минулих століттях. Навіть мови не могло бути, щоб ми поїхали, наприклад, на дачу. В моєму медальйончику на шиї й досі зберігається папірець, де мій перший шеф, перше моє кохання записав: 11.30,40-12.31,40 — флірт із секретаркою. Як у всіх великих начальників, суперначальників, його робочий день поділявся не тільки на хвилини, а й на секунди.
Я згадувала своє життя, втупившись у розкішну штору з вигаптуваним солов'єм. У піврозтуленому дзьобику пташка тримала гілочку жасмину, простягаючи її мені...
Я розімліла.
Раптом відчинилися двері. Ввійшов перший відвідувач.
Зрозуміло, я знала наперед, що жінки до мене не ходитимуть. Але хто ходитиме — цього не знала й не гадала.
Я не терпіла нудьги, над усе любила несподіванки, тому й пішла сюди працювати.
Власне, в житті я нічого не хотіла, крім постійних несподіванок.
Я завчасно почула кроки відвідувача, почула, як він наближається, чіпляє ногою пуфик біля вікна, як пуфик сунеться...
І все ж не відводила погляду від солов'я.
У цю мить я не нудилась — аж ніяк не нудилася.
Коли ж нарешті відвела очі від пташки й глянула на гостя... я заверещала від жаху.
Я не ляклива, доводилось багато чого побачити на віку, але тоді не змогла втриматися, щоб не закричати. Вереснувши, я злякалася власного голосу.
І заверещала вдруге.
Це було останнє, що я могла зробити...
А потім лежала, скорчена й заціпеніла, мов кролик перед удавом...
Людина вже давно позбулася жахів, які мордували її в минулому. Вже не треба було боятися голоду, хижаків, холоду, нужди, пожеж, грабунку, злиднів та хвороб. Усе на світі оповивала м'яка сітка, оберігаючи нас від хибного кроку, від щонайменшого збочення. Машина обрала мені найдоцільнішу професію, нараяла підходящого жениха, кожного дня доставляла їжу з точно виміреним — в залежності від стану організму — вмістом вітамінів та поживних речовин. Комп'ютеризована система інструкцій та розпоряджень торувала кожній людині щонайрів нішу життєву стежку.
І все ж людина не позбулася страху.
Напевно, вона потребує його так само, як і кохання. Бракує справжнього страху — вона вигадає, хай і безглуздий. Немає справжнього кохання — людина все одно закохується, по-дурному, на шкоду собі.
Останнім часом я відчула страх.
Неясний. Боязнь майбутнього, дарма що я його не могла знати.
А зараз... зараз у моїй кімнаті — страхопуд.
Було чого лякатися, він здавався привидом із страшної казки.
Чудово пам'ятаю його вигляд, краще, ніж своїх коханців. Таку потвору не забудеш, хоч би й хотів. Здоровенна кошлата голова, на ній руді й чорні пасма волосся. Велетенські палахкі очі, широкий тонкогубий рот, з якого стирчали, мов з черепа доісторичного звіра в музеї, гострі зубища.
Могутнє, якесь прудке павуче тіло.
Він хрипів... хрипіла... хрипіло...
Я не знала, якого роду ця істота, чула лише хрипіння, масне хрипіння, інакше не скажеш.
Мені бракло сили навіть заплющити очі.
Підійшовши до моєї рогожки, він-вона-воно завмерло.
Захрипіло.
І простягле до мене довжелезні кігті.
Як два людські пальці завдовжки.
Я була надміру самостійною. Коли росла, то ще відчувала дівочу полохливість, хоча вже могла весело базікати з першим —ліпшим і тут же з ним подружитися. І пізніше, вже дівчиною, ця звичка не покидала мене. Та що там казати, в шістнадцять літ була з мене неабияка вітрогонка. Я сміялася з маминих побоювань: нічого, мовляв, зі мною не станеться, не в тім'я бита. Хто б міг подумати, що в мить смертельного жаху на гадку могло спасти саме це, але згадалося мені мамине обличчя, погляд, голос. Мамин голос наказував мені не злигуватися з ким попало...
Я не зводила погляду з палахких очей страховиська...
Ні!
Знати його не знаю і бавитися з ним не стану!..
Мама мала рацію.
Страхопуд сів коло рогожі й розплакався, почав розповідати про своє життя. Мій страх пройшов, я слухала його і жаліла — що далі, то дужче.
Страхопуд працював космодромним дивоглядом — роботом, якого придбав космодром за рекомендаціями психологів. Психологи передбачили, що космодромом можуть вештатися діти, а для біди багато не треба. Космодромні опудала були найновішим винаходом, вони мусили обходити небезпечні місця й своїм виглядом відганяти дітей. До цього нововведення випробували все можливе: від табличок з пересторогами й штрафів до виховних годин у школах. Та невиправні дітлахи вперто лізли в зони старту трансгалактичних кораблів. Варто було придбати одного бабая, й діти почали обминати космодром десятою дорогою. Цивілізація повернулася до першооснов — найдієвіших, як виявилось. Я грішним ділом подумала, що незабаром на космодромах для ще більшого ефекту впровадять кібернетичну бабу-ягу, але змовчала, лише гладила заплаканого страхопуда по голові.
Страхопуд зазнав багатьох мук. Він розповів мені, як йому прикро бачити дитячий страх, як він любить дітлахів, як не хоче їх страшити, як мучить його ця клята робота.
Я поставила платівку з ніжною легкою мелодією й затанцювала.
Він перестав плакати.
А потім я говорила страхопудові про потрібність його роботи, про необхідність самопожертви задля дітей...
Може, не слід було обтяжувати космодромних бабаїв такою чутливістю, людською чутливістю, але я розуміла, що без цього, напевно, не обійтися: робот-охоронець мусив приймати рішення за частки секунди...
Наступним відвідувачем був космічний митник. Цей робот контролював багаж туристів і стежив, щоб ніхто не порушував галактичних правил ввозу-вивозу. Його гризла совість, що мусить відбирати в людей речі, заборонені інструкціями, хоч багато митних обмежень він вважав застарілими й безглуздими. Та ще й на додачу люди опиралися, скандалили й не хотіли розуміти, що він лише виконує свій обов'язок. Дехто навіть не підозрював, що митник не людина. Вигляд у нього був бездоганний: високий, стрункий, з вусиками.
Я втішала митника так, як перед тим бабая. Заграла йому на арфі, грала: поки він перестав плакати, а потім розмірковувала про його місце в житті й хвалила за розсудливість.
Уже й не знаю, звідки бралися у мене аргументи. Особисто мені митники в печінках сиділи ще з минулого року, коли відібрали в мене ручного птеродактиля, якого я під час відпустки купила в 131 галактиці. Ми так звикли одне до одного, що митникові довелося виривати його силою. Птеродактиль скавучав і молотив повітря рожевими лапками.
Коли тільки те згадаю, мене тягне на плач...
Але митника я таки втішала, грала йому на арфі. Зрештою, за це мені платили.
Цього дня мене відвідало ще кілька митників, кібернетичний сторож, електронний пілот, змучений відповідальністю за своїх пасажирів, стюардеса, яка не могла примиритися з тим, що вона не людина, що сім'ї їй ніколи не мати. І ще два штурмани. Працювали, бідолахи, по двадцять годин на добу й страждали від того, що позбавлені справжнього життя. "А ви як гадали, хлоп'ята електронні?" — вертілося в мене на язиці, але мої вуста співчутливо кривилися. І нарешті прибув ще один космічний страхопуд, якому порекомендував мене мій перший клієнт.
Не слід було робити їх такими чутливими, адже вони тепер мучаться, як люди.
Я втішала їх як уміла.
Веселила, грала на арфі, танцювала, а особливо згорьованих гладила по руці й бачила, які вони стають щасливі...
Я вже розуміла, що таке гейша.
Сучасна гейша.
Психіатр.
Ласкавий психіатр для роботів.
"Ну й доробилися, — бурмотіла я собі під ніс, коли, смертельно втомлена, падала опівночі на рогожку. — Доробилися ми, до ручки дійшли. Вже не тільки нам потрібний психіатр. Він уже потрібен і нашим творінням".
Якби я не засинала відразу, може, й сама плакала б...
Я хотіла почитати про свою професію, тож позичила кількатомну працю професора Оріана "Гейші, благодать для андроїдів" та лекції з психології роботів "Праця гейш в автоматизованому суспільстві". Обидві праці сходилися в одному: на певному ступені розвитку інтелекту роботам загрожують стреси.
Як людям.
Звичайно, роботам з розумом, не тим, що продають каву чи розмінюють монети.
Разом з інтелектом приходить сприйняття світу, а відтак і його оцінка. Власна оцінка породжує протиріччя між власним "я" і рештою світу...
Закомплексованих роботів (як їх називали студенти з кафедри раціоналізації комп'ютерів) звільняли від роботи й замінювали новими. Я читала про робота Астромагнуса. Він завідував обсерваторією, і професор Оріан присвятив йому цілий розділ. Той робот потрапив на клінічне обстеження й цим уславився. Це був перший комп'ютер, розумовий розвиток якого перейшов межу, до якої раніше не наближався жоден робот. Крім завідування обсерваторією, він писав трактати з філософії та математики.
Одного разу прибиральниця почула в обсерваторії голосіння.
Це не був ні дитячий, ні жіночий плач. Ані чоловічий. І все-таки ті дивні звуки не були нічим іншим, лише плачем.
Згодом прибиральниця розповідала, як її ввігнало в сльози те голосіння, невтішне і мелодійне, наче квиління скрипки.
Прибиральниця покликала співробітників.
Комп'ютер справді плакав.
А коли його спитали, чого він плаче (ставлячи таке безглузде запитання, технік аж почервонів), комп'ютер відповів словами Паскаля: "Мене лякає порожнеча безмежних просторів наді мною... І самотина..."
Три тижні найкращі психіатри галактики обстежували Астромагнуса, і тоді, півстоліття тому, було започатковано психіатрію роботів.
Книги про мій фах не належали до розважальних та легких, і деколи я просто змушувала себе читати.
